Кордон – прохідний двір для російських диверсантів

28 травня — День прикордонника. Але цього року святкувань не було. Нема що святкувати, нема чим гордитися. Останні події на сході України засвідчили, що українська прикордонна служба перебуває у стані морального та професійного занепаду. До такого жалюгідного та ганебного стану службу довів її керівник — Микола Литвин. 12 років поспіль він обіймає посаду голови Державної прикордонної служби України, пересидівши в цьому кріслі трьох президентів і одного в.о. президента. Дослужився до найвищого військового звання — генерала армії. Хоча не брав участі у жодному бою! Після Майдану змінили верхівку усіх ключових відомств — СБУ, Генпрокуратури, МВС, митниці, і лише Микола Литвин зберіг посаду. Така завидна непотоплюваність має своє пояснення — впливовість старшого брата Володимира Литвина. (До речі, Литвин-старший також не посоромився отримати статус учасника бойових дій. У 2002-му, будучи головою Верховної Ради, кілька годин перебував в Югославії. Цей статус дає пільгу — 75% знижки на оплату комунальних послуг).

На жаль, є підстави побоюватися, що Микола Литвин збереже за собою крісло керівника Держ­прикордонслужби і при президентові Порошенку. Подейкують, він у приятельських стосунках з Литвином. Та й фракція Литвина у парламенті, яка налічує понад 30 депутатів, серед яких і колишні “тушки”, новому президенту стане в пригоді. Поживемо — побачимо.

А зберігши за собою насиджене крісло, пан Литвин-молодший збереже і корупційну бізнес-імперію, у яку перетворив прикордонну службу. Усі роки прикордонники, як і митники, жили з поборів на пунктах пропуску, з «дахування» контрабанди, перевезення живого товару, сигарет, наркотиків, викрадених авто... І якщо на західному кордоні ще зберігали якісь межі пристойності, бо тут наших контролюють європейські колеги, то на східному кордоні контрабанда цвіла буйним цвітом. Ділися з митниками і прикордонниками та вези, що душа забажає.

Українці дивуються, чому східний кордон такий дірявий — з Росії прориваються вантажівки зі зброєю, диверсанти колонами заїжджають на територію України. Броньований джип «Тигр» одіозного російського політика Жириновського перетнув кордон України і потрапив до луганських терористів. «На кордоні з Україною наш водій вийде і піде додому, а водій з Луганська сяде і привезе в штаб», — хвалився Жириновський. Так і сталося. «Машина пішла на прорив кордону на пропускному пункті «Ізварине». Черговий наряд намагався її зупинити, але... корпус броньований... Незважаючи на чотири пробиті колеса, завдяки самопідкачці машина прорвалася і втекла від погоні», — повідомив пізніше прес-секретар Луганського прикордонного загону Олександр Трохимець. Подібна ситуація була і з так званим народним губернатором Луганщини Болотовим, якому спочатку вдалося виїхати з України, а потім повернутися. Прикордонники знову безпорадно звітували, мовляв, ми його затримали, але “в результаті запеклого бою озброєні бойовики змогли відбити Болотова”. Сили, мовляв, були нерівні. Потім з боями “проривалися” автоколони з чеченськими найманцями, вантажівки зі зброєю. Найсвіжішим вражаючим прикладом прохідного двору на східному кордоні став “прорив” колони з 40 вантажівок зі зброєю вночі 27 травня. Причому інформація про те, що колона озброєних до зубів бандитів рухається в напрямку нашого кордону, була озвучена наперед!

Пояснення такої безпорадності просте і цинічне. Місцеві сепаратисти і місцеві прикордонники багато років поспіль були, по суті, бізнес-партнерами. Перед тим, як стати запеклими сепаратистами, місцеві бандити та гопота заробляли переважно на контрабанді. Хто шмотки возив, хто продукти, хто нелегальні нафтопроводи через кордон прокладав. З цього і жили. Коли почалися перші прояви сепаратизму, місцеві бандити присіли на цю тему. З Росії отримали і гроші, і зброю. Отримали без жодних проблем, бо ж прикордонники — свої хлопці, давно пригодовані на контрабандних схемах. Зверніть увагу на один нюанс. Коли сепаратисти почали захоплювати адмінбудівлі на Луганщині, то взяли СБУ, відділки міліції, податкову. А управління прикордонної служби не чіпали. Кілька тижнів тому невідомі озброєні люди штурмували прикордонну заставу. Через кілька годин після цього туди приїхав сам Болотов і вибачався перед керівником загону, мовляв, це не мої, тобто не місцеві, це чеченці... Місцеві сепаратисти розуміють, що рано чи пізно війна припиниться, а їм там жити і далі возити контрабанду, то для чого з прикордонниками-спільниками сваритися...

В Україні немає жодного пункту пропуску, де б не стояли відеокамери. То виникає закономірне питання: чому ніде не просочилися відеозаписи цих “проривів”, цих “запеклих боїв”? На жаль, є усі підстави припускати, що не було “проривів” та “боїв”. Ані коли перетинав кордон джип Жириновського, ані коли туди-сюди їздив Болотов, ані коли їхала колона вантажівок зі зброєю і бойовиками. Була в кращому разі імітація. А в гіршому — їх спокійно пропустили. Вочевидь, небезкоштовно. Як звичну контрабанду...

Зарплата прикордонника — 2500 грн. Зрозуміло, ніхто за такі гроші не буде підставлятися під кулі. Врахуйте також, що на кордоні служать усі місцеві, які у сусідньому селі мають житло, сім’ї, друзів. Укомплектування прикордонслужби контрактниками, що служать за місцем проживання, мало б економити гроші на житлі для особового складу. До чого ця ініціатива Миколи Литвина призвела — бачимо. Працює в пункті пропуску на Луганщині хлопець Петро, а сепаратист Іван може бути його сусідом. Іван супроводжує через кордон або Болотова, або колону зі зброєю. Чи буде Петро в нього стріляти?..

Чи знає про стан речей на східному кордоні керівник Державної прикордонної служби пан Литвин? Не просто знає, він до цього довів, відтак змушений потурати. Зрештою, не про всі КамАЗи зі зброєю та диверсантами, які перетнули за останні місяці східний кордон, знають у Києві. А про ті, що знають, воліють або мовчати, або озвучувати казочки про “запеклі бої”.

Не лише махрова корупція, а й окозамилювання є давньою традицією Держприкордонслужби. Наприклад, усі знали, що в Криму серед зрадників був командувач Військово-морських сил України Денис Березовський. Але ніхто не чув про ще одного високопоставленого зрадника — заступника начальника штабу Азово-Чорноморського регіонального управління Держприкордонслужби Вік­тора Мельниченка, який прийняв присягу на вірність Росії. Керівництво Держприкордонслужби вирішило не озвучувати цей факт. По суті, приховало його від керівництва державою. Більше того, заднім числом звільнило пана Мельниченка зі служби (зрадив 3 березня ц. р., а його звільнили з лав ДПС 2 березня ц. р.). Зробили це не лише для того, аби не псувати службі репутацію, а з власних шкурних інтересів. Бо в Криму у багатьох українських можновладців, зокрема і родини Литвина, на березі моря чудові маєтки. Аби не наражати свої будиночки на небезпеку (націоналізацію, грабунок), вирішили з колишнім колегою не сваритися, щоб забезпечив їм “зелений коридор” до рідних дач. До речі, 90% усіх прикордонників у Криму прийняли присягу на вірність Росії. Цієї інформації прес-служба Держприкордонслужби також не афішувала, бо, виходить, кого пан Литвин у Криму виховав? А присягнули Росії хлопці з цілком прагматичних причин, бо сиділи роками на контрабандних схемах і не захотіли рухатися з теплих робочих місць. Ось і весь “патріотизм”.

До речі, мало хто знає, що нинішній міністр оборони Михайло Коваль свого часу був першим заступником голови Державної прикордонної служби України, директором Департаменту із роботи з особовим складом (такий собі замполіт). Прикордонники досі з жахом згадують, як він натхненно агітував особовий склад за Януковича, кулаком по столу стукав. А коли повстав Майдан, телеграми розсилав, погрожував прикордонникам, аби Майдан навіть вдома з дружинами не обговорювали. Коваль курирував Хмельницьку академію прикордонних військ. Її свого часу визнали найбільш корумпованою академією в Україні. За вступ була такса — 15 тис. доларів. Потім, після випуску, треба потрапити на хлібне місце. Теж, зрозуміло, не за гарні очі. Кажуть, саме Литвин-старший, як голова парламентського Комітету з питань нацбезпеки і оборони, пролобіював Коваля на посаду міністра.

Литвин-молодший підбирав собі команду, насамперед заступників, за принципом особистої відданості, а не професійних якостей. Інакше б такої бізнес-імперії не вибудував. Більшість його заступників працює з ним багато років. Хіба станеться якийсь форс-мажор, тоді людину посував, але також недалеко, щоб потім прилаштувати де треба. Був у Литвина заступник з тилових питань, який займався забезпеченням, пан Ліщинський. Через нього йшли усі гроші, які виділялися на тендери, ремонтні роботи, технічне забезпечення прикордонної служби. Литвин-старший лобіював у парламенті під прикордонслужбу шалені гроші з бюджету. На оновлення, комп’ютеризацію однієї застави йшло щонайменше 5 млн. грн. А таких застав в Україні — сотні... Зрозуміло, без відкатів не обходилось. Чи, може, хтось має сумнів? Ну і заступника Ліщинського — Макарова таки взяли на отриманні хабара від постачальників продовольства. Після цього скандалу Ліщинського, від гріха подалі, усунули з посади зама. Понизили до посади голови департаменту внутрішнього аудиту Державної прикордонної служби. Сидів там, не світився. Але коли Коваль став міністром оборони, пан Ліщинський раптом став затребуваний. Два дні тому наказом Кабінету Міністрів Олександра Ліщинського призначили заступником міністра оборони. І також “по тилу”. Незамінний фахівець...

Думаю, неважко здогадатися, хто робив “зелений коридор” віп-втікачам, які, як щури, побігли за прикладом Януковича. І знову жодного відео...

Прикордонник в Україні, на жаль, ніколи не був насамперед патріотом, військовим. (Хоча в службі найбільша кількість генералів. Навіть більше, ніж в армії!) Вмирати за державу він не буде. Краще візьме гроші у сепаратистів, пропустить вантажівки зі зброєю, зімітує “прорив” і залишиться живим. Кому війна, кому мати рідна... Ані професіоналізму, ані патріотизму їх ніколи не вчили. Вони знали лише одну науку — брати побори, а в кінці місяця віддавити данину “нагору”.

Така система роками існувала (і, на жаль, досі існує) в міліції, прокуратурі, судах, інших так званих хлібних місцях, але через їхню продажність хоч не гинуть люди. Але продаватися в умовах війни, заробляти на тому, що ворог перевозить в країну зброю, з якої вбивають наших військових та мирних українців, — це вже вища форма мерзенності. Чи не так, пане Литвин?

P.S. Попри все, хочеться привітати з професійним святом і подякувати справжнім прикордонникам-патріотам, які, незважаючи на корупційну піраміду, яку вибудувало керівництво, чесно роблять свою роботу. Знаю, такі є!