«Товкли, роздягнули догола і обприскали перцевим газом. Поранене тіло пекло вогнем»

Історія 17-річного галицького юнака Михайла Нискогуза, якого під час нинішніх революційних подій на Майдані захопив і жорстоко катував «Беркут», роздягнувши на морозі догола, не сходить з уст українців. Вона шокує дикістю виконавців цього злочину, увіруванням у власну безкарність. Як і багато інших, ця «розвага» силовиків стала кривавим мазком до портрета озвірілого обличчя влади…

Михайло — студент третього курсу Червоноградського гірничо-економічного коледжу. Його батько Юрій — бізнесмен, дідусь Михайло — відомий далеко за ме­жами Львівщини священик, громадський діяч, який своїми молитвами підтримував учасників Майдану-2004, був особистим духівником його колишнього польового командира Юрія Луценка. Всі мужчини у родині Нискогузів, зокрема неповнолітні Михайло та молодший від нього на два роки брат-школяр Павло, побували на Євромайдані. Від початку листопадового протесту студентів, на знак солідарності з ними, Михайло перестав голитися. Борідка робила це юне обличчя дорослим…

За рішенням одного з київських судів, який штампує вироки для майданівців, внук священика начебто «за участь у масових заворушеннях» повинен два місяці провести під домашнім арештом. Йому інкримінують статтю недавно прийнятих «диктаторських законів», за якою можна сісти в тюрму на термін від 8 до 15 років. Але зараз Михайло госпіталізований. Сьогодні, у понеділок, 27 січня, йому повинні робити операцію на руці, яку зламали підопічні міністра Захарченка. Окрім того, належить справитися з переломом пальця на нозі, ушкодженням ребер, різано-колотими ранами від «беркутівців», струсом мозку, численними гематомами на всьому тілі. Михайлу постійно колють знеболювальне…

У перерві між медпроцедурами кореспондент «Високого Замку» поспілкувався із майданівським «трофеєм» силовиків...

— На Майдан я почав їздити від 3 грудня, — розповідає Михайло. — Навідувався туди періодично. Побуду вдома день-два — і знову беру курс на Київ. Був там більше спостерігачем, фотографував цю історичну подію. Хотілося романтики. Мене захоплювала сама мирна революційна атмосфера. Часом, коли на Майдан проникали (їх туди засилали) особи напідпитку, допомагав охороні виводити їх за периметр. Бо Майдан — це твереза, розсудлива голова, порядок, дисципліна…

— А як трапилася вся ота «катавасія» з тобою?

— Це було 20 січня, близько 20 години. Я з друзями прийшов на Грушевського, до динамівського стадіону, де розгорталося протистояння. Був там як споглядальник, активної участі у подіях не брав. При собі мав мобільний телефон, тож хотів з допомогою його фотокамери зняти для історії, для власного архіву і показати друзям у Червонограді фото з тих подій, передати їх драматизм…

Для зйомки вибрав зручне місце під портретом Лобановського. Думав, що воно найбільш безпечне. Зробив кільканадцять знімків, заповнивши ними всю карту пам’яті. Почав видаляли старі фотографії, щоб звільнити місце на флешці. Так захопився цим, що не зважав, що робиться довкола. Саме у цей час відбулася контратака «Беркута» — і я опинився у нього у полоні. Пригадую: шум-гамір довкола, хаос. Відірвавшись від телефону, піднімаю голову, чую крики і бачу перед собою кілька піднятих кийків, які починають мене молотити... «Беркути» схопили попід руки, відтягнули на свою територію, на початок Маріїнського парку. Там вишикувався живий коридор десь із півсотні чоловіків. Коли мене тягли через нього, з обох сторін кожен «беркутівець» бив кийком, кулаком, копав чоботами. І чи не кожен ставив дивне запитання: «Скільки тобі платять?».

Коли дізналися, що я — з Львівщини, почали насміхатися. Кричали в обличчя: «Ну, де твій Бандера?». Змушували співати гімн України, і при цьому били. Я навіть не міг розкрити рота… Потім стали зривати з мене штани, курточку, кофту, футболку. Хтось наказав знімати спідню білизну. Після цього бризнули на поранене тіло перцевим аерозолем із балончика. Пекло нестерпно! У мене була різана рана на стегні, після потрапляння туди газу вона горіла вогнем. Я кричав, щоб «беркути» відчепилися. За себе не переживав. Більше боявся за незнайомого хлопця, який кинувся мені на допомогу, хоча міг би втекти і врятуватися. Після побиття «беркутівці» ніяк не могли привести його до тями…

— І що, не було нікого, хто зупинив би цю розправу?

— Коли кілька хлопців, перепрошую, демонів з «Беркута», вдарили мене у голову, командир відтягнув їх. Сказав, що в обличчя бити не можна, бо потім журналісти «роздують», нароблять проблем. А от в інші місця, мовляв, — будь ласка! Били по п’ятках, щоб я не міг ходити. Перестали товкти лише після того, як один з «беркутівців» (як з’ясувалося пізніше — харківських) мене порізав з правого боку по нозі, по сідницях…

— Де тобі надавали першу медичну допомогу?

— Після побиття завезли у київську лікарню «швидкої». Медична палата була обладнана, як тюремна камера: відеоспостереження, ґрати на вікнах і дверях, навколо охорона, корпус заблоковано…

— Друзі у Червонограді тебе підтримують?

— Аякже! Всі напереживалися досить. Бо ходили розмови, що мене викрали разом з київським громадським активістом Ігорем Луценком, вивезли у ліс і вбили.

— Будеш кудись скаржитися через знущання над собою?

— Так. Уже написав скаргу у Київську прокуратуру на дії «Беркуту». Якщо не доб’юся правди там — із заявою про катування звертатимусь в Європейський суд з прав людини.

— Після всього пережитого чи поїхав би ти на Майдан знову?

— На жаль, зараз я перебуваю під домашнім арештом і вирватися у Київ не зможу. Але дуже хотів би поїхати на Майдан, бо розумію, що тільки зараз там розпочинаються події, які змінять ситуацію в країні, змінять життя українців.