Молитвою – проти «беркутівських» кийків

Півтора місяця у центрі Києва повнокровним життям живе багатотисячний Євромайдан. Серед цього велелюддя часто можна зустріти священиків. Вони не скандують революційних гасел, не пікетують установ і віл чиновників, але роблять іншу важливу для майданівців роботу: виступають їхнім оберегом. Своїми молитвами, ба, навіть однією присутністю підживлюють віру людей, які вийшли на вулиці обстоювати власну гідність. Очільники більшості християнських конфесій в Україні закликали владу до мудрості, зваженості, застерігали її від насильства. Нерідко ставали живим бар’єром перед шеренгами озброєних спецназівців. Високі церковні чини брали участь в екуменічному молебні, у круглому столі, де була спроба (нехай імітована) знайти порозуміння. Одне слово — миротворці…

Утім, є приклади деструктивної місії релігійних діячів. Один з одіозних керманичів однієї відомої церкви, що «зачарована на схід», по суті, схвалив дії міліції під час жорстокого побиття мирних демонстрантів. А їх самих назвав «купленими», їхні дії — «набиранням балів», «насмішкою над Церквою». Однодумець цього владики, всупереч офіційній позиції свого духовного керівництва, благословляв хресні ходи проти євроінтеграції України. А сумновідоме сектантське утворення, яке намагається утвердитися у Західній Україні, ледь не щодня видає прес-релізи, в яких, за аналогією з Кремлем, іменує Майдан «путчем»…

Водночас, саме стіни храму стали першим прихистком майданівців. Коли над ранням 30 листопада оскаженілі зграї «беркутівців» влаштували погоню за своїми жертвами, двері перед десятками скалічених студентів відчинили служителі Михайлівського Золотоверхого монастиря (УПЦ КП). Його ж дзвони тривожним гулом розбудили Київ у ніч на 11 грудня, коли підопічні міністра Захарченка пішли на «зачистку» Майдану. Тригодинний набат однієї з головних українських святинь викликав ланцюгову підтримку в інших храмах. І, попри хурделицю, розбуджені люди подалися у центр міста, куди майже через сім з половиною віків сунула сучасна орда. Мобілізована дзвонами столиця допомогла Майдану вистояти…

Головна обитель греко-католиків — Патріарший Собор Воскресіння Христового, що на лівому березі Дніпра — теж дав притулок сотням мирних солдатів Майдану. Там виснажених протистоянням із силовиками людей обігріли, нагодували, дали нічліг. З ініціативи священика УГКЦ Ігоря Онишкевича на Майдані постав похідний храм, де досі приходять молитися віруючі інших конфесій. У лавах майданівців були студенти Українського католицького університету, Духовної семінарії, десятки священиків, рядових парафіян. У перші ж дні єврореволюції глава УГКЦ Патріарх Святослав висловив підтримку українцям, які прибули до Києва виборювати кращу долю, оцінив їхній мирний протест як вияв зрілості. «Сьогодні на Євромайдані стоїть не влада, не опозиція, а громадянське суспільство», — сказав владика. А скільки духу додали майданівцям своїми філософськими виступами попередник Блаженнійшого Святослава кардинал Любомир Гузар, єпископ Борис Гудзяк!

У майданівських молитвах за Україну звучало і наснажливе слово представників УАПЦ, римо-католицької, лютеранської церков, мусульманських, буддистських священиків, душпастирів та вірних інших конфесій. Ніхто з них не ділив паству на свою і чужу. Бо перед ними у всій своїй гідності стояв один волелюбний народ…

«Не знаю, чим би усе закінчилося на Майдані, якби там не було священиків…»

Розмова з отцем Юрієм Васьківим, який понад тиждень провів у революційному Києві

45-річний отець Юрій (на фото) є настоятелем церкви Пресвятої Євхаристії, одного з найстаріших і найвеличніших храмів Львова, за яким закріпилася історична назва «Домініканський собор». У розпал подій на Майдані, він, тимчасово передавши душпастирські справи колегам, двічі їздив у столицю, серед мирних протестувальників пробув дев’ять днів…

- Що вас покликало на Майдан?

— Звістка про брутальний розгін студентів, які вийшли на мирну маніфестацію. Ці молоді люди, які у нас не мають змоги нормально вчитися, зі своїми дип­ломами не мають куди подітися, хотіли жити за іншими — європейськими законами. Вони повстали проти безвиході, беззаконня, яке чиниться у державі. Вважав, що моє місце — на Майдані, бо там є наші люди, які потребують духовного проводу.

З кількома однодумцями приїхали до Києва якраз тоді, коли Майдан пробували розігнати. Відправляли літургії у церкві на Подолі, а на ніч приходили на Майдан, щоб молитовно бути з його учасниками. До нас підходили віруючі і невіруючі. Нехрещені хотіли охреститися. Були такі, що вперше в житті сповідалися. Кожен висловлював власне бачення подій. Було видно, що на Майдан люди прибули за покликом серця. Залишили вдома сім’ї і готові були обстоювати гідність на Майдані, знаючи, що на ньому вирішується доля нашої держави.

Щогодини на Майдані звучав гімн. Ми започаткувати ще й щогодинну молитву. Коли люди не знали, як мають діяти, чим закінчиться цей день чи ніч, ми у такий спосіб намагалися надати їм духовну підтримку.

— Що з драматичних подій найбільше закарбувалося у вашій пам’яті?

— Я був серед мітингувальників саме тоді, коли «Беркут» оточив увесь Майдан, щоб розігнати його. Було видно, як в очах людей згасала надія. У такі моменти важливо пам’ятати, що маємо Батька, який разом з нами, який не залишить нас напризволяще. Коли прозвучала молитва, страх на обличчях змінювався спокоєм, миром, впевненістю. І силами стояти до кінця, незважаючи ні на що. Наша молитва була спрямована і на те, щоб донести істину до військових, міліціонерів, достукатися до їхніх сердець…

— Опоненти Майдану кажуть: оскільки Церква відділена від держави, і «всяка влада — від Бога», то не гоже священикам ходити на мітинги, «сіяти смуту».

— Те, що священики вийшли до народу, не є втручанням у політику. Цю думку нав’язують. Церква — не лише єпископи і священики, це — народ, який вірить у Бога і намагається жити за Божими законами. На Майдан поїхало багато людей, які вважають, що мовчати на гріх є гріхом. Я міг би сприйняти критику на нашу адресу, якби йшлося про путч, якби з боку мітингувальників було застосування зброї, насильство, розбої. Але у Києві немає путчу! Майдан — це мирна декларація незгоди з тим, що відбувається у суспільстві. Він є виявом потреби щось змінювати у державі.

Священики є для того, щоб служити Богові і людям, щоб доносити до них правду Божу. Не знаю, чим би закінчилося усе на Майдані, якби там не було священиків. Провокатори підбурювали людей на насильство. Душпастирі намагалися це стримати. Говорили людям про любов, милосердя…

— Недавно синод Російської православної церкви прийняв звернення у зв’язку з подіями в Україні. У ньому є така фраза: «Революції не можуть принести благо народу, бо вивільняють ниці, згубні пристрасті». А ще РПЦ просить Небесного Отця «не допустити духовного осліплення братнього народу»...

— Якщо говорити про «ниці пристрасті», то їх можна застосувати щодо революції, яку організували більшовики на чолі з Леніним у 1917 році. Там справді були дикі пристрасті: «пролетарі» грабували, катували, винищували цілі сім’ї. В Україні зараз революція мирна. У Конституції записано, що джерелом влади є народ. Цей народ має право обстоювати свої права, щоб закон був одним для всіх. Йдеться не про «ниці», а про високі, благородні пристрасті…

— Нинішні події на Майдані у незареєстрованій, так званій українській правовірній греко-католицькій церкві назвали «путчем». Також засудили намір підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом…

— В Україні добре знають, про кого йдеться. Догналівці — не церква, а секта, яка займається зомбуванням людей, нав’язуванням їм своєї волі впливом на підсвідомість різними незаконними методами. За цими людьми стоять відомі покровителі, які фінансують їх. У відкритих джерелах можна прочитати інформацію, що Ілля Догнал, так званий єпископ так званої церкви, є колишнім співробітником комуністичної служби безпеки у Чехії. Догнал і його «церква» виконує певне замовлення.

— Отче Юрію, а ви не боялися, що на Майдані кийок «беркутівця» може опуститися і на ваші плечі?

— Звичайно, життя — це найдорожче з того, що маємо. Але є інша річ, яку треба розуміти. Ми живемо один раз, і дуже важливо це життя прожити правильно. Для мене це найважливіше...

У радянські часи, коли наша церква вимушено діяла у підпіллі, коли проти неї вчиняли фізичні репресії, — ніхто не боявся. Мій батько, теж священик, був висвячений, коли не було навіть перших паростків свободи, коли за правдиву книжку можна було отримати термін ув’язнення. У батька нас було четверо дітей. І в цей тяжкий час переслідування за вільнодумство він зважився стати греко-католицьким священиком. Його вчинок завжди додає мені відваги і мудрості, вчить, як вчинити у тій чи іншій ситуації.