BLAGO/ будуємо міста третього тисячоліття

«У Канаді моє тіло, а у Львові — серце і душа»

Трохи більше місяця на Львівщині тривали виступи заслуженого артиста України Ігоря Богдана. Співак спеціально планує свій приїзд на Батьківщину з Канади на час Різдвяних свят. Виступає не лише у великих концертних залах, бо першими його слухачами є, звісно, українські захисники. До них артист приходить у реабілітаційні центри та у лікарні. От і цього разу Ігор Богдан дав аж 15 благодійних концертів

— Щороку приїжджаєте на Різдво до Львова. Вас сюди тягне, як до рідного міста, чи хочеться, бо так, як колядує місто Лева, не колядує жодне місто в Україні?

— Коли ми з дружиною вирішили будувати сімейне гніздо у Канаді, спочатку все ніби було добре. Але, проживши там пів року, я відчув страшну тугу. У мене був такий стан, що моя дружина іноді не знала, що зі мною робити. Сльози у мене лилися без причини. Пригадуєте, тоді була дуже популярна пісня «На Україну повернусь»? Я її вмикав щовечора по сто разів. Сидів, слухав і плакав. Так тривало приблизно три роки.

Я мріяв полетіти в Україну, але дружина переживала, бо у ті часи, поки у мене не було канадських документів, мене могли назад не випустити. Тому я і терпів три роки. Спочатку було дуже і дуже важко. Але коли у нас народилася перша дитина, через півтора року — друга, ця туга насправді не відійшла, але з’явилися інші життєві інтереси. Мої діти мене трішечки заспокоїли. Та коли на третій рік з’явилася можливість полетіти в Україну, і мені це вдалося, ви навіть не уявляєте, що відбувалося зі мною. У той час літак прилітав до Львова, я сходив з того трапу, а у мене трусилися ноги. Переживав, щоб не впасти.

— Цілували землю?

— Не цілував, бо знав, що довкола люди. Хоча мені цього дуже хотілося. Приїхав у свою власну квартиру, кинув валізки і відразу пішов до Оперного. Ходив туди-сюди, і не міг насолодитися. Мені так було легко на душі. Навіть друзі зауважили і казали: «Богдан, куди ти біжиш? Ми відпочиваємо, а ти десь летиш». У мене була така енергія, я майже літав. Пригадуєте, 1989 року ми з гуртом Олега Кульчицького у залі філармонії вперше підготували, а це ще був радянський союз, програму «Родився Він». Ніколи не забуду глядача, який сидів на тих концертах, а ми тоді дали десять концертів… Після цього для мене Різдво стало таким дорогим і близьким, що я почав щороку прилітати в Україну. Потім я вже літав двічі на рік — після Великодня і на День Незалежності. А цьогоріч — мій шостий приїзд за час великої війни. З 2021-го на 2022-ий я давав Різдвяні концерти у Львові. 15 лютого полетів до Канади, а через тиждень почалася велика війна.

— І вам знову було незручно?

— Так. Подумав, що люди знову скажуть: Богдан втік. Відразу ж зателефонував до менеджера, сказав, що хочу повернутися. Він каже: «Війна! Які концерти?». Переконую його, що не на концерт хочу приїхати. А записатися в територіальну оборону. А він мені каже: «Та відкрий свій паспорт! Ти ж будеш тільки їм заважати!». Тоді я його послухав. Але через якийсь час приїхав в Україну.

Не забуду ніколи мій перший концерт у Великому Любені, у реабілітаційному центрі «Галичина». Вийшов я тоді на ту уявну сцену в їдальні, а переді мною близько сотні молодих хлопців. Хтось без рук, хтось — без ніг. Когось привезли на каталці… У мене грудка стала в горлі. Не знав, як маю співати для цих героїв півтори години. Але взяв себе в руки. А після концерту відбувалося щось неймовірне — хтось на колісному кріслі під’їхав, когось підвезли… Я плачу, а вони дивляться на мене. Думаю: Боже, яка сила! Я кожного обійняв, кожному щось сказав… А коли з концерту повертався у готель, я цілу дорогу плакав. І після цього я собі сказав: переконаю дружину, але буду щороку прилітати до Львова, бо маю заколядувати у шпиталях і реабілітаційних центрах, на полігонах. Мені стало легше, зрозумів, що тепер мені не будуть дорікати, що я — зрадник.

— А вам дорікали?

— Коли ми одружилися з Катрусею, і я залишився в Канаді, скільки мені писали неприємних листів! І хто писав? Мої шанувальники, друзі. Я нікого не засуджую, бо так нас виховали, казали, хто виїжджав за кордон, той зрадник. Повірте, досі дехто з моїх шанувальників до мене не повернувся лицем. Але я себе заспокоюю тим, що за понад 30 років мого життя у Канаді, не впевнений, що зміг би стільки матеріально бути корисним, якби жив в Україні. Ми об’єдналися там з громадами, даємо благодійні концерти, ліпимо вареники і продаємо канадійцям, а кошти надсилаємо волонтерам, які щось купують для ЗСУ. Насправді, ми зібрали дуже великі суми. Я щасливий, що Канада дуже сильно допомагає Україні.

— Бачила у соцмережах, що ви там виступаєте як організатор концертів…

— Приходять на концерти канадійці, бо ми такі виступи рекламуємо як гуманітарну допомогу Україні. Канадійці надзвичайно щирі до українців, як тільки чують, що українська громада наліпила вареників і організовує вечір продажу цього смаколика, приходять. І слухають мої пісні. Кажуть, що не розуміють, про що я співаю, але «ваша мелодика така мелодійна, що хочеться слухати».

— За ці роки Канада стала вашою батьківщиною?

— У цій країні народилися мої діти і мої чарівні онучки. Тут мій дім, у якому ми живемо з моєю прекрасною дружиною. Я там живу вже 33 роки. Але Канада не стала моєю Батьківщиною. Коли я приїжджаю до Львова, відчуваю, що нарешті я вдома. У Канаді моє тіло, а у Львові — мої серце і душа.

— Але повернемося до тамтих часів, коли ви вперше з Канади приїхали з концертом в Україну. Чи не переживала дружина, що можете не повернутися?

— Іноді мені так здається, що вона і досі за це переживає. Люблю фотографуватися з людьми, особливо з молодими дівчатами. Але Катруся жодного разу не подавала вигляду, що ревнує. Та у нас є друзі, які вміють «підколоти». От сидимо за столом, вони роздивляються фотографії і кажуть: «Та куди ти його пускаєш?». З роками моя дружина переконалася, що я повернуся додому. Вже і сама приїжджала до Львова, переконалася, що я їду працювати.

— А чи не було у вас такої думки в якийсь із приїздів: все, залишаюся в Україні?

— Коли вперше повернувся в Україну, звісно, їхав сюди, щоб об’єднатися з музикантами і виступити перед людьми. Перед моїм від’їздом ми розійшлися з Кульчицьким, але перед самим приїздом я йому зателефонував з пропозицією зробити спільний концерт. Якби ви бачили, який був ажіотаж після трьох років! І от їду я після такого концерту і думаю: «Богдане, дивися, що ти зробив. Ти тут — артист, біля тебе повно чудових людей». А коли бабуся в селі хапає за руки і цілує, я знав, як поводитися. І мені тоді хотілося тут залишатися на довший час.

Але в Канаді треба працювати, моя дружина не могла їхати зі мною надовго. Я також там працював багато на різних роботах. Окрім того, коли ми одружилися, мої батьки вже померли. А старенькі батьки Катерини жили у Канаді. Ми їх не віддавали до останнього їхнього подиху, доглядали за ними. Вирішенням сімейного затишку у Канаді я обпалив свої мистецькі крила… Тому вдячний своїй дружині за те, що завжди мене розуміла. І коли я в Канаді починаю нервувати, вона мені каже: пакуй валізки і їдь в Україну.

— А як познайомилися з Катериною?

— У 1991 році компанія «Міст» запропонувала мені і гурту «Галичани» повезти у Канаду програму до Шевченківських днів і галицьку забаву. У Калґарі під час пісні «Човен хитається» виходжу у зал і якраз навпроти мене сидить гарна жінка у дуже гарній сукні. Я запросив її до танцю під час цієї пісні. А після концерту учасниці ансамблю «Русалки», в якому виступала і Катруся, запросили нас до себе у гості.

— Закохалися з першого погляду?

— Вона мені дуже сподобалася, але це не було кохання з першого погляду. Мені вже було за 30, я пізній кавалєр (сміється. — Г. Я.). Потім повернувся додому, ми почали передзвонюватися. За дзвінки платила вона. Бувало так, що ми у ті часи наговорювали по 800 доларів за місяць. Потім «Русалки» запросили нас, щоб ми з ними записали платівку. І тоді між нами почалися більш серйозні стосунки.

— Катя народилася у Канаді?

— Так. Вона молодша за мене на 11 років, там народилася і чудово знала українську мову. Її батьки були українськими патріотами. Коли пішла у перший клас, не знала жодного англійського слова. Кілька тижнів приходила додому і плакала… В їхньому домі завжди звучала тільки українська мова. Наші з Катрусею діти, Роксолана, Марко та Вікторія, також володіють українською. А недавно мені дружина сказала, що як тільки вона стане пенсіонеркою, треба буде подумати над тим, щоб ми частіше прилітали в Україну і надовше тут затримувалися.

— Знаю, у травні плануєте з родиною приїхати до Львова?

— Це будуть ювілейні концерти до 50-річчя моєї творчої діяльності. Зі мною у Львівській опері виступлять Катруся і дві донечки, ми готуємо пісню. Моя дружина жодного разу не заперечила проти мого приїзду в Україну.

— Була недавно на концерті, де ви виступали з «Ватрою» 80-их. Замість двох годин концерт тривав близько трьох, без антракту. Як відновлюєтеся після таких виступів?

— Я не втомлююся на концерті. Бо коли бачу, як зал заводиться, як усі разом зі мною співають, це таке щастя! Тоді розумію, що недаремно сюди прилітаю. Та я би ще співав, але, бачу, менеджер за лаштунками показує на годинник, мовляв, за оренду доведеться доплачувати. А от коли повертаюся після концерту в номер готелю, лише тоді відчуваю втому. І не лягаю спати доти, поки не відкрию телефон, у якому з’являються відгуки вдячних слухачів з фотографіями. Це такий кайф! Тоді вкотре розумію, що не помилився у виборі професії.

— То ви з дитинства її обрали — раз і назавжди?

— До 8-го класу мріяв, що стану кардіохірургом. А потім захотів стати актором драми і кіно. І вступив у Театральний інститут імені Карпенка-Карого. Мені багато хто досі не вірить, що я за вступ не дав жодного долара. Не дав, бо мої батьки, люди зі села, грошей просто не мали. Працював рік у музично-драматичному театрі у Рівному. Потім була армія, де я потрапив у ансамбль пісні і танцю ПрикВО у Львові. От тоді спробував свої сили як співак, ми їздили з концертами у різні військові частини. Мене так гарно приймали, і я тоді подумав — невже я такий популярний? І після армії почав шукати варіанти, як потрапити у філармонію. І коли я у Львові познайомився з Ігорем Білозіром, то зрозумів: пісня — це моє життя.