Маша Єфросиніна знову вляпалася у скандал

Але в цій історії мене зачепила навіть не Маша. Мене зачепило інше. У нас дорослі люди сидять у красивій студії, з гарним світлом, зачісками, макіяжем і розповідають історії про жорстокість до тварин у форматі «ой, ну така я була мала хуліганка». А потім починається прекрасне: «ну всі роблять помилки, головне — усвідомити».

Серйозно? У нас тепер будь-яку дичину можна загорнути в красивий папірець під назвою «досвід дитинства»?

Нумо тоді розвивати цю прекрасну концепцію далі. Візьмемо умовного хлопця, який у 16 років потрапив у погану компанію і зробив щось жахливе стосовно іншої людини. Посадимо його в студію. Нехай він теж з посмішкою розкаже, як «молодий був, дурний». Ведуча посміється, аудиторія послухає, а потім скажемо: ну а що такого, люди ж змінюються, всі роблять помилки.

Чи тут раптом у нас включиться розуміння, що є речі, які не стають веселою історією за кавою тільки тому, що пройшли роки?

Бо питання взагалі не в тому, що людина зробила в дитинстві. Питання в тому, що робить доросла людина з цим спогадом сьогодні.

І ось тут дуже цікаво згадати американські дослідження, які роками вивчали звʼязок між жорстоким поводженням з тваринами в дитинстві та подальшими проявами агресії, насильства чи антисоціальної поведінки. І ні, це не означає, що кожна дитина, яка зробила щось жахливе, автоматично виростає монстром. Але це означає, що нормальні люди такі речі аналізують, а не перетворюють у веселий стендап.

І ми ж насправді не знаємо, якою людина стала зараз. Можливо, вона правда все переосмислила. А, можливо, жорстокість просто виросла разом з людиною, одягнула гарний костюм і навчилася поводитися соціально прийнятно.

Бо в дорослому житті не треба прив’язувати щось до хвоста тварині, щоб бути жорстоким. Можна просто принижувати людей. Можна ними маніпулювати. Можна створювати токсичне середовище навколо себе. Можна ламати інших абсолютно «цивілізованими» методами і при цьому прекрасно виглядати на фотографіях.

Я не знаю, яка вона людина сьогодні. І не беруся стверджувати.

Але я точно знаю одне: коли людина справді переосмислила якусь жахливу історію зі свого минулого, вона не розповідає її зі сміхом.

Вона каже: «Мені соромно. Я не розумію, як могла так зробити. І я хочу, щоб жодна дитина ніколи цього не повторила».

У мене вдома живе собака, папуга. У мене навіть кактус Остапа має більше прав, ніж деякі люди готові давати живим істотам. Бо коли Остап попросив кактус, я пояснила йому: ти його захотів — ти відповідаєш. Його треба поливати, про нього треба памʼятати. Так, це просто кактус. Але саме з цього починається розуміння, що світ не крутиться тільки навколо тебе.

Тому, мені здається, тут треба було не записувати чергове відео «ви не так зрозуміли». І не розповідати про помилки дитинства.

Тут треба було сказати: так, це було жахливо. Так, мені соромно. І піти не словами, а діями — наприклад, зробити великий внесок у допомогу тваринам.

Бо іноді найкраще вибачення — це не чергове пояснення на камеру.

А доказ, що ти справді вже інша людина.

Джерело