«Бути українцем — це доля»

«Я — людина компромісу»

— Пане Петре, політичних інтерв'ю ви давали багато, і про політику ми також поговоримо, але спочатку кілька особистих запитань. Ваші найсильніші і найслабші риси характеру?

— Якщо сказати, як себе характеризую, то я точно налаштований на досягнення мети, яку поставив перед собою.
Налаштований на долання будь-яких перешкод. Це, мабуть, моя і сильна, і слабка сторона, бо, можливо, інколи більш розумно обійти, домовитися…

— Піти на компроміс?

— А я людина компромісу. Компроміс — одна із головних складових дипломатичної роботи. У мене така діяльність непогано виходить… Але я не є фахівцем у пошуку обхідних шляхів, я налаштований на те, щоб іти прямо до мети.

— Про вашу впертість, цілеспрямованість легенди ходять, зокрема у вашому оточенні…

— Мені здається, що я, навпаки, дуже м’який щодо них (сміється. — Авт.). Дуже ціную людей, які зі мною працюють, і щодо них я точно не впертий. Я впертий щодо результату.

— Але люди з вашого оточення і працюють на результат.

— Перед тим, як щось вимагати від них, вимагаю від себе. Ніколи не ставлю питання так: «Я цього робити не буду, ти це зробиш за мене». Ми разом робимо спільну справу, і там, де важко, де треба брати на себе відповідальність, я ніколи не пасу задніх. Моя команда це бачить. Бо лише так можна завоювати довіру до себе. А ще бути чесним, щирим, компетентним, професійним і патріотичним щодо тих, чия думка для тебе важлива.

«Спорт позбавив мене страху»

— Ви у дитинстві займалися спортом, є кандидатом у майстри спорту із самбо і дзюдо. Чи навіть майстром спорту?..

— Я виконав норматив майстра спорту на турнірах майстерського рівня.

— Оцю наполегливість, трудоголізм — це вам дав спорт? Чи це гени батьків?

— Не вважаю себе трудоголіком…

— Але в якомусь інтерв'ю ви казали, що працюєте до другої-третьої ночі…

— Це тому, що погано працюю (сміється. — Авт.). Бо коли на роботі залишаєшся до другої ночі, це означає, що не вкладаєшся у робочий день. І це ще один недолік. Зараз у мене курортний режим, вже об одинадцятій вечора намагаюсь їхати додому. Що дав мені спорт? Впевненість у собі, коли знаєш, що нікого не боїшся. І ця унікальна якість з тобою залишається на все життя. Я не боявся і не боюсь труднощів, нікого і нічого не боюся! На жаль, багато хто у таких ситуаціях зламався б, зійшов би з дистанції. А я знав, що мої спортивні навички у важких ситуаціях мене захистять. Спорт зміцнив мою волю, позбавив страху.

Що дав мені спорт? Впевненість у собі, коли знаєш, що нікого не боїшся. І ця унікальна якість з тобою залишається на все життя. Я не боявся і не боюсь труднощів, нікого і нічого не боюся! На жаль, багато хто у таких ситуаціях зламався б, зійшов би з дистанції. А я знав, що мої спортивні навички у важких ситуаціях мене захистять. Спорт зміцнив мою волю.

— Характер вам більше передався від мами чи тата?

— У мене найкращі у світі батьки. Мені пощастило з мамою — мудрою відповідальною, Мамою з великої літери, для якої виховання дітей було пріоритетом. Батько був дуже розумний і дуже-дуже добрий. Він завжди намагався допомагати людям. Коли вдома часом були суперечки, що він останнє віддає, у батька була коронна фраза: «Тобі шкода? Ми віддали людям, і нехай так буде». Я вдячний своєму синові, який простежив наш родовід аж до середини XVII століття. У мене був дід Сергій, прадід Євдоким, прабабця Євдокія Євдокимівна… Порошенки вели свою історію від Задунайських козаків, ще з Січі. Це ті козаки, які не скорилися царській волі, за Дунаєм берегли свою свободу.

— Ви вчилися у Молдові у місті Бендери… Там закінчили середню школу. Але українська мова там не викладалася. Ви української не знали у дитинстві?

— Я її добре знав, оскільки бабусі і дідусі з маминого і татового боку розмовляли українською, але це називалося бессарабським суржиком. Незважаючи на те, що ні в школі, ні в університеті я української не вчив, вдома була україномовна атмосфера. Батьки народилися на півдні Одеської області, в Ізмаїлі, я у Болграді, там українською мовою мало хто розмовляв, але там величезне розмаїття різних національностей. Болград, де я народився, був центром православних болгар, які тікали від Османської імперії, від примусового ісламу. У школі, де я навчався, вчилися три майбутні прем'єр-міністри Болгарії, перший ректор Болгарського університету, два перші мери у Болгарії. І це в одному маленькому місті, в одній школі номер два, яка зараз є гімназією. Потім батька перевели на три роки в Бендери, і я перший з цього міста вступив в Інститут міжнародних відносин.

«І батько, і мама неймовірно співали українських пісень»

— Я веду до того, що ви не зростали у, скажімо так, україноцентричній атмосфері. То в який момент відчули, що ви українець. Один мій знайомий каже, що бути українцем — це вибір. Коли ви зробили цей вибір?

— Для мене бути українцем — не вибір. Бути українцем — це доля. Я, мої батьки, мої предки народилися українцями. У нас ніколи не виникало питання — хто ми. «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — советский союз» — це не про нас. Я вам розповів історію походження нашої родини. Ми ніколи не мали сумніву, що ми — українці, що ми — козацької крові. І батько, і мама неймовірно співали українських пісень. Коли родина збиралася за столом, то українська пісня панувала, і це була одна з форм мого виховання. А коли я відчув себе українцем? Напевно, коли вперше балотувався у Верховну Раду. Це був 1997 рік, мені тоді щойно виповнилося 30 років. Зустрічався з людьми на тепер уже моїй другій батьківщині - на Вінниччині. Коли там спілкуєшся російською, до тебе зовсім інше ставлення. Бачити у Верховній Раді свого представника російськомовним вони не хочуть. І відтоді я повністю, без будь-яких труднощів, перейшов на українську. Незважаючи на те, що жодного дня не вивчав української мови. Але я завжди почувався українцем…

— А як ваш тесть вплинув на формування вашої особистості? Він був дуже впливовою особою у радянські часи — заступником міністра охорони здоров’я урср…

— Не думаю, що він впливав на формування моєї особистості, незважаючи на те, що я рано одружився — у 18 років. Але на той час я вважав себе чітко сформованою особистістю, яка вже не потребує повчань. І батько, і тесть були «трудяшками». Вони, як кажуть, виховували своєю відсутністю. Такого не було, щоб батько у суботу був удома. Тесть був будівельником, мав багато орденів, побудував купу об'єктів. Був генієм спілкування.

— А якою ви були дитиною?

— Я був відмінником, для мене було принципово бути першим. Важливо з дитинства бути зарядженим на те, що ти не повинен пасти задніх. Це стосувалося і знань, і досягнень у спорті, і бійок у дворі. До речі, у мене була тільки одна невідмінна оцінка — за поведінку.

— І тому не отримали золотої медалі?

— Вважаю, несправедливо. Бо у школі мають насамперед оцінювати знання.

— Розкажіть якусь історію, яка вас характеризує як дитину.

— Пригадую свій перший похід на всенощну Службу Божу на Великдень. Тітка і бабця повели мене у церкву, і я там стояв цілу ніч. У мене тоді був такий шок… Пригадую й свої перші змагання, які виграв на республіканському рівні. Потім заходиш у школу — і тебе зустрічають оплесками. У цей момент крила за спиною виростають, і це потужна мотивація досягати успіхів надалі.

«Армія, мова і віра — це фундамент державності»

— Ви згадали про церкву, де у дитинстві простояли цілу ніч. А я помітила, що цього року на Трійцю ви пішли не у православний храм, хоч ви — православний, а у греко-католицький Собор у Києві. Чому?

— Тому що цей мій Собор. Я працюю і працював над тим, щоб в Україні була одна церква. Дуже важливо, щоб українці мали єдину соборну православну церкву. Але українські греко-католики — це велика церква, і я був щасливий, коли у мене вдома збиралися і Його Блаженство Епіфаній, і Його Блаженство Святослав. Ми втрьох вели довгі розмови.

— Ви їх додому запрошували?

— Так. Була така традиція. Вперше про це кажу, це не афішувалося, але для мене було принципово, щоб була довірлива товариська невимушена розмова про майбутнє України, про майбутнє української церкви. Я пишаюся тим, що армія, мова і віра — це не партійний слоган, як дехто помилково вважає. Це сутність, ідеологія української державності. І нинішня влада була змушена трансформуватися від «какая разница», «посмотрю путину в глаза» і «сойдёмся посередине». У неї не було іншої дороги, ніж прийти до «армії, мови і віри». «Армія, мова, віра» не є ідеологією президента Порошенка, це єдино можлива, найважливіша ідеологія української державності. Тільки шкода втраченого часу.

— Ви мали моральну сатисфакцію, коли побачили, що президент Зеленський після повномасштабного вторгнення, по суті, перехопив ваші гасла? Пам’ятаємо виборчу кампанію, як з цього гасла ваші конкуренти насміхалися…

— У мене немає злорадства, що я був правий, а вони ні. Я тішився тим, що ми зі самого початку обрали правильний напрям побудови української державності. Бо армія, мова і віра — це фундамент державності. Ані «відосиками», ані дорогами держави не побудуєш. На мові окупанта держави не побудуєш, без віри і без армії сильної держави не буде.

(Продовження — у наступному тижневику. Повністю інтерв'ю дивіться на Ютуб-каналі «Балючі теми»).