Зеленський пішов на діалог із Порошенком, щоб подолати затяжну кризу в парламенті

Після того між цими державними діячами утворилася велика комунікаційна прірва. Навряд чи це було на користь державним справам.

Протягом семи років ми були свідками не просто холодної війни між політиками вищого ешелону, а жорсткого протистояння. Зеленський не проминав нагоди у різні способи, у тому числі перед телекамерами, дошкулити Порошенку, насолити йому, принизити, образити. Запровадив проти нього жорсткі (але як показав процес у Верховному суді - бездоказові) санкції. Виглядало, нинішнім господарем Банкової керують особиста неприязнь, помста…

І ось як грім з неба: політичні суперники зустрілися і дві години спілкувалися віч-на-віч. Про що саме — соратники Порошенка, посилаючись на домовленість сторін, розповідати не хочуть. Але сам Порошенко дав зрозуміти, що однією з тем розмови були справи на фронті. «Я заходив із певною недовірою і скепсисом щодо щирості бажання Зеленського закінчити війну, — зізнався лідер „Європейської Солідарності“. — А коли вийшов із цієї зустрічі, скепсису в мене було набагато менше. І це дуже позитивно…»

Ця заява підігріла цікавість до характеру стосунків між найсильнішими політичними важкоатлетами, до можливості наведення «мостів» між ними або ж — наростання протиріч. Розвіяти інформаційний туман довкола цієї теми ми спробували у розмові із політекспертом, головою Комітету виборців України, доктором історичних наук Олексієм Кошелем.

Системні збої у роботі Ради

— Влада нарешті почала розмовляти з опозицією. Чому упродовж семи років президентства Зеленський не знаходив для цього можливості, приводу, потреби?

— У перші місяці після проведення парламентських виборів 2019 року влада просто не зважала на опозицію. Усі рішення у Верховній Раді буквально штампували голосами монобільшості. Саме тоді у нашому політичному лексиконі з’явився термін «скажений принтер». Швидкі темпи голосування, порушення процедур мали свої величезні недоліки: законопроєкти ухвалювали, по суті, наосліп, вони були неякісними.

Потім настав період, коли вже сама монокоаліція не могла працювати результативно, тому вдавалася до допомоги парламентських союзників.

Дослідження Комітету виборців України показували, що, як правило, за ухвалення законопроєктів, окрім фракції «Слуга народу», голосували дві депутатські групи, які утворилися на уламках «ОПЗЖ», — «Довіра» і частково — «За майбутнє». Такою виглядала нова неформальна коаліція.

Зараз криза у парламенті, криза монобільшості стала настільки відчутною, що навіть з голосами сателітів рішення ухвалювати не вдається. Цього року ми побачили системні збої у роботі Ради. Парламент не збирався на окремі сесійні засідання, бо бракувало голосів. Траплялося таке: під час роботи звучав сигнал повітряної тривоги, нардепи йшли в укриття, а після відбою тривоги на засідання вже не з’являлися…

Влада усвідомила, що треба шукати співпраці з опозицією, щоби бодай частково нормалізувати роботу Верховної Ради. Для вирішення такої кризи у будь-якій іншій країні зі схожою системою правління оптимальним кроком стало би формування нової коаліції. Але у нас протистояння влади з опозицією зайшло у глухий кут, влада демонструвала зверхнє ставлення до неї, тому про нову більшість розмови не вели.

А втім, формування навіть ситуативної коаліції було би найкращим сценарієм для налагодження продуктивної законодавчої роботи. Для прикладу, така нова більшість могла би провести ревізію військових законопроєктів, які нині ухвалюють із затримкою. А також — зробити ревізію євроінтеграційних документів (за словами профільного віцепрем'єра Тараса Качки, таких законопроєктів назбиралося близько 300). Так само треба було би зосередитися над внутрішніми реформаторськими законопроєктами. Цими важливими завданнями могла би перейнятися тимчасова більшість, навіть не маючи назви.

Поки що такого розуміння немає. Тому Банкова пішла на пошук діалогу з опозицією. Певним чином це могло б відновити роботу парламенту на короткий час — до депутатських канікул. Однак це не той механізм, який дозволить вийти із глибокої парламентської кризи.

На Банковій не зважають на критику європейських партнерів

— Порошенко не раз публічно пропонував Зеленському зустрітися, щоб обговорити державні справи. Президент на це не зважав. Що таке сталося, що зараз глава держави знайшов у своєму робочому графіку дві вільні години для розмови? Чи мала значення та обставина, що президентську канцелярію більше не очолює Єрмак?

— Зараз важко оцінювати показники роботи нового керівника Офісу президента Буданова. Бо треба було би брати до уваги кадрові призначення, які не відбулися на Банковій. Маю на увазі посади заступників голови ОПУ, радників — їх не змінили. Буданов зараз зосереджений на дипломатичному напрямі, на переговорному процесі щодо припинення війни.

Але є підстави для обережного оптимізму — ми бачимо зміни у підході до співпраці Банкової з Верховною Радою. За часів Єрмака шукали голоси під конкретні законопроєкти чи під конкретний короткий період. Зараз же бачимо пошук діалогу. Думаю, відставка Єрмака позитивно впливатиме на такі цивілізовані підходи у роботі.

— Чи не підганяє українську владу до такого діалогу Євросоюз, натякаючи на 90 млрд кредиту, перспективу відкриття євроінтеграційних кластерів?

— Частково — так. Представники нашої влади чудово розуміють, що провал голосування за окремі важливі «єврозаконопроєкти» може позначитися на перспективах співпраці з Брюсселем. З іншого боку, якщо проаналізувати заяви наших партнерів за останній час, то представники влади намагалися не помічати цих зауважень з-за кордону. Згадайте, скільки разів посли ЄС нагадували нам про важливість ухвалення тих чи інших законопроєктів. Такі нагадування були системними, регулярними. Сумна картина! Бо йшлося про питання нашої євроінтеграції, питання реформ. Для нас ці питання більш важливі, ніж для послів «Великої сімки»…

Восени 2023 року американські і європейські партнери спільно з міжнародними організаціями запропонували Україні план реформ, проте наша влада від них відхрестилася. Публічно заявила, що таких пропозицій… не було. Усе це достатньо серйозно підриває нас ізсередини, наші євроінтеграційні плани.

Найпростіше, що може робити влада, — заявляти, що у нас все добре, все чудово, що в євроінтеграційному напрямі все відбувається за графіком. Насправді ситуація у цьому питанні достатньо невтішна. За сьогоднішніх темпів роботи парламенту для ухвалення трьох сотень євроінтеграційних законів потрібно буде як мінімум один-два роки.

— Про що саме могли розмовляти Зеленський і Порошенко? Ця розмова була офіційна, ділова, «чоловіча»… Чи неформальна?

— Оці зустрічі президента з опозицією (а Зеленський зустрічався ще з Разумковим, фракціями «Батьківщина», «Голос»), швидше за все, були покликані шукати компроміс, шляхи примирення, точки дотику. Більше відомо про зустріч Зеленського з рідною йому фракцією «Слуга народу». Кілька депутатів детально описали, про що йшлося на зустрічі. Але і на зустрічах з монобільшістю, і на зустрічі з опозицією не піднімали питання, які могли б урятувати парламент.

Так, примирення, діалог — це добре. Але було би доцільніше і більш надійно, щоб на зустрічах обговорювали конкретні плани законодавчої роботи, календарний план роботи, встановили черговість розгляду законопроєктів. Цього не було. Кадрових питань теж не обговорювали. Не виносили питання про переобрання керівництва Ради. А у нинішній парламентській кризі першочергова відповідальність спікера Стефанчука, першого віцеспікера Корнієнка.

На цих зустрічах президента з парламентаріями не розглядали і питання щодо посилення Кабінету Міністрів. Не переглядали видатки коштів, щоб максимально акумулювати їх на Сили оборони. Принаймні той факт, що при внесенні змін до Держбюджету передбачили додаткове наповнення Резервного фонду на 40 млрд, які, найбільш очевидно, буде витрачено на кешбеки і різні доплати, показує, що після зустрічей Зеленського із представниками парламентських фракцій, зокрема з опозицією, конкретних зрушень, у вигляді планів, стратегій, підходів до роботи, не відбулося. Тому я не переоцінюю цих зустрічей.

Обмеження свободи слова — проблема не особиста

— Чи міг при згаданій зустрічі п’ятий президент вимагати у президента шостого створення уряду національної єдності, скасування санкцій РНБОУ проти нього самого, відновлення трансляцій у національному ефірі опозиційних телеканалів?

— Думаю, ці питання у розмові звучали. Важливо, що це питання не тільки Порошенка, його особистих образ, примирення з ним. Обмеження на трансляцію опозиційних телеканалів — це значно серйозніше. Йдеться про свободу слова, одну із засад демократії. І тому у низці звітів наших європейських партнерів було вказано на цю проблематику. Якщо наголошують на цих питаннях, це становить проблему для держави, для нашого поступу при євроінтеграції.

Сумніваюся, що обмеження на мовлення опозиційних телеканалів буде скасовано. Як і, можливо, персональні санкції проти Порошенка. Тому що конфлікт по лінії влада-опозиція базується багато в чому на старих політичних образах, на емоційних складових. Думаю, на Банковій не підуть на скасування цих рішень, оскільки це, на думку влади, означатиме її власну слабкість.

— Виходить, що ці зустрічі були порожніми, «для галочки», щоб показати Заходу, що керівник України використовує демократичні інструменти у відносинах зі своїми опонентами? Така собі імітація…

— У будь-якому випадку результат буде. Побачимо його при голосуванні за євроінтеграційні закони. Ухвалення їх дало би поштовх до нормальної роботи парламенту. Але, думаю, це матиме ситуативний ефект і навряд чи вирішить глибоку парламентську кризу. Як і управлінську кризу влади загалом.

— На суто особистому рівні чи потепліють стосунки між Зеленським і Порошенком? Чи припиниться агресивна риторика з боку чинного президента у бік колишнього?

— Очевидно, так. Подібні зустрічі між ними — це певний крок до припинення публічних політичних воєн. Але ж йдеться не про особисті стосунки Зеленського і Порошенка, йдеться про ставлення президента до інституту опозиції, про розуміння її місця у політичному житті. Роль опозиції - у контролі над виконавчою владою. Активність опозиції, її сила поліпшує якість управлінських рішень, що, власне, дозволяє посилити державу.

Це надзвичайно великий плюс, особливо під час війни.