«Під час окупації фахівці Запорізької АЕС працювали без сну протягом 30 годин…»
Бо не хотіли допустити катаклізмів на станції, від яких постраждали би мільйони
Минулої неділі щонайменше три російські безпілотники атакували ядерний об'єкт в Україні - Запорізьку атомну електростанцію. Було пряме влучення в основні конструкції захисної оболонки одного із шести реакторів. До фатальних наслідків це, дякувати Богові, не призвело, але уже сам факт нападу на АЕС свідчить, що задля знищення українців агресор готовий піти на все. Як зброю готовий використати навіть радіацію…
Це не перше таке злодіяння країни, яка перед світом хизується своїм «гуманізмом», культурою. Не менш підло росіяни чинили у березні 2022 року, коли захоплювали Запорізьку АЕС і Енергодар — місто-супутник, де живуть її працівники. Живуть і навіть в окупації думають про Україну. Про їхню стійкість і йдеться у романі письменника-філософа Петра Кралюка та книговидавця Олександра Красовицького «Королівський гамбіт», який недавно вийшов друком у харківському видавництві «Фоліо». Як народжувався цей твір, чому автори взялися саме за цю тему, розмовляємо із Петром Кралюком.
— Український читач має широкий вибір добротної літератури, у тому числі - мілітарної. Чому повинен шукати у книгарнях саме ваш «Королівський гамбіт»?
— Бо це чи не єдина книга, яка стосується нинішньої ситуації на ЗАЕС, найбільшої атомної електростанції Європи. Її росіяни захопили у перші дні свого широкомасштабного вторгнення, із 3 на 4 березня 2022 року. Те, що відбувається там, — безпрецедентне! Чогось подібного досі не було. На ЗАЕС ввели війська, її використовують як воєнний об'єкт, з нього окупанти ведуть обстріли. І це становить величезну загрозу — адже, якщо виникне аварійна ситуація (станція уже кілька разів була «на грані»), це матиме плачевні наслідки не тільки для України, а й для сусідніх держав.
У своєму романі ми намагалися розповісти історію Енергодара, її АЕС, про людей, які там працюють, про те, як вони сприйняли окупацію. Енергодар був доволі патріотичним містом. Попри те, що його жителі майже не мали зброї, буквально голими руками зупиняли російську навалу. Кілька днів тримали оборону. Особливо великий героїзм проявили працівники АЕС, які працювали, коли ворог штурмував її. Тоді чергова зміна перебувала на робочих місцях безперервно майже 30 годин! Підмінити її не було кому. Фахівці, які виконують надзвичайно відповідальну роботу, увесь цей час не спали. Це було на межі людських сил. На моніторах бачили, як росіяни атакують їхню станцію, багато хто вже прощався з життям, молився. Однак утримали станцію у робочому стані, не допустили катаклізмів. Ці люди — патріоти своєї справи. Розуміли: якщо не вони, з АЕС може статися велика біда, постраждають мільйони людей. Про цей подвиг працівників ЗАЕС у нас мало що знають…
Власне це один з ключових епізодів роману, в якому описано неймовірну витримку енергодарців. Також розповідаємо про знущання, фізичний і моральний терор окупантів щодо жителів міста енергетиків.
— Як виглядали ці катування?
— Як і на інших захоплених територіях, росіяни кидали енергодарців «на підвал». У в’язничних камерах, які було розраховано на четверо осіб, перебувало їх до 15. Не було як повернутися, не було чим дихати. Від самого початку цих невільників без причин били — щоб упокорити. Їх залякували, вдавалися до шантажу. Погрожували: якщо не підуть на співпрацю, зґвалтують дружину, неповнолітніх доньок, щось погане зроблять з батьками. Першою чергою, намагалися вирахувати тих, хто служив в українській армії, брав участь в АТО — а таких на ЗАЕС було кількасот. Саме їх найперше «брали на підвал». Туди кидали і мирних жителів, які стояли на блокпостах і не пускали окупантів в Енергодар.
Були і набагато страшніші «підвали». Мені розповідали про одну катівню неподалік станції. Вікон у ній нема, українці там на межі голоду, з них постійно знущаються. Доводять до стану зомбі, коли людина автоматично виконує те, що їй наказують. При цьому змушують співати гімн росії і Дагестану — саме дагестанський ОМОН тримає цей «підвал». Щоб зламати енергодарців, окупанти катували струмом, імітували розстріли.
Мені розповідали: одного чоловіка вивезли за місто, розстріляли — але переплутали кулі, замість бойової застосували ґумову. Зі зв’язаними руками і мішком на голові цей чоловік упав в яму, росіяни подумали, що загинув. Але за певний час виснажений тортурами прийшов до тями, виповз із братської могили, орієнтуючись на звук машин, доповз до траси. Хтось його підібрав, доправив у Енергодар до дружини. А вона з допомогою липової довідки змогла вивезти його з окупованого міста у Запоріжжя. Щоб це вдалося, дала хабаря на російському блокпосту…
Серед катюг в енергодарських «підвалах» один мав кличку «хірург» — погрожував невільникам вирізати ті чи інші органи. Тобто все, як у сталінські часи. Ми, власне, проводимо паралелі із тим жахливим періодом нашої історії…
— Населення Енергодара, який розташований на південному сході нашої країни, здебільшого розмовляє російською. Це полегшувало завдання окупантам?
— Ми про це багато говоримо у своєму романі. Наші герої теж російськомовні. Поза тим, це люди, в яких пробуджується національна свідомість, вони вважають себе українцями. Якщо заглянути в історію Енергодара, тривалий час, до кінця 90-х, там не було української школи. Але мене приємно здивувала козацька ментальність цих людей. Це легко пояснити: колись неподалік були козацькі зимівники, що тепер на генетичному рівні дало про себе знати. В останні роки Енергодар значною мірою українізувався. Наради на АЕС почали проводити державною мовою. Коли я недавно спілкувався з працівниками станції і (щоб полегшити розмову, багату на технічні терміни) запропонував перейти на російську, частина людей відмовлялася. Говорила українською. Нею спілкувалися міський голова Енергодара, депутати, за винятком кількох представників «ОПЗЖ».
Ми розповідаємо у своєму романі, як люди Енергодара приходили до українства. Хоча, звичайно, не всі. 15−20% становили колаборанти, «ждуни». Та більшість все-таки була українськими патріотами. У книзі згадуємо такий епізод: коли росіяни вже захопили місто, 9 березня, у день народження Великого Кобзаря, кількасот енергодарців прийшли на мітинг до пам’ятника Тарасові Шевченку (згодом людей, які мали вдома портрети поета, теж кидали «на підвал»).
І ще одне: коли в Енергодарі вже «хазяйнували» зайди, там відбувся масовий похорон двох загиблих українських спецпризначенців, які захищали електростанцію. Вони підбили ворожий танк і знищили близько сорока окупантів. Згодом енергодарці вийшли на протести, коли росіяни викрали заступника міського голови Івана Самойдюка, який займав проукраїнську позицію. 333 дні він перебував у полоні, врешті-решт наша влада його визволила…
— В яких моментах у своєму романі вам не треба було вдаватися до художнього домислу?
— Наша книга — це, по суті, сімейна історія. Віктор, син «східняка» і «західнячки», працює інженером на АЕС. Під час навчання у Криму познайомився з медичкою Веронікою, одружилися. Віктор був учасником АТО. З часом між молодими виникає політичний конфлікт. Батьки Вероніки не приймають визвольної боротьби українців. Повномасштабне вторгнення росії примиряє це подружжя, воно вирішує триматися одне одного. Ми намагалися показати, як відбувається самоідентифікація цієї дівчини. У Криму такі речі траплялися. Тож ужитий нами художній прийом має під собою реальну основу.
Не є вигадкою реальне протистояння енергодарців ворогові, труднощі, з якими вони стикнулися, коли не було продуктів, медикаментів. Знаю, коли в Енергодар із Запоріжжя через російські блокпости привозили інсулін, орки ці ліки викидали. Тому багато хворих на діабет під час окупації помирали…
Ми пишемо і про провокацію росіян проти місії МАГАТЕ, яка приїхала на АЕС. Окупанти обстріляли Енергодар і звинуватили у цьому ЗСУ (як і у випадку з недільними дронами. — І. Ф.) — щоб показати, які, мовляв, українці «варвари»…
Епіграфом до свого роману ми взяли фрагмент листа жительки Енергодара, яка описувала події теперішні і колишні. Цитую: «…Дні такі однакові, схожі один на одного: робота, домашні клопоти, вечори у колі сім'ї. Це не запам’ятовується, зливається у тижні, місяці, роки спокійного життя, щось радує, щось — ні. І ось війна. Уже ніколи не буде так, як було. І приходить запізніле розуміння того, як чудово ми жили — навіть коли було сумно. Тепер усе не так. Тепер розумієш, як чудово було раніше. Але цього вже немає. Кожен день страшний по-своєму…»
Цей епіграф відображає основну ідею роману: до вторгнення росіян енергодарці отримували високі зарплати, місто гарно забезпечували, воно мало потужну інфраструктуру, культурні інституції. До війни люди тут почувалися щасливими…
— Кажуть, ваша книга вийшла ще й англійською…
— Так, нехай про «русскій мір в дєйствії» дізнаються більше не тільки в Україні, а й на Заході. У романі багато «чеської», «польської», «шведської», «німецької», навіть «балканської» проблематики — не виключено, з часом перекладемо роман і цими мовами. Мені розповідали, що один примірник «Королівського гамбіту» вже привезли у канцелярію президента Польщі. Восени плануємо показати книгу на Франкфуртському книжковому ярмарку.
— Ви не хотіли, щоб ваш роман закинули дронами в окупований Енергодар?
— Не треба закидати дронами. Є інші способи поширення. Книга з’явиться і в електронному варіанті - тож в Енергодарі її прочитають.