«Вишиванку зняла, одягла білу футболку, на якій фломастером намалювала Z…»

Людина, про яку буде мова, мій земляк, ровесник і тезко. Ще кілька місяців тому він перебував на досі окупованому лівому березі Дніпра. Не кажу, що жив там — морально мучився. І саме тому зробив усе, щоб вирватися з ворожого, ненависного йому середовища. Для цього подолав кілька тисяч кілометрів, проїхав через три країни, одну з них — ворожу. Нині він — серед своїх, рідних йому людей.

Під час зустрічі я запитав пана Івана, як жителі його села на Херсонщині у лю­тому 2022-го зустрічали оку­пантів.

— До війни ми жили як у Бога за пазухою! — згадує. — Нічого нікому не бракувало. У кожного з наших селян хата дай Боже! Свою я утеплив ззовні, встано­вив підлогу з підігрівом. Санву­зол з ванною, побутова техніка — все не гірше, як у місті. У сараї - корова, свиня, птиця, свій го­род, баштан, сад. Мали добрий зв’язок, по телебаченню будь-який канал дивимося. І так нор­мально, як оце ми, жили всі мої сусіди…

Мій співрозмовник аж заки­пає, коли згадує про місцеву ін­телігенцію.

— «За України» нашим клубом завідувала така собі Оксана, прізвище у неї виразно україн­ське. Патріотичнішої людини у селі годі було знайти. Прово­дила заходи державницького спрямування. У вишиванці ледь не щодня ходила. Наша сім'я безплатно передавала на ті свята всяку випічку. А як тільки у село зайшли «орки», Оксана вишиванку зняла, одягла білу футболку, а на ній фломасте­ром вивела рашистський сим­вол Z. З української перейшла на російську. Із клубу перебра­лася до сільради, стала там го­ловною…

Або взяти дільничного. Він колись вчився у Львові - чи то у міліцейській школі, чи то в ін­ституті. А як тільки почалася ві­йна, став ходити між людьми і нашіптувати: «Ждьом сваїх!». Себто росіян.

Мені саме підходив час оформляти пенсію. А куди ж я піду, якщо нашого, українсько­го райсоцзабезу і Пенсійно­го фонду вже нема? Тож обхо­дився без пенсії. А дільничний, як прочув про це, зустрів мене і каже: «Подойді к нашей Оксанє, она сдєлаєт всьо как надо…». Дав зрозуміти, щоб я оформляв собі російську пенсію. І щоб ро­сійський паспорт узяв. А я про це навіть слухати не хотів…

Коли вже несила була терпі­ти «братьєв» і їхніх прислужни­ків з числа «перевзутих» патрі­отів, пан Іван спакував у свою автівку сякі-такі пожитки і по­дався туди, де колись наро­дився, у Галичину. Їхав через Крим, ростов, москву, потім узяв курс на західний кордон росії. В'їхав у Латвію, потім — у Польщу. А вже звідти, наче на крилах, примчав в Україну. Засадив мамин город, запас­ся дровами. У районі оформив пенсію. Дихає повітрям свобо­ди, насолоджується мальов­ничими місцевими краєвида­ми, спілкується зі шкільними товаришами. Але думками все одно там — на Херсонщи­ні, куди років з сорок тому пе­ребрався після служби в ар­мії. Таврійська земля стала для нього такою ж рідною, як бать­ківська — галицька.

Довгими осінніми вечора­ми пан Іван поринає у споми­ни. Роздумує над людськими долями, характерами, добри­ми і ганебними вчинками. І що­разу запитує: що їм, отим ра­шистським прихвосням, як ота Оксана із сільського клубу, бра­кувало? Чим їм, перекінчикам, не вгодила Україна?