Запросити Україну до НАТО!

Менш як за півтора місяця, 11−12 липня, у литовському Вільнюсі відбудеться саміт НАТО — подія, на яку покладають величезні надії найперше українці, сподіваючись на її переломний, ледь не історичний характер. Дуже хотілося б, щоб у столиці Литви нас запросили до північноатлантичної родини. Таке запрошення неабияк остудило б імперську хіть росії, істотно зміцнило би безпеку України, яка бореться за свою незалежність, за своє існування. Це визнають численні наші друзі й навіть недруги. Останні хотіли б, щоб поважне зібрання у литовській столиці, як і багато попередніх, завершилося лише загальними дистильованими фразами. Щось на зразок поговорили — і розійшлися… Але у Києві і багатьох інших, дружніх до України столицях, вважають, що Україна своїм спротивом путіну заслужила право бути у військово-політичній спілці цивілізованих держав, вимагають від НАТО конкретики. Одним із майданчиків, де велася предметна розмова про це, своєрідною прелюдією до липневого саміту НАТО став XV Київський Безпековий Форум, який традиційно організовує колишній глава українського уряду Арсеній Яценюк зі своїм Фондом «Відкрий Україну». Гасло цього зібрання — «За Нашу і Вашу Свободу» — виразно підкреслює геостратегічне значення української присутності у НАТО. Про нього йшлося і у підсумковому, позиційному документі зібрання.

Крім вітчизняних по­літиків, лідерів гро­мадської думки, у цьому представницькому Форумі (без­посередньо і через відеозвер­нення) брали участь багато сві­тових авторитетів. Серед них — експрезидент США Джордж Буш-молодший, колишній бри­танський прем'єр Борис Джон­сон, колишні й чинні високопосадовці США Кондоліза Райс, Вікторія Нуланд, філософ Френ­сіс Фукуяма, багато інших знако­вих людей. Ось про що вони го­ворили.

Прем'єр-міністр України (2014−2016 рр.) Арсеній Яце­нюк. «Є багато відповідей, чому Україна повинна набути член­ство в НАТО та ЄС і чому повинна перемогти. Але складні дипло­матичні відповіді можна пере­класти простою мовою: ми за­боргували перед сьогоденням. Ми заборгували перед тими, хто був вбитий і замучений в Ірпе­ні, Бучі й Маріуполі. Ми забор­гували перед дітьми, які втрати­ли своїх батьків. Ми заборгували перед мільйонами українців, які хочуть повернутися додому. І цей борг можна віддати тіль­ки одним шляхом — гарантува­ти Україні безпеку, забезпечити, щоби українська держава була під парасолькою НАТО».

Заступник Державного се­кретаря США з політичних пи­тань Вікторія Нуланд. «Украї­на і переможе, і буде процвітати. Це те, над чим ми зараз працю­ємо у Вашингтоні. У той час, як ви плануєте наступ, над яким ми разом працюємо чотири-п'ять місяців, починаємо обговорю­вати з представниками україн­ської влади, з нашими друзями в Києві, з цивільними і військо­вими майбутнє України… Нара­зі Сполучені Штати допомагають Україні вибудувати безпеку і вій­ськову потужність таким чином, аби вони були достатнім стри­мувальним чинником для росії, щоб вона в майбутньому не змо­гла більше почати нову війну…

Говорячи про українську еко­номіку, кажемо не лише про ви­живання, а й про процвітання. Вважаємо, що Україна має все необхідне для того, щоб рухати­ся до свого членства в Євросо­юзі й відігравати суттєву роль, аби не лише процвітати самим, а й спрямовувати свої зусилля для зростання стійкості й злаго­ди всієї Європи".

Президент України у 2014−2019 роках Петро Порошен­ко. «Як виграти війну і не програ­ти мир? Є три сценарії розвитку подій. Перший — це членство України в ЄС і НАТО. Він означає - демократія, реформи, інвести­ції, повоєнна відбудова України. Це найбажаніший сценарій для українського народу.

Другий сценарій передбачає надання Україні безпекових га­рантій. Але що хто б не робив, це буде ксерокопія Будапештсько­го меморандуму. І результатом буде проєкт, який називається умовно «Ізраїль». Ізраїль теж має безпекові гарантії. І в найкращо­му випадку вони передбачати­муть постачання Україні зброї. Цей сценарій означатиме для України те, що війна ніколи не за­вершиться.

Третій сценарій є найбажані­шим для путіна. Він називаєть­ся «Афганістан». За таких умов в Україні буде сформована дикта­тура, Україна не є членом НАТО, нам не дають безпекових гаран­тій і не дають зброї. Українські політики мають продемонстру­вати єдність і не допустити та­кого варіанта розвитку подій… Треба захистити демократію всередині країни. Тільки корис­ні ідіоти можуть пропонувати закривати ЗМІ, переслідувати опозицію, руйнувати парламент­ський плюралізм, забезпечува­ти тиск правоохоронних органів на нелояльних до влади. Це все шлях до Афганістану…

Я буду дуже розчарова­ний, якщо з Вільнюського самі­ту українська делегація приве­зе ксерокопію Бухарестського саміту 2008 року. Якщо двері (в НАТО) відчинені - дайте нам за­йти. Якщо не даєте заходити, то двері не відчинені".

Борис Джонсон, колишній прем'єр-міністр Великої Бри­танії. «Багато людей зараз ка­жуть, що війна, яку розпочав пу­тін, може завершитися лише переговорами. Я відповідаю: це може бути так, проте перед будь-якими переговорами ця ві­йна мусить закінчитися (і закін­читься!) перемогою українсько­го народу, вигнанням путінської армії та припиненням його вар­варських намагань захопити українську територію. І виведен­ням його військ. Це те, що, на мій погляд, має відбутися. Захід має зробити все можливе, щоб підтримати Україну в досягненні цієї мети якомога швидше. І не­має жодної мислимої причини для затримок».

Професор Стенфордсько­го університету Френсіс Фу­куяма. «В нинішніх умовах мирні переговори і тимчасове припи­нення вогню — дуже погано для України, адже це залишило б ро­сії контроль над Донбасом, Кри­мом та південним узбережжям України… Є ще глибша пробле­ма. Доки владімір путін при вла­ді, будь-які „мирні угоди“ просто дадуть росії змогу переозбро­їти свої війська для пізнішо­го відновлення війни. Стримати відновлення війни росією в май­бутньому може лише членство України в НАТО та гарантії, пе­редбачені статтею 5… Членство в НАТО стане реальним, якщо за­вдяки контрнаступу Україна по­верне Херсонський та Запорізь­кий регіони на чорноморському узбережжі. Страх повільного блокування Криму може спону­кати путіна припинити атаки на Україну, розблокувати україн­ські порти на тривалій основі й припинити терористичні ракетні атаки на українські міста».

Верховний головнокоман­дувач Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі у 1997−2000 роках генерал Веслі Кларк. «Саміт НАТО у Вільнюсі дає цивілізованому світові вели­чезний шанс підтримати Україну, щоб вона зберегла свою тери­торіальну цілісність, і притягну­ти до відповідальності військо­вих злочинців. Це означає, що Україні потрібно надати засоби, які будуть вирішальними на полі бою. Не кілька літаків чи кілька артилерійських систем, а необ­хідно забезпечити українців всім необхідним для того, щоб пере­могти і не програти у війні.

Робота щодо членства в НАТО має здійснюватися крок за кро­ком. І тому США мусять надати Україні всі необхідні засоби, нові технології якомога швидше. пу­тін мусить побачити, що США і НАТО не залякані.

Треба чітко і конкретно поста­вити питання, що Україна має стати членом НАТО у найближ­чі шість місяців. Тоді путін змо­же це зрозуміти. Попереду буде складна боротьба, але амери­канці вас підтримають, і ми бу­демо це робити стільки, скільки потрібно".

Генеральний директор Rasmussen Global Фабріс По­тьє. «путін має свою остан­ню карту — це довгостроковий хаос. Він може надіслати стіль­ки солдатів, скільки потрібно. Він може тривалий час створюва­ти цей безлад, і якщо ми не бу­демо цього долати, то будемо йти у нього на поводі. У відповідь нам потрібно створювати поря­док, створювати рух до членства в НАТО. Цей шлях не буде корот­ким, треба шукати різні варіанти. Але є цілий набір гарантій безпе­ки, які надійні, відкриті і такі, що можуть збільшуватися, якщо не­обхідно, щоб Україна мала мож­ливість запобігти будь-якій агре­сивній війні у майбутньому…

Ми не можемо дати сигнал про членство в НАТО країні, яка воює проти держави з ядерною зброєю. Так, звичайно. Але нам треба бути винахідливими. Укра­їнцям треба надати довгостро­кову стратегію, яка виходить за межі контрнаступальної опера­ції. Нам потрібно мати стратегію, яку буде оголошено у Вільнюсі".

Директор Київського Без­пекового Форуму Данило Луб­ківський. «Ми дізналися з The Wall Street Journal, що посланець Китаю, який повинен просува­ти китайський план примирен­ня в Україні, каже, що союзники США мають досягати припинен­ня війни і припинення вогню, пе­редавши росії території, які вона зараз окупувала. Цей „план миру“ неприйнятний ані для України, ані для вільного світу, ані для жодної країни, яка бореться за фундаментальні засади між­народного права і за принципи рівності. Будь-яка мирна ініціати­ва не має підмінятися пропозиці­єю такого світового устрою, який базується на рабстві, несправед­ливості і агресії. Україна цього не приймає».

Коментар для «ВЗ»

Будьмо реалістами…

Віталій ПОРТНИКОВ, політичний оглядач, лауреат Шевченківської премії

Щиро підтримую ідею необхідності якнайшвидшої євроатлантичної інтеграції України. Однак, якщо гово­рити про те, що відбувається реалістично, — вірогідність того, що ця інтеграція буде пришвидшена на вільнюсь­кому саміті НАТО, дорівнює нулю. З багатьох причин.

По-перше, ніхто поки що не уявляє собі, як має ви­глядати модель цієї євроатлантичної інтеграції. Ми з вами також перебуваємо у стані очікування можливос­тей українських Збройних сил. Ніхто не знає, як може завершитися війна з воєнної точки зору: на яких кор­донах вона закінчиться, які кордони контролювати­ме у найближчому (а може, і у далекому майбутньо­му) Українська держава? Невідомо, які, а саме — чи всі українські кордони, визнані міжнародним правом, бу­дуть під юрисдикцією України? Якщо буде укладено якесь перемир’я — то на яких умовах? Яким у цій ситу­ації буде статус українських територій, які виявляться поза контролем Української держави? Чи будуть вони вважатися територіями, які окупувала росія, чи їх вва­жатимуть спірними, такими, про долю яких тривати­муть подальші консультації?

Сподіваюся, що це буде не так. Але я кажу про те, як ситуацію можуть обмірковувати західні політики.

Тільки після того, як ми зрозуміємо, як виглядатиме взагалі Українська держава, можна буде говорити про якісь гарантії безпеки. Бо говорити про гарантії безпе­ки країни, яка перебуває у стані війни (і ця війна неві­домо коли і як закінчиться), не буде жоден серйозний політик.

Очевидно, що загальних слів на саміті НАТО про підтримку України нам замало. Але нам треба визна­ти реальність. Я вірю, що Україні допомагатимуть і надалі, підтримуватимуть нас зброєю, запроваджу­ватимуть нові економічні санкції проти росії, намага­тимуться зупинити підтримку росії з боку інших країн. Однак воювати українці будуть самі - стільки, скільки це буде потрібно.

На який мінімум можемо розраховувати у Вільнюсі? Я проти того, щоб ми говорили щось на кшталт: нам мало чи нам багато. Це все слова. А є об'єктивні полі­тичні обставини. Вони не зміняться так просто. Захід­ні країни (і ми це бачили з їхніх заяв) не бажають вхо­дити у воєнний конфлікт з росією. Такого конфлікту не буде. Україні для того, щоб вона відвойовувала свої те­риторії, вони допомагатимуть — не більше. Західні кра­їни проти того, щоб війна поширювалася на територію самої росії - принаймні з використанням їхньої зброї. А без їхньої зброї говорити про якісь дії на території росії було б наївно.

Я кажу не про «мінімум», не про «максимум» — а про те, що є. Коли воєнні дії завершаться, тоді будемо ви­ходити з нової ситуації, яка визначатиметься територі­альними і людськими ресурсами, на які спиратиметь­ся у той момент Українська держава. Якими будуть ці ресурси, ми не знаємо і уявити собі не можемо, тому що перебуваємо на першому етапі війни. Ми не знає­мо, скільки вона триватиме, коли і як закінчиться. Бо йдеться про довгостроковий складний конфлікт. Якщо він завершиться швидше, ніж ми можемо думати, яки­мось перемир’ям — це теж буде привід поговорити про можливість/неможливість євроатлантичної інтегра­ції в умовах такого перемир’я. Якщо цей конфлікт за­кінчиться миром, але цей мир не буде визнано росій­ською федерацією, умовно кажучи — виходом на наші кордони, це буде інша модель поговорити про нашу євроатлантичну інтеграцію. До того ж можуть бути ще проміжні етапи, які мали Фінляндія і Швеція. Скажімо: ми виходимо на свої кордони, росія цього не визнає - але нас запрошують до НАТО, і Сполучені Штати нада­ють нам гарантії безпеки на період, поки не досягне­мо політичної угоди з росією. А шлях до цієї політичної угоди може тягнутися десятиріччями! Ми можемо де­сятиріччями бути у передбаннику НАТО — але з гаран­тією безпеки США. У чому ці гарантії? У тому, що проти нас не буде застосовано ядерну зброю. І тільки. Бо во­єнні дії на території нашої країни все одно можуть три­вати, якщо росія захоче відвойовувати раніше окупо­вані нею території.

На жаль, така реальність. Багато людей хочуть ви­гадати собі іншу. Але треба вже переміщатися в ту ре­альність, в якій ми будемо жити, можливо, і у 30-ті роки ХХІ століття. Хотілося б, аби було інакше. Я завжди кажу: будемо сподіватися на оптимістичний сценарій! Але я не аналізую чудеса…