«Із Маріуполя втікали пішки. Хоча нам казали, що не одну колону дорогою розстріляли…»

16-річний Олександр та його дядько Андрій (офіційний опікун хлопця) — вимушені переселенці з Маріуполя, які кілька місяців мешкають у місті Лева. Вони з жахом згадують про події піврічної давності, коли перебували під ворожим вогнем у Маріуполі… Кілька років тому у хлопця, який є інвалідом, померла мама. Тато Олександра мешкав окремо. Спочатку хлопця виховували дідусь та бабуся, а згодом — дядько Андрій.

«Коли почалася війна, я од­разу втік до Києва, а в Маріупо­лі тим часом залишався Олек­сандр з родичами. Повернувся туди, щоб допомогти їм евакуюватися. Ми намага­лися втекти з Маріуполя цілий місяць, — пригадує пан Андрій. — У місті постійно були обстріли, і я переживав за хлопця, що має інвалідність. Йому постійно треба приймати ліки. Думав про одне: аби ліки були, щоб їх можна було дістати».

Пан Андрій каже, деякі маріупольці, зокрема його батьки, не хотіли їхати з міста. «Люди вважали, що Маріуполь — це фортеця, яка вистоїть, — продовжує роз­мову Андрій. — Коли поруч з нашим бу­динком впала ракета і у квартирі вилеті­ли вікна, ми зрозуміли, що час покидати домівку й шукати безпечнішого прихист­ку. Обрали лікарню. Пішли туди, бо ду­мали, що там є ліки для Сашка. І чомусь мали таку ілюзію, що по лікарні не стрі­лятимуть. Ліків не було, зате було бага­то людей, що, як і ми, шукали безпечно­го місця. У нас не було тоді ні зв’язку, ні Інтернету… Знали тільки, що Маріуполь в оточенні, всюди літала авіація та були об­стріли. Наш Сашко молодець! У нього не було страху чи паніки. Скажу більше, у лі­карні в нього навіть з’явилась дівчина, в яку він закохався».

Щоразу, коли у сім'ї з’являлась надія виїхати з Маріуполя, вона одразу згаса­ла.

«Нам казали, що виїхала колона, і її розстріляли, або ж хтось ішов і не по­вертався, — продовжує розмову пан Ан­дрій. — Довго думав, як вивезти най­дорожчих у безпечне місце. Зв’язок та Інтернет я впіймав на даху лікарні, і то в одному лише місці. Прочитав новини, і тоді прийшло розуміння, що насправді відбувається. Розумів, що підемо з Ма­ріуполя пішки, інших варіантів у нас не­має. Довго там бути ми не могли, бо у Сашка ліків залишалось на тиждень… 23 березня Сашко разом з бабусею і ді­дусем вийшли з лікарні. З речей у них було кілька сумок і кіт у переносці. По­передньо склали маршрут. Розуміли, що пройти треба майже 30 кілометрів… Ішли й бачили, як російська авіація об­стрілює заводи, руйнує інфраструк­туру, рівняє з землею наше гарне міс­то. Обабіч дороги бачили тіла вбитих людей. От уявіть, лавка, на якій сиділи люди, і вони так і залишились сидіти — мертвими. Сто тіл ми по дорозі бачили точно… Нас супроводжували обстріли та вибухи. Ми звикли до них. Під вечір зупинилися, щоб перепочити в одній з будівель. Там нас нагодували, ми трохи поспали. Наступного дня дорогою зу­стріли чоловіка на машині, який нас під­віз. Проте до блокпоста росіян ми зно­ву йшли пішки. Там у нас перевірили документи й речі. Звідти поїхали у Ман­гуш, а з Мангуша — у Бердянськ. Там че­кали на автобус до Запоріжжя. Дорога туди була страшенно важкою. 16 блок­постів, на кожному автобус зупиняли та усіх перевіряли»

У Запоріжжі Андрій почав шукати ме­дичні заклади, в яких можна було діста­ти ліки для племінника. Але ліків там не було, їх знайшов у Львові.

«Ми довго не роздумували, чи їхати, бо ліки дитині життєво необхідні, — каже Андрій. — У Львові отримав ліки і вирі­шив із племінником пройтися містом. Воно таке красиве, що ми тут і залиши­лися. У мене є житло в Києві, там части­на моєї роботи. Але зараз ми тут, у місті Лева, яке вже полюбили. Розпочав про­цес оформлення опікунства над пле­мінником, оскільки з батьком хлопчика немає зв’язку — він залишився у Маріу­полі, на тимчасово окупованій території. Мрію, щоб Сашко закінчив університет і жив під мирним небом».