«Важко жити у цих умовах! На оренду житла коштів немає»
Журналістка «ВЗ» побувала у модульному містечку, розташованому поруч з вишуканим рестораном
Неподалік міського РАЦСу, що на вул. Івана Франка, з квітня діє модульне містечко, розраховане на 350 осіб. У ньому живуть переселенці. Поруч — вишуканий ресторан… Вирішила розпитати людей, які вимушено переїхали до Львова з гарячих точок України, як їм живеться у цих будиночках взимку?
Підходжу до містечка. На зустріч йдуть хлопець з дівчиною. Знайомлюся із ними. 15-річний Роман з Донецької області, 14-річна Саша з Луганщини (зі Сєвєродонецька). Познайомилися вже тут. Намагаюся напроситися до когось з них у гості. Саша каже, що мама впала і зламала руку, тому краще її не турбувати. Роман запевняє, що вдома нікого немає, а він не має ключа від будиночка…
— Ми сорок днів сиділи у підвалі, — згадує Саша про те, що відбувалося з нею, коли почалася війна. — Виїхали останнім евакуаційним автобусом.
— Як вам тут живеться? — розпитую. Саша непогано говорить українською, а тому бере ініціативу у свої руки.
— Раніше у школі жили, — каже дівчина. — Але тут краще. Раз на день нас годують, але ми з мамою переважно самі їжу купуємо. Живемо на соцвиплати: 5 тисяч грн на місяць.
— Роботу батьки мають?
— Мама працює у кафе, — каже Роман.
Підлітки бідкаються, що їх часто критикують місцеві мешканці, коли чують, що розмовляють між собою російською. Хоча в магазині чи транспорті намагаються говорити українською.
Слово за слово, і підлітки повторюють кілька «тез» російської пропаганди. Я не буду їх озвучувати. Утім, розумію, що багато речей їм потрібно пояснювати. Раджу читати місцеві новини.
— Для вас тут проводять якісь заходи? — питаю.
— В їдальні працює «Школа миру», але там проводять заняття для малих дітей. Для нас потрібно щось інше придумати…
Біля одного з будиночків сніг прибирає чоловік. Пан Ігор приїхав з родиною зі Слов’янська.
— У будиночку нас п’ятеро, а місць — чотири, — каже чоловік. — Жити можна, але дуже вогко. Каже, через підвищену вологість на матрацах з’явився грибок.
Заходжу всередину. У кімнаті є стіл, крісла, шафа. Для взуття родина купила поличку. Одяг вішають на саморобний вішак. Відчуття, що я у купе потяга… Всередині тепло. Разом з паном Ігорем уже шість місяців тут живуть його дружина, дочка, внук і бабця.
— Коли було тепло, влітку та восени, я спав на підлозі, — каже чоловік. — Зараз сплю з дитиною на одному ліжку. Підлога холодна…
— Добре вас годують в їдальні? — запитую.
— Ми задоволені. У меню: гречка, рис, котлета, бургер… Сьогодні сардельок мені не вистачило, дівчата сказали, що наступного разу отримаю подвійну порцію. На харчування у нас йде багато коштів. Великі витрати на внука (на одяг, шкільне приладдя). Він вчиться у 3-му класі.
— Маємо проблеми у школі, — каже пан Ігор. — Єгор навчається у Львівській санаторній школі № 1 (біля Національної академії сухопутних військ). Один з учнів настроює інших дітей проти мого внука. Декілька разів звертався до вчителів з проханням розібратися. Коли четверо нападає на одного — це булінг! А мій внук отримав на змаганнях з дзюдо 1 місце! Я, до речі, теж колишній спортсмен — самбіст.
Знайомлюся з мамою Єгора, Вікторією. Вона за фахом вчителька англійської мови. У Львові влаштувалася у банк прибиральницею. Також підробляє репетиторством (проводить онлайн-заняття з англійської для дітей). Змушена працювати у їдальні, бо у кімнаті тісно, багато людей, не може зосередитися.
— Розмовляю з вами, але мені вже накипіло, — зізнається Вікторія. — Важко жити у цих умовах! На оренду житла у нас коштів немає. Єдиний вихід: чекати, поки закінчиться війна, і повертатися додому…
З вулиці прибігає Єгор. Каже, що дуже хотів би мати друзів у школі.
— Чому діти не можуть знайти спільної мови? — запитую у мами.
— Син одне слово говорить російською, інше — українською. Спілкується суржиком. Діти цього не сприймають. Але ж це не привід для конфліктів?!
Вікторія каже, якщо матиме час, обов’язково піде на безкоштовні курси з вивчення української мови, аби покращити свій рівень знань.
Познайомилась я у містечку з Аліною із Запорізької області. Аліна спирається на милиці. До Львова приїхала з трьома дітьми (8, 6 і 2 роки) та 60-річним дядьком (він інвалід). Родина виїжджала до Польщі, але повернулася назад в Україну. Дітей жінка виховує сама. У неї - епілепсія. Але оформити інвалідність не може (лікарі кажуть, бракує якихось документів). Через це не може безкоштовно отримувати ліки.
— Яка допомога вам потрібна? — питаю.
— Дядькові потрібен інвалідний візок, який може їздити по снігу… А я не можу знайти зручного взуття (Аліна показує мені свої черевики. — Авт.). У них дуже важко ходити. Буває, люди приносять нам одяг, іграшки. Але ось теплого дитячого вбрання (светрів, наприклад) бракує.
В їдальні для переселенців організували святковий концерт. Звучать колядки… У залі встановили ялинку. Поруч жінка пече пиріжки… Хотіла розпитати її про куховарство, каже, дуже зайнята. В їдальні є електроплити, кілька холодильників. Також у модульному містечку є пральні машини.
На вулиці помічаю жіночку. Запитую, звідки вона? Каже, з Каховки (із Херсонщини). У Львові жінка з донькою та внуками. Старший вчиться у Політехніці. Донька — психолог, знайшла роботу у школі. Зять залишився вдома з мамою. Вона категорично відмовляється виїжджати.
— Як вам тут живеться?
— Умови — більш-менш, але тісно — п’ятеро людей в будиночку живе. Орендувати квартиру не по кишені… Для п’ятьох людей однокімнатна квартира не підійде, потрібна двокімнатна. Нам обіцяють модульний будиночок на Сихові. Тут бігаємо в туалет і в душ через вулицю. А там туалет, душ і кухня будуть всередині.
— У мене таке відчуття, що їду у вагоні, — після паузи додає жінка, і плаче. — І цей вагон став серед степу, і ні туди ні сюди. Переселенців ніби з коренем вирвали, а посадити забули…
По подвір'ю бігає собака — білий у чорні цятки. Вирішую познайомитися з господарями чотирилапого. Ангеліна через двері розповідає, в їхньому будиночку, окрім Тессі, живе її чоловік, троє дітей, найменшому хлопчику — місяць. Старшим — 5 і 6 років. Родина з-під Слов’янська. Запитую, чи можна зайти? Жінка запрошує у будиночок, каже, швидко зачиняйте двері, бо «втікає» тепло. Заходжу і одразу впираюся у дитяче ліжечко… Під ним — гарчить Тессі…
— Додому не можемо повернутися, там газу немає, — каже Ангеліна. — Світло виключають. Стріляють…
— Чи є у вас якась перспектива з житлом як у багатодітної родини?
— Я ходила в соцзахист. Сказали, можемо вас забрати тільки з дітьми у будинок «Матері та дитини». А чоловік куди піде? Він навіть тут не залишиться, бо договір на мене оформлений. Живемо тут як у фургоні… Двері відчиняєш — холодно. Зачиняєш — душно. Бачите — усюди речі. Ніде їх класти. На другому поверсі (ліжка у будиночку двоповерхові. — Авт.) ніхто не спить. Тому що перепад температури і діти хворіють. Старші донечки сплять на одному ліжку внизу. Я з немовлям — на іншому. Дитяче ліжечко нам дали, але ми не кладемо туди дитину, бо з дверей тягне. Чоловік спить на підлозі, на матраці.
Познайомилась я у містечку з Анатолієм. Він з дружиною та дитиною приїхав з Маріуполя. Каже, зараз перебуває в декреті, а дружина працює. Вона майстер з манікюру.
Анатолій допомагає адміністрації модульного містечка у побутових справах. Влітку дітям ремонтував велосипеди. Може у будиночку зробити дрібний ремонт.
— А ресторан допомагає переселенцям? Як-не-як сусіди…
— Було одне весілля, на якому наречена захотіла пригостити дітей-переселенців солодощами… Прийшли люди, подивились, скільки є дітей, і купили солодке.
— Буває, що когось виселяють за погану поведінку, випивку, наприклад?
— Поодинокі випадки були…
Що я помітила: телевізорів у модульному містечку немає. Новини переселенці читають у телефоні.