«У новій домівці затишно, але сумуємо за сихівськими магазинами»

Раніше вони мешкали у модульному містечку на Сихові. Це сімʼї, які потребують особливого догляду: десять людей мають інвалідність. Нова будівля розрахована на 70 осіб. Колись ту діяв туберкульозний медичний заклад, який належав обласній раді, а згодом перейшов у комунальну власність Львова. Перш, ніж заселити переселенців, фахівці перевірили, чи, бува, немає тут «туберкульозного шлейфу»… Будинок належить Другому медичному ТМО і призначений для реабілітації людей, які постраждали від війни, зокрема військових.

Скільки коштував міському бюджету будинок?

Міський голова Львова Андрій Садовий каже, ремонт будівлі та її облаштування під сучасне житло коштувало 56 млн грн., з них грантові кошти — майже 15 млн грн. Ще тривають роботи з облаштування простору довкола будівлі, а також забезпечення елементів доступності - пандуса, підйомника. Біля будівлі висадили величезну клумбу із двома тисячами голландських тюльпанів, які будуть тішити переселенців навесні. Тут є сучасний ліфт, який пристосований для людей, які пересуваються на кріслах колісних. У будинку — 17 кімнат, 3 кухні (на кожному поверсі), 2 дитячі ігрові кімнати, інклюзивні душові кімнати, пральня…

Як розповів для «ВЗ» керівник Центру соціальної підтримки Володимир Головатий, соціальне житло на Замарстинівській функціонує за принципом гуртожиткового типу — з індивідуальними кімнатами для кожної родини і спільними приміщеннями кухонь та санвузлів (з відповідним обладнанням та меблями).

«Згідно з грантовою програмою, будівля буде забезпечувати житлом вимушено переміщених осіб впродовж пʼяти років, — каже він. — З кожною родиною, яку тут заселили ми підписали контракт на півроку. Після цього за потреби будемо продовжувати контракт. Люди мешкають тут безкоштовно».

«Така простора кухня була у моєму будинку в Бахмуті» …

Час знайомитися та спілкуватися з мешканцями будівлі. Усі кажуть в один голос: у новій домівці затишно, просторо та по-домашньому, але сумують за сихівськими магазинами та інфраструктурою. Щоб піти у магазин за продуктами в новому житлі на Замарстинівській, треба подолати більше кілометра пішки.

41-річна Катерина Мезенцева має з дитинства ДЦП, приїхала до Львова з Бахмута Донецької області разом із сином Миколою та мамою. Каже, нове житло їй сподобалося, особливо велика кухня у світлих тонах. Саме така була в її будинку, який зруйнували російські окупанти.

«Така простора кухня була в моєму будинку в Бахмуті, — з ностальгією згадує пані Катерина. — Тут кращі умови, ніж у модульному містечку на Сихові, де на кухні займали чергу, щоб приготувати їжу. Тут почуваюся як вдома. Виїхала з Бахмута у травні 2022 року. У той час в місті були потужні обстріли і по окраїнах, і по центру. „Прильоти“ — щогодини. Оскільки ми мешкали в центрі, то при кожному вибуху трусилися стіни — ховатися було нікуди. Я з сином лягали на підлогу — під ліжко 40-х років, яке належить ще нашій прабабусі. Потім обстріли посилилися і я вирішила, що життя дорожче — час евакуюватися».

40-річний Олексій із Нікополя пересувається на кріслі колісному. Чоловік втратив здоровʼя на війні, приїхав до міста Лева на тривалу реабілітацію. У кімнаті в будинку на Замарстинівській мешкає зі своєю мамою Тетяною, яка є його підтримкою та розрадою. Забути про травми війни йому допомагає гітара. У рідному Нікополі був музикантом, продовжує цю справу і у Львові.

«Тепер я львівська зірка музики, — каже чоловік „ВЗ“. — Гляньте на мої картини, які намалював на арт-терапії. До Львова приїхав у військовий госпіталь, для мене він уже шостий. Сумую за Нікополем. Приїду туди, коли закінчитися війна. Львів — файне місто. Творче! Відвідую тут різні мистецькі та музичні заходи. Був на відкриті сценічного підйомника у львівській обласній філармонії».

До розмови приєднується мама Олексія — пані Тетяна. Пенсіонерці важко дається спілкування українською, але жінка старається. Каже, що задоволена новим житлом, а найбільше — організатори поселення з мерії враховують усі побажання жильців щодо побутових умов.

«Обіцяють нам підйомник, бо тут є люди на кріслах колісних, — каже жінка. — Надворі посадили дві тисячі тюльпанів. Життя в Нікополі зараз нестерпне — бойові дії, жахливі обстріли там тривають цілодобово. У мене зять та син пішли на фронт. Син отримав пошкодження спинного мозку. Півтори роки їздимо з ним по військових госпіталях… Я, дякувати Богу, здорова. Вагу лише треба трохи скинути, бо часто солоденького хочеться».