«Нещодавно я супроводжувала туристичну групу на Тростянець, і побачила, скільки там багатства…»

Анна Аблямітова — уродженка Мелітополя, Запорізької області. За фахом — лікарка-рентгенолог, працювала у Мелітопольській лікарні інтенсивних методів лікування завідувачкою відділення променевої діагностики. За іронією долі, за два дні до повномасштабного вторгнення Анна разом з родиною поїхали у відпустку в Буковель — покататися на лижах. Мелітополь в перші дні опинився під окупацією, тож повертатися родина уже не мала куди…

Ще якийсь час побули у Буковелі, а потім двоюрідний брат Анни згадав, що років 15 тому відпочивав у Сколе, і навіть зберіг мобільний телефон жінки, у якої тоді зупинявся. Можливо, вона зможе допомогти. Зателефонували їй і вона сказала: «Приїжджайте!».

Нині Анна з донькою живе у Сколе в будинку тієї самої жінки, яка у важку хвилину простягнула руку допомоги…

З якими труднощами мелітопольці стикнулися у перші дні повномасштабного вторгнення, а також про розвиток туристичного та чайного бізнесу на Сколівщині, Анна Аблямітова розповіла в інтерв'ю для «ВЗ».

"Залишилися з тим, що мали — однією валізою та у лижних костюмах…"

— Ми поїхали у Буковель у відпустку на 5 днів, — згадує Анна Аблямітова перші дні повномасштабного вторгнення. — Коли вже були у горах, дізнались, що рідне місто опинилось в окупації і ми не можемо повернутися додому. Залишилися з тим, що мали — однією валізою та у лижних костюмах… Ми не мали зі собою усіх документів, необхідних речей, але все одно прийняли рішення не повертатися у Мелітополь. Їхати туди було небезпечно.

Ми побули у Буковелі ще три дні, думали, що все швидко закінчиться… А потім мусили виїжджати. Планували їхати до родичів у Дніпро, але вони виїхали з міста через постійні обстріли на захід України. Мій двоюрідний брат згадав, що 15 років тому він був у Сколе. Пригадую, коли він тоді розповідав про Сколівщину, мені здавалося, що це «край географії» (усміхається. — Авт.). Ліс, гори і одна хата…

Брат каже: «Я пам’ятаю номер телефону жінки, у якої я був, давай я їй зателефоную, можливо, вона допоможе». Він подзвонив цій жінці, вона 15 років не міняла номер телефону, і вона сказала: «Нехай приїжджають до мене». І ми приїхали. Так сталося, що вона потім виїхала за кордон. А ми так і живемо у неї в будинку — вже понад 3 роки.

— Розкажіть трішки про себе.

— Я — лікарка — рентгенолог. Була завідувачкою відділення променевої діагностики у лікарні «швидкої допомоги». Лікарня, у якій я працювала, досить велика, у нас було багато сучасного обладнання. Все у нас було добре…

Коли ми приїхали у Сколе, у місцевій лікарні не було вакансії лікаря. Перший рік я працювала дистанційно у Мелітопольській лікарні, яка локаційно переїхала в Запоріжжя. Як лікар-рентгенолог могла описувати знімки дистанційно. Потім уже були умови: переїжджати у Запоріжжя або йти у відпустку за власним бажанням. Повертатися було небезпечно, тож я ухвалила рішення залишитися у Сколе.

А потім почала думати, чим мені зайнятися, — продовжує розмову Анна. — У той час у Сколе був великий наплив жінок, які шукали прихисток — з Києва, Харкова, Дніпра… У місті до цих пір діє прихисток для ВПО на базі школи-інтернату.

Також місцеві відкрили для ВПО двері своїх садиб… Такі садиби, у яких приймають туристів, є майже біля кожного будинку. Перший час всі жили у цих садибах безкоштовно. Коли стало трішки спокійніше, хтось повернувся додому, або орендував житло… Ми теж з донькою орендуємо будинок у тієї самої жінки до якої приїхали на початку війни.

«Є серед переселенців ті, хто пройшов бізнес — навчання, і хоче відкрити власну садибу»

Місцева ГО «Імпульс» переорієнтувала свою діяльність на підтримку жінок — ВПО. Проводили двомісячні курси для адміністраторів готелів, адміністраторів ресторанів. Навчали екскурсоводів. Можливість навчатися отримали і жінки — ВПО. Ці спеціальності потребують більше практичних знань, ніж теоретичних, але вони є затребуваними на ринку. Такими є результати опитування, які проводив місцевий Центр зайнятості.

Усі переселенці, які живуть у Сколівській громаді, спілкуються між собою у спільному чаті. Ми підтримуємо одне одного. Інформуємо про різні заходи, які відбуваються на Сколівщині, на яке навчання краще піти. Адже після навчання набагато легше знайти роботу. Є серед переселенців ті, хто пройшов бізнес — навчання, і хоче відкрити власну садибу та розвивати на Сколівщині зелений туризм.

Я, наприклад, навчалася на гіда-екскурсовода (отримала відповідний сертифікат). Маємо свій осередок в історико — краєзнавчому музеї «Сколівщина». Керівниця музею — Тетяна Зінкевич та керівниця ГО «Імпульс» Мирослава Багрінецьдопомагає ВПО втілювати у життя різноманітні проєкти.

— Ви заснували екскурсійну агенцію «Сколе Мандри». Чи складно було розпочати такий бізнес? Скільки коштів потрібно було вкласти?

— Для цього майже не потрібно було коштів. Екскурсоводи, які навчалися у Сколе, вирішили об'єднатися. Не кожен міг стартувати самостійно. Нам не потрібен великий офіс. Ми заснували свою сторінку в Інстаграмі і Фейсбуці, відкрили ФОП. Розмістили декілька банерів з інформацією про наші туристичні тури, наприклад, у Національному парку «Сколівські Бескіди».

Організовуємо екскурсії у гори, проводимо дегустації. Наприклад, жінка ВПО з Харкова разом з місцевим підприємцем відкрила у Сколе підприємство крафтових солодощів. У Харкові у неї була кав’ярня корисних цукерок. Туристи під час дегустацій можуть їх спробувати.

— Через війну кількість туристів є меншою. Як даєте собі раду?

— Цього року кількість туристів, які приїжджають у Сколе та Славське, є більшою, ніж торік. В історико-краєзнавчому музеї «Сколівщина» також кажуть, що у них кількість відвідувачів щороку збільшується. Але у цих містечках є своя специфіка туризму. Сюди туристи приїжджають переважно на вихідні. Чимало тих, хто їде трасою Київ-Чоп на Закарпаття, і заїжджають у Сколе. Ми організовуємо їм цікаве дозвілля.

«Серед учасниць проєкту є жінка, яка планує виготовляти з лікарських трав корисні масла для тіла»

— Зараз ви розвиваєте також новий проєкт — з виготовлення крафтового чаю. Розкажіть про це.

— Бізнес мережа Сільських жінок підтримала нашу грантову заявку від ГО «Імпульс», завдяки чому маємо можливість реалізовувати цікавий і корисний проєкт «Створення бізнес-спільноти сільських жінок в сфері крафтового виробництва». Сьогодні за цією програмою навчається 6 жінок. Я є модераторкоюцього проєкту.

Серед учасників проєкту є жінка, яка переїхала у Сколе з Харкова. Вона за фахом бухгалтер. Її хобі - травництво. Вона багато років щоліта приїжджала в гори — збирати лікарські трави та квіти. А тепер її хобі може стати бізнесом. Вона є менторкою у цьому проєкті.

Серед учасниць цього проєкту є також жінка, яка працює масажисткою. Вона планує теж зайнятися травництвом — виготовляти з лікарських трав корисні масла для тіла. Екскурсійна агенція «Сколе мандри» теж планує запустити у виробництво свою лінійку крафтового чаю.

— Які ви збираєте трави у Карпатах?

— Чебрець, звіробій, м’ята, ожина, малина, чорниця… Збираємо і ягоди, і листя. Під час навчання ми дізналися багато нового, наприклад, про рослину іван-чай. Як правильно готувати ферментований іван-чай. Це — складна технологія і трудомісткий процес.

Цього року через весняні заморозки у горах дуже мало чорниці та брусниці - цю ягоду місцеві називають кам’янкою. Утім перспектива у цій справі є. Я раніше під час екскурсій у гори не звертала увагу на усі ці трави та квіти, які там ростуть… Нещодавно я супроводжувала туристичну групу на Тростянець, і побачила, скільки там багатства (усміхається. — Авт.).Потрібні лише знання та бажання цим займатися.

— Скучаєте за рідним Мелітополем?

— Мелітополь завжди буде у моєму серці. Я ніколи не хотіла жити за кордоном. Люблю свою країну. У Сколе зустріла фантастичних людей, які стали нам з донькою рідними.

— Останнім часом у Львові почастішали «мовні конфлікти». Наприклад, група російськомовних переселенців у «Шевченківському гаю» заявила, що розмовляють «харківською мовою»… Чи ви стикаєтеся з подібними ситуаціями на Сколівщині?

— Ми переїхали з регіону, де більшість людей є російськомовними. Ми з донькою добре володіємо українською мовою. Вивчали її, тому нам не складно було перейти на українську. За 3 роки я не була свідком якихось мовних конфліктів у Сколе.

Спілкуюсь з багатьма ВПО і знаю, що деяким з них складно перейти на українську не через те, що вона їм не подобається, а через банальне незнання мови. Але вони вивчають українську мову, стараються нею говорити. І я тішуся, що за 3 роки багато жінок перейшли з російської на українську, відвідують місцеву бібліотеку — читають книги українською.