«Відпустивши «вагнерівців», Зеленський думав, що отримає взамін від Росії якісь поступки...»

Найбільш резонансна внутрішньополітична подія в Україні за останні дні — новий виток у «вагнерґейті». Йдеться про провал унікальної, вартої підручників для спецслужб операції нашої військової розвідки, яка мала на меті захопити й притягнути до суду російських найманців, учасників війни проти України, виконавців терактів на Донбасі. Розслідування Bellingcat і свідчення генерала Василя Бурби вказує на те, що до зриву цього задуму причетний керівник Офісу президента Андрій Єрмак, який за вказівкою президента Володимира Зеленського розпорядився «відтермінувати» операцію — і через це вона не відбулася. Демократичні сили, експерти, журналісти вбачають у діях «гаранта» якщо не зраду національних інтересів, то вже точно — підігравання української влади ворогові. Банкова, депутати від президентської партії «Слуга народу» відхрещуються від цих звинувачень, кажуть про виважений крок Зеленського, його намагання зберегти життя наших воїнів. У Зе! команді стверджують, що здійнятий шум не вартий виїденого яйця, мовляв, Україна нічого не втратила… Чи так це? На тему дня спілкуємося з політичним експертом Віктором Уколовим.

— Тих, хто піднімає на щит питання «вагнерґейту», в ото­ченні президента називають ледь не ворогами держави, дестабілізаторами внутріш­ньополітичної обстановки, які начебто ллють воду на млин Кремля. А якими ви бачите на­слідки цього гучного сканда­лу? Чи справді, як кажуть на Банковій, «багато шуму — з ні­чого»?

— Розберімося зі звинувачен­нями Банкової. На чию користь те, що російських найманців-«вагнерівців», які вбивали захис­ників України і мирних жителів, не затримано, а повернуто до Москви? На користь Кремля! Хто це зробив? Наші можновладці, які зірвали спецоперацію, котру готували протягом кількох років. То хто працює на користь Москви — ті, хто критикує зрадників, чи ті, хто відпустив «вагнерівців», найманих убивць?

Якби цих терористів було за­тримано, можна було б висунути Путіну юридичне звинувачення у Міжнародному суді у Гаазі. Адже Путін їх нагороджував, вони про це говорили своїм наймачам.

Обурює те, що після зриву цієї спецоперації українську розвід­ку було знекровлено — звільни­ли Бурбу і кількох його найближ­чих помічників. Йдеться не про що інше, як про розправу з укра­їнськими захисниками. Раніше ми мали підстави пишатися на­шою розвідкою, яка ліквідувала горезвісних «Моторолу», Захар­ченка, яка викрала з окупова­ної території терориста Цемаха, причетного до збиття малайзій­ського «Боїнга». Але Цемаха Зе­ленський віддав Путіну, «вагне­рівців» він, по суті, теж відпустив. Тож виникає підозра, що у ке­рівництві України працює росій­ський шпигун, якого фахівці на­зивають «кротом». Роман Швець, колишній російський розвідник, який перебрався на Захід, каже про двох російських «кротів» в оточенні президента — Андрія Єрмака і Руслана Демченка.

Справу «вагнерівців» не роз­слідують, і це викликає багато за­питань. Зокрема, чи можемо до­віряти політичному керівництву нашої держави, якщо в його ото­ченні є такі «кроти»? І які ще шкід­ливі дії вони можуть вчинити про­ти України на користь Кремля?

— Чи не позначиться капі­тулянтська поведінка глави держави на нашій співпраці із західними партнерами? Осо­бливо тепер, коли впритул до наших кордонів наблизилися ворожі війська…

— Вона вже позначилася. Бо інформацію про концентрацію російських військ біля україн­ських кордонів у кінці жовтня — на початку листопада наші західні партнери повідомили не кана­лами розвідки, як роблять це за­звичай, а статтями у газетах The Washington Post, Politico, а та­кож через агенцію Bloomberg. Це тривожний сигнал. З іншого боку, Захід не має з ким більше співп­рацювати з Україною, ніж з чин­ним її президентом. Вони зму­шені працювати з ним, бо він уособлює українську владу. Під­тримуючи Україну, США, Вели­ка Британія можуть надавати нам зброю, фінансову допомогу — зустрічаючись із Зеленським. Але якщо правдивою є інформа­ція про «кротів», наскільки можна довіряти його оточенню? Якщо від союзників України президент хоче отримати допомогу, у тому числі — технології, якими не воло­діє Росія, то Захід повинен вірити на 100 відсотків, що ці технології не передадуть Москві.

— Не так давно під час зі­брання «слуг» у Трускавці Во­лодимир Зеленський про­говорився журналістам, що особисто подзвонив Лука­шенку і розповів йому про бо­йовиків, які їдуть у Мінськ. Чи може таке зізнання лягти у ма­теріали кримінальної справи проти Зеленського за фактом державної зради?

— Може — але з часом. Бо, перебуваючи на посаді прези­дента, Зеленський захищений імунітетом від кримінального пе­реслідування. Коли ж переста­не бути президентом, його дії у згаданій справі мають отримати правову оцінку.

Найбільш дивно те, що Зелен­ський мав політичне право зупи­нити спецоперацію. Але тоді він мав би у цьому щиро признати­ся. Це була би відповідальність політична — і цьому дали би оцін­ку виборці. Але Зеленський грав вар’ята: розповідав, що це була спецоперація Росії, потім го­ворив про якісь іноземні спец­служби. Зрештою, у Трускавці зізнався, що сам подзвонив до Лукашенка і вибовкав, що до того їдуть «вагнерівці». Але нічого не каже про те, що сам ухвалив рі­шення зупинити спецоперацію. У цьому мають розібратися юрис­ти. Однак буде можливо вже піс­ля того, як Зеленський переста­не бути главою держави.

— Чим, на ваш погляд, керу­вався президент, набираючи номер телефону білоруського диктатора? Бажанням не зри­вати анонсоване перемир’я на Донбасі? Спробою завоювати дивіденди у Путіна і виторгу­вати згодом у нього якісь по­ступки? Чи йдеться про еле­ментарний переляк, брак досвіду, відповідальності?

— Зеленський не завжди вико­ристовував патріотичну ритори­ку, якою зараз послуговується. У липні 2020 року, коли відбувала­ся спецоперація, президент за­ймав іншу позицію. Вважав, що агресора треба замирити, що треба заглянути в очі Путіну, піти на певні поступки. Тому, власне, віддав наказ відступити з кількох демілітаризованих зон — і деякі з них згодом зайняли окупанти. У грудні 2019 року Зеленський по­ступився невідомо чим у Парижі під час переговорів у Норманд­ському форматі — і тепер Росія каже, що не збереться на нові пе­реговори, поки не буде виконано ті обіцянки. Для мене цілком оче­видно, що Зеленський хотів за­мирювати Путіна. Він думав, що, відпустивши «вагнерівців», отри­має взамін якісь поступки від Ро­сії. Але годі чекати поступок від сильнішого супротивника, якщо не чиниш йому опору. Якщо во­рог відчуває в собі силу, йому цілком байдуже, на які поступки ти йдеш.

Починаючи із січня 2021 року, Зеленський публічно зайняв зо­всім іншу позицію. Про людське око він став таким собі патріо­том, почав робити достатньо різ­кі заяви проти Росії. Однак 2020 року все було інакше. Тому коли Зеленський віддавав інформа­цію Лукашенку, то хотів зробити послуги і йому, і Путіну. І це не ви­падково. В України із Білоруссю є певний товарообіг. Більше того, із приходом до влади Зеленсько­го ми відновили поставки елек­троенергії і вугілля з Білорусі, хоча там вугілля не добувають. Антрацит, який звідти завози­мо, видобуто у Росії або на оку­пованих територіях. Більше того, за даними Державного коміте­ту статистики, на середину 2021 року Україна витратила 3,4 млрд доларів на закупівлю газу че­рез Білорусь. Тож розумієте, на­скільки сучасна українська влада пов’язана з Росією і Білоруссю. Я вже не кажу про те, що імпор­тований антрацит використову­вали на користь Коломойського. Тож бачу і певні економічні моти­ви у дзвінку Зеленського до Лу­кашенка. На жаль, всі ці мотиви були не на користь України.

— Як має діяти здорова час­тина вітчизняного політику­му, громадянське суспіль­ство, щоб мінімізувати втрати від «вагнерґейту» і запобігти потенційним зрадам у вищих ешелонах влади?

— Українство повинно згурто­вуватися. Має забути про якісь взаємні образи і підтримувати сильнішого. Можна створювати міжпартійні проєкти…

2019 року українських ви­борців обдурили. Багато хто нарікає, мовляв, ці 73 відсо­тки обрали недолугого прези­дента, тому вони ледь не зрад­ники України. Це не так. Жодна людина не відповідає за те, що її ошукав шахрай, пообіцяв­ши золоті гори. Відповідаль­ність — на шахраї, а не на тих, кого він обдурив. Треба дивити­ся на справу глобальніше. До­сить ображатися на виборців, які голосували за Зеленсько­го. Вони мали право це роби­ти. Йдеться про проблеми кра­їни. Образи треба залишити у минулому і йти далі. Тоді мати­мемо шанс на 100-відсоткове одужання. На наступних вибо­рах треба обирати не надію, а надійність. Тому що надія може бути оманливою, зрадливою — як це сталося у випадку із Зе­ленським. Обирати треба тих, хто має свої переваги, недоліки яких так само знаємо, — але які працювали на користь України.

Читайте також: Гідність та зрада