«Кому найважче було перейти на дистанційне навчання – дітям чи вчителям? Мабуть, батькам»

За освітою — учителька початкових класів, була чиновницею — очолюва­ла відділ освіти Кам’янка-Бузького району, їздила на заробітки до Італії. Повернулася додому — і знову в осві­ту. Спочатку очолювала школу у селі Новий Став. Тепер, упродовж шести років — директорка Жовтанецької школи на Львівщині. Наша розмова з Жанною Анкушиною-Король — ди­ректоркою Жовтанецького опорного закладу загальної середньої освіти I — III ступенів на Львівщині, яка нещодавно виборола 2-е місце на Всеукраїнському конкурсі «Учитель року-2021» у номінації «Керівник за­кладу освіти».

— Жанно Вікторівно, розкажіть про конкурс, про те, як дізналися про пе­ремогу. Кому про неї повідомили пер­шим?

— На конкурсі тримали інтригу до остан­ньої миті, а після останнього випробування нам навіть не повідомляли балів. Учасники впродовж усього конкурсу пересувалися таблицею вгору-вниз. А результати були такими: на першому місці — директор­ка школи з Миколаївської області, я посі­ла друге місце, а директор з Києва — третє.

Звичайно, коли почула результати, мене емоції переповнювали, від хвилю­вання навіть виступили сльози. Потім від­разу побігла до мами, з якою живемо на одному поверсі. Конкурс з огляду на той час, у якому живемо, відбувався дистан­ційно, у прямому ефірі. Ми були постій­но під наглядом журі, яке спостерігало за нами онлайн.

Конкурс відбувався у два етапи. У пер­шому взяли участь 25 представників від кожної області України, які здобули перше місце в кожній області України і Києві. За результатами трьох випробувань до фіна­лу пройшли 12 осіб. На той момент я була на 8-му місці. Потім були ще два конкурсні завдання. Одне із них — написання проєк­ту на отримання гранту. Мені випала тема модернізації тепломережі у школі, і я при­думала проєкт зі встановлення вентиля­ційних систем.

Останнім і вирішальним випробуван­ням стала фасилітаційна сесія. Це був єдиний конкурс, у якому брала участь ко­манда. Я отримала задоволення від такої роботи. Навіть не знаючи, яке отримаю місце, була щаслива від того, як ми спра­цювалися з моїми колегами вчительками. Після написання гранту я вже була на 3-му місці, а після фасилітаційної сесії ми помі­нялися місцями з Києвом, і я перейшла на друге місце.

— Не важко було змагатися з Киє­вом? Не відчували різниці між сіль­ською та міською школами?

— Особисто я не відчувала жодної різ­ниці. Не знаю, добре це чи погано, але ми не бачили робіт одне одного. Лиш у пер­ший день змагань під час представлення за 2 хвилини кожен коротко розповів про себе. А загалом мені видається, що за­раз межа між сільською і міською школами зрівнюється. Наша школа, для прикладу, забезпечена необхідною технікою, орг­технікою. Навіть не знаю, чи кожна міська школа може похвалитися таким рівнем.

— Як зараз відбувається дистанцій­не навчання?

— Скажу відверто: не порівняти якість надання послуг дистанційно і на уроці. Добре, що коли Львівщина перебувала у «червоній» зоні, нашим початковим кла­сам дозволили ходити до школи, адже з ними найскладніше організувати дистан­ційне навчання, коли батьки на роботі і діти не всі мають доступ до ґаджетів чи до комп’ютерів.

Торік, як тільки ввели карантин і було запроваджене дистанційне навчання, на початках була ейфорія. Усі — і діти, і батьки, і вчителі — чомусь вирішили, що це добре. Мовляв, це ж удома. Згодом, коли піш­ла робота і з кожним днем навантаження зростало, ейфорія змінилася розгубленіс­тю. Її я побачила у батьків, учителів і навіть дітей. Тоді я у Фейсбуці виклала «Терміно­ве звернення директорки», яке набрало понад 40 тисяч вподобань. Його адресу­вала учням нашої школи, вчителям, бать­кам, а воно пішло, як то кажуть, у маси… Так, спочатку панували розгубленість, па­ніка, було складно. Проте упродовж міся­ця розгубленість від дистанційки минула, ми зуміли організуватися, проаналізувати, зробити висновки і адаптуватися до нових реалій.

Цього року зовсім інакше почуваємо­ся, вже навіть електронні журнали пробу­вали заповнювати. Хотіли навчитися, щоб з вересня вже мати, як то кажуть, набиту руку. Але загалом я все-таки є прихильни­цею «живого» уроку, «живих» дитячих очей, «живого» спілкування. У всьому є свої плю­си і мінуси, але ми, вчителі, зуміли перебу­дуватися. Однак діти, на жаль, не привче­ні до самостійної роботи. І цього за рік не змінити. Так, ми, дорослі, навчилися, а це або закладено з дитинства, або не закла­дено. Якщо йдеться про гіперопіку батьків, то це тепер дається взнаки: дитина розгу­блена і чекає, коли мама прийде з роботи, а сама не може дати собі ради. А це са­мостійна робота учня, і успіх її залежить від того, наскільки батьки мотивують і контро­люють — не в розумінні, що з різкою стоять, а вміють посприяти в організації цієї ж таки самостійної роботи.

Хоча вчителів усі сварять… Ні, вчите­лі добре спрацювали цього року! Порів­няти нас рік тому і нас сьогодні — це небо і земля.

— То кому найважче було перейти на дистанційне навчання — дітям чи вчите­лям?

— Батькам. Дітям, зважаючи на те, що вони більш технічно освічені, навіть було щастям працювати з ґаджетами на почат­ках. Ми ж у силу того, що це наша профе­сія, вчилися, адаптовувалися, розуміючи, що ми працюємо з таким поколінням ді­тей. А вже наприкінці минулої весни отри­мувала багато повідомлень у месендже­рі від дітей на зразок «Коли ми йдемо до школи», «Ми скучили за школою»… Мені було дуже приємно, що діти хотіли йти до школи. Це стало лакмусовим папірцем, наскільки дітям важлива школа.

— Розкажіть, будь ласка, про вашу школу.

— У нас гарна школа, багато зробле­но для того, аби вона стала яскравою, ко­льоровою, сучасною… Утеплення фасаду школи, розмальовка, утеплення горища, заміна даху. Ці роботи велися за кошти державної субвенції, Фонду державного регіонального розвитку, співфінансуван­ня від органу місцевого самоврядування — Жовтанецької ОТГ.

У нас поповнилися кабінети фізики, хі­мії, біології, математики, географії за ра­хунок того, що ми стали опорною школою і отримали державну субвенцію. Це було величезною проблемою в останні роки. Вчителі не мали з чим проводити практич­ні і лабораторні роботи — не було роздатко­вого матеріалу, елементарних скелець на уроках біології. А тепер це все у нас є.

Ми, сільські школи, за рахунок того й виграємо, що стали опорними. Для при­кладу, у нашої школи є дві філії. Це школа I — II ступенів у селі Вирові, де навчають­ся учні 1−9 класів, друга філія — початкова школа у селі Вихопні, де вчаться учні 1−4 класів.

Ми вирішили зробити багато примі­щень, де діти не лише сидітимуть за пар­тами, а працюватимуть в інших форма­тах. Вирішили зробити конференц-зал, де можна проводити уроки у формі дебатів і диспутів. Там стоїть овальний довжелез­ний стіл, а не парти, і учні сидять один на­впроти одного і можуть вести дискусії.

Впровадили й інші проєкти, наприклад, ротацію вчителів. У цьому випадку ми не радилися з батьками, проте обговорюва­ли з вчителями, навіть дебати влаштову­вали з ними щодо цього нововведення. Це єдина новація, щодо якої у нас виникло певне непорозуміння з батьками. Людей завжди лякає щось невідоме, і ми боїмося вийти зі звичної зони комфорту. Усі звикли роками, десятиліттями, що у 1 — 4 класах має бути одна перша вчителька. І нам було непросто запровадити щодва роки рота­цію вчителів. Так, як це роблять у Європі. Зустрічалися з батьками, досить довго з ними спілкувалися, чим це корисно, важ­ливо для адаптації дітей. Це було ще до ка­рантину.

Тепер, у час пандемії, нам знову дове­лося адаптовуватися, цього разу до дис­танційного навчання. Бачимо, наскільки вміння адаптовуватися важливе тепер для дитини. Щоправда, ми запровадили рота­ції вчителів лише у початкових класах, хоч за кордоном ротація відбувається щороку, і в старшій школі теж.

— Коли приймаєте рішення, радите­ся з батьками?

— Обов'язково, тому що перекона­ні: саме так і має бути — на засадах парт­нерства, співпраці. Оформлення фасаду школи, напевно, було таким першим ко­лективним рішенням, коли я звернулася до батьків по допомогу, пораду, підтрим­ку. Для цього знайшла в Інтернеті прикла­ди, як оформлені фасади у різних стилях — і схоластичний англійський, і сучасний мо­дерн. Виклала ті зразки і запропонувала батькам проголосувати. Перші три, що на­брали найбільше голосів, і лягли в основу оформлення фасаду нашої школи. З одно­го взірця ми взяли веселку, з другого — сі­рий фасад та білі колони, з третього — ко­льори веселки. До речі, тепер нашу школу називають веселковою.

Наша школа велика. Роботи є, було і буде багато. Маю нові думки, ідеї. Учите­лі вже сміються, що я вночі погано спала і мені чергова ідея спала на думку. Наші ідеї практично всі реалізовуються, хоча ми го­тові і до того, що щось може і не вдатися.

Відкрили зал карате, лінгафонний кабі­нет, зону поєднання книги і сучасних тех­нологій. Ці проєкти ми реалізовували самі.

Серед них — проєкт MediaBookSpace, сучасний простір поєднання ґаджетів і книги. Починалося все з того, що група небайдужих учителів і батьків склала план дій. Краунфандингова платформа нада­ла майданчик для збору коштів. Батьки, учні, працівники школи, жовтанчани і не тільки допомагали посильними сумами. З місцевого бюджету були співфінансовані технічні засоби. Окрема подяка — підпри­ємству «РАЙТЕКС» за подушки (діти захо­плені можливістю навчатися не за парта­ми, а сидячи «по-турецьки»), Марії і Юрію, викладачам Mary’s School, за подаровані меблі, Ігорю Морозу — за золоті руки. Дя­кую учителям, які проводять уроки у таких незвичних умовах. Дітям цікаво.

— Знаємо також, що у вашій школі діти харчуються згідно з меню Євгена Клопотенка…

— Так, якщо школи лише торік почали впроваджувати це меню, то у нашій школі ми вже другий рік ідемо за рецептурником Клопотенка. Ми були одними з перших, а у районі і досі таких шкіл немає. Чому так сталося? Тому що свого часу учень нашої школи Юрко Турчин взяв участь у популяр­ному шоу «МастерШеф. Підлітки», вийшов у фінал. Раніше я ніколи таких шоу не ди­вилася, але заради учня почала спостері­гати. Там і почула про Євгена Клопотен­ка і про те, що він збирається розробляти шкільне меню. Я йому написала, Євген від­гукнувся і скинув рецептурник, який тоді лише готував до друку. Перед тим, як взя­лася розробляти нове меню, вирішила ді­знатися думку батьків, що діти люблять, а що — ні. Для цього зібрали батьківські збо­ри, які у нашій школі називаємо посидень­ками з батьками. Тоді пояснила, як ми мо­жемо змінити харчування, скільки страв діти не доїдають і доводиться переповне­ні відра викидати.

Зробила опитування, виявила, що діти більше люблять м’ясо, а не рибу, не всі лю­блять першу страву. Вивчила картину і взя­лася складати меню. Навчила цього мама, яка працювала завідувачкою дитячого са­дочка. Складно, бо це були нові і незвич­ні страви. Погодила із Держпродспожив­службою, для якої це теж було новинкою. Тепер наші діти їдять бургери, пасту боло­ньєзе, паелью, шарлотку тощо. Подбали про те, аби меню було поживним і корис­ним. Оскільки діти погано їдять рибу, ми почали тушкувати рибні котлети та готува­ти рибні тюфтелі.