«Торчки» можуть поскаржитися на «поганий сервіс», і «кладменів» оштрафують...
Сповідь «закладника дурману»
Я ніколи не «торчав», навіть цигарок не пробував. Із «баригами» не дружив, утім, через надмірну любов до гральних автоматів на другому курсі університету заборгував пристойну суму. Щоб якнайшвидше віддати борг, пішов шляхом найменшого спротиву: через знайомих, які промишляли дрібними справами і протринькували гроші на автоматах, дістав контакт онлайн-магазину у «Телеграмі», що тільки-но з’явився. Той «магазин» займався розповсюдженням легких наркотиків. Про це мені було добре відомо, але оплата праці видавалася надто заманливою, а робота, де немає надокучливого начальства, простою.
У листуванні з чат-ботом (спеціальна програма, що налаштована автоматично відповідати на запитання співрозмовника) домовився про реалізацію товару. «Кладменом» (людиною, що ховає невеликі дози наркотиків для покупців) взяли вже після того, як виконав перший «квест» — завдання для кур’єра-початківця. У ньому, згідно із зазначеними координатами, потрібно знайти свій перший потайник, котрий сховали у вазоні під’їзду житлового будинку.
Із першим завданням впорався. І тоді мені дали повноцінне завдання: зв’язатися з так званим магазином (онлайн-сервісом, що курирує роботу кур’єрів) і домовитися про передоплату. Товар фасував у орендованому гаражі, а в безлюдних місцях облаштовував «закладки» для «покупців». Фотозвіт кожного схову з наркотиками, з приблизними координатами захованого, відправляв анонімним роботодавцям. Гонорари переказували на мій вебгаманець одразу після того, як «клієнтура» знаходила свою «дозу». За день реалізовував більш ніж 20 «закладок», де одна «пайка» зазвичай містила грам наркотичної речовини (з часом почав не докладати — з метою наживи).
У цьому «бізнесі» є певні правила. «Закладок» не можна залишати поблизу навчальних закладів, дитячих садків чи цвинтарів. Річ не у моральності. У тих місцях існує велика ймовірність потрапити під підозру перехожих, тож «магазин» серйозно перестраховується.
Борг я погасив швидко, але працювати кур’єром не переставав. Прогулюватись по дві години на день і добре заробляти — спокусливо. Але ще більш спокусливо було спробувати те, що давав іншим.
Я наївно повірив у стару байку, що легкі наркотики — не смертельні, що від них не виникає залежності. Тому з цікавості спершу потягнувся за однією кольоровою таблеткою, згодом — іншою… Через три місяці я став наркозалежним.
Із роками конкуренція між дрібними наркоділками зростає. На сьогодні для клієнтів є сервіс обслуговування, який «магазини» організовують на зразок віртуальних торгових майданчиків, як «AliExpress», «Розетка» чи «OLX». Торгаші загортають свою онлайн-сторінку в естетичний дизайн. Ба більше, тут «торчки» можуть поскаржитися на «поганий сервіс» — і їм повернуть кошти, а «кладменів» оштрафують за халтуру.
Усталені уявлення про сучасну наркоіндустрію — голлівудські байки. Наприклад, експортний товар на ринку — швидше, маркетинговий хід, аніж реальність. Популярні у бідних країнах наркотичні засоби — зазвичай дешева синтетика, від якої «рве дах», її не потрібно вести з далеких Філіппін, бо можна приготувати у брудному підвалі.
Образ наркоторговця суттєво перебільшений завдяки фільмам про колумбійські картелі. Власником «магазину для збуту задоволення» може бути непомітний підприємець чи мажор, що розуміється в технологіях і спроможний оплатити бодай місячну оренду онлайн-магазину на анонімному ресурсі Hidra — головному торговому центрі Східної Європи у сфері продажу заборонених речовин.
Світ не стоїть на місці. Кур’єр вже давно не отримує «поміченої» готівки на руки. Йому платять криптовалютою, яку важко відстежити і реально вивезти (завдяки певним маніпуляціям на спеціальних сервісах), або ж скидають гроші на електронний гаманець. «Закладок» у дворах житлових будинків, на зупинках чи в парках — як показують у фільмах — не ховають. У тих місцях повно свідків… До того ж там часто промишляють «торчки» (так звані чайки), що в пошуках нової «дози» готові руки навіть у мінеральну вату встромити… Тому з метою безпеки «кладмени» перебираються на околиці міста або ж взагалі заготовляють спеціальні силіконові муляжі для маскування.
Нечистий заробіток — то прокляття. Усі кур’єри з часом стають «торчками» і «паляться». Через півтора року «праці» я став параноїком: чув голоси у голові, а потім «доїхав», що через мене помирають чиїсь діти. Щоранку прокидався з думкою, що будь-якої хвилини можу сісти за ґрати, і вирішив, що коли впіймають, вчиню самогубство. На щастя, не впіймали, бо знайшов у собі сили «зав'язати»…
Чи було у мене красиве життя на ті гроші? Жодних подорожей за кордон чи компаній симпатичних панянок! Були тільки дешеві коньяки і тижні безпам’ятства, коли намагався «зав'язати». Навпаки, я намагався не привертати до себе уваги: не тратив зайвої копійки, щоб не «спалитись», жив максимально непомітно. А моральні муки? Вони ніколи не покидали. Тими переживаннями не поділишся із сім’єю, з ними не заведеш стосунків, бо кому потрібен наркоман? Відтак єдиною можливістю втечі від реальності залишаються наркотики. Ось таке замкнуте коло.