Під знаком Зе!

Кажуть, як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. 2019-й українці зустрічали з тривожними відчуттями. Ще з більшою тривогою проводжаємо…

«Зробили» всіх разом

Із новим, 2019-м, українців на телека­налі «1+1» олігарха Ігоря Коломойського привітав не чинний президент, як це було зазвичай, а провідний комік країни Воло­димир Зеленський. Як «пень з конопель», у перерві між традиційним новорічним шоу «95 кварталу», він виринув з-за куліс і «втішив» народ заявою, що йде у прези­денти. Відтак рік, по суті, почався зі старту безпрецедентної президентської вибор­чої кампанії пана Зеленського.

Ця хитромудра підміна, коли замість чинного глави держави громадян вітає ак­тор, який грав роль президента у серіалі з красномовною назвою «Слуга народу», вже тоді засвідчила, якою за стилем і зміс­том буде його передвиборна кампанія: популізм, спекуляції і маніпуляції. Призна­юсь, я недооцінила коміка. Як, утім, недо­оцінила й масштаб антипорошенківської пропаганди. Тоді, у новорічну ніч, трюк з привітанням сприйняла як поганий жарт, як черговий тролінг президента Поро­шенка. Максимум, як заявку на майбутню політичну кар’єру. Можливо, як розкрутку на наступні парламентські вибори з про­єктом «Слуга народу», який потенційно може мати свою парламентську фракцію. Те, що Зеленський на повному серйозі вирішив стати президентом країни (кра­їни, що воює!), мені і на думку спасти не могло. Відверто кажучи, я й досі не можу прийти до тями…

Але маємо те, що маємо. 73 відсотки виборців виріши­ли, що країною може керувати і така людина, бо «гірше не буде». Оскільки Зеленський під час ви­борчої кампанії мало що гово­рив, хіба в загальних рисах, але багато що обіцяв, зокрема зарп­лату вчителям 4 тисячі доларів, то кожен, хто за нього голосу­вав, у такий спосіб реалізову­вав власні уявлення і фантазії, яким має бути глава держави. Лише цим можна пояснити та­кий феноменальний результат виборів. А ще загальносвітовим трендом спалаху популізму.

Мир за будь-яку ціну

Ті, хто не голосував за Зелен­ського і застерігав інших, най­більше боялися, що зі зміною президента буде змінено зо­внішньополітичний вектор краї­ни. Іншими словами, що Україна знову, як це було за президент­ства Януковича, розвернеться із заходу на схід та піде на збли­ження з Росією. За умов, коли країна воює понад п’ять років, «зближення» — це неминучий ре­ванш і капітуляція. Підстави для таких побоювань були. Крили­ся вони у самій персоні Зелен­ського, який своїм бекґраундом давав зрозуміти, що «русский мир» йому значно ближчий, ніж український світ. За великим ра­хунком, нічого українського у нього ніколи не проявлялося. Ба більше. Усі попередні роки «95 квартал» своїм специфічним «гумором» культивував малоро­сійщину, прищеплюючи україн­цям меншовартісність.

Сам Зеленський у своїх ви­ступах не раз зображав україн­ців недолугими, примітивними, пришелепкуватими. Президент із такими «цінностями» точ­но мав би сподобатися Путіну, який, втім, і не приховував своїх симпатій та антипатій під час ви­борчої кампанії в Україні. Коли кандидата у президенти Зелен­ського запитували, як збираєть­ся закінчувати війну, грайливо відповідав, що для цього до­статньо «просто перестати стрі­ляти», а він готовий домовляти­ся з Путіним «десь посередині». Усе це свідчило, що новообра­ний глава держави готовий йти на чималі компроміси з агресо­ром. Олії до вогню підлив і бене­фіціар перемоги Зеленського, одіозний олігарх Ігор Коломой­ський. Він дав шокуюче інтерв’ю американському виданню The New York Times, де заявив, що Україні треба відмовитись від Заходу і повернутися у бік Росії. По суті, усе інтерв’ю складалося з давно відомих «темників» ро­сійської пропаганди, які щодня озвучуються на пропагандист­ських телеканалах РФ. Звісно, ці одкровення Коломойського лише посилили відчуття неми­нучої зради.

На відміну від Зеленсько­го, Путін не з тих, хто задо­вольняється домовленостями «десь посередині». Не для цьо­го він розв’язував криваву війну, жертвами якої лише за офіцій­ними даними вже стало понад 13 тисяч людей. Путіну потрібна вся Україна, яка знову має стати колонією новітньої імперії.

З перших кроків свого прези­дентства Зеленський та його ко­манда почали втілювати у жит­тя так званий мирний план. Та у які би привабливі папірці його не загортали, суть миротвор­чих потуг української влади зво­дилася до перманентних по­ступок агресору. Розведення, а за фактом відведення україн­ських військ з відвойованих по­передніми роками позицій. По­годження так званої формули Штайнмаєра, яка передбачає вибори на окупованих терито­ріях без виведення російських військ і контролю України над своїм кордоном з Росією, що неминуче призведе до дестабі­лізації ситуації у державі та за­блокує рух України у ЄС і НАТО. Нерівноправний обмін полоне­ними, внаслідок якого Україна була змушена віддати Росії клю­чового свідка у справі про збит­тя літака МН17 Володимира Цемаха. Виглядало, що Зелен­ський, одержимий ідеєю-фікс — мир за будь-яку ціну, не бачить, не розуміє, що крок за кроком поступається національними ін­тересами держави. А ціна ви­явилась високою. Уже за час президентства Зеленського на Донбасі загинуло понад 90 вій­ськових.

Натомість з боку Росії жод­них принципових поступок не було. І не буде. Та найгірше, що з обранням нового президен­та ситуація перевернулася з ніг на голову: Україна, яка є жерт­вою, почала поводитись як ви­нна і беззастережно виконува­ти усі забаганки агресора. Що це, як не повзуча капітуляція? Втім, по-іншому і бути не могло. Бо з таким «партнером», як Пу­тін, мир може бути лише на його умовах. Але не забуваймо, що живемо у час гібридної війни. Тому і капітуляція гібридна…

Червоні лінії та білі нитки

Останні місяці Україна жила в особливо нервовому стані. Зе­ленський марив зустріччю з Пу­тіним під час саміту в «нор­мандському» форматі у Парижі. Заради неї, власне, і йшов на усі поступки, яких вимагала Ро­сія. Виглядало, що український президент справді вірить, що йому вдасться, «зазирнувши в очі», вмовити господаря Крем­ля припинити війну в Україні. Але частина українців, які не є таки­ми наївними і довірливими, усві­домлювали, що від зустрічі з президентом Росії нічого добро­го для України чекати не варто. А з огляду на те, що перед самі­том Зеленський зробив багато реверансів у бік Москви, активна частина громадян України вирі­шила підстрахуватися. І намалю­вала президенту так звані черво­ні лінії, лякаючи його черговим велелюдним Майданом. Тож у політичному лексиконі України з’явилося нове словосполучен­ня, яке будуть асоціювати з пре­зидентством Зеленського: «чер­воні лінії».

На підсумковій прес-конфереції у Парижі виглядало, що Зеленський за ці лінії не зай­шов. Ба більше! З його виступу можна було зробити висновок, що він круто обстоює інтереси України. Градус вдалося при­гасити, Майдан скасували. Але багатьох насторожило підсум­кове комюніке з розмитими, не­однозначними формулювання­ми.

Та не встигли українці вник­нути та визначитися з результа­тами та наслідками «норманд­ського» саміту, як їх, ніби обухом по голові, приголомшили но­виною — журналіста Шеремета вбили волонтери. Нагадаю, 20 липня 2016 року внаслідок ви­буху автомобіля, у який було за­кладено вибухівку, загинув ро­сійсько-білоруський журналіст Павло Шеремет, який переїхав в Україну і працював в інтернет-виданні «Українська правда». Три з половиною роки слідство як води у рот набрало — і рап­том розродилось сенсацією. Міністр внутрішніх справ Ар­сен Аваков скликав термінову прес-конференцію, на яку при­їхав сам президент. Безпреце­дентний випадок. І безглуздий. На брифінгу, без рішення суду, порушуючи презумпцію неви­нуватості, вбивцями назвали конкретних людей — військову медсестру Яну Дугарь, лікаря й волонтера Юлію Кузьменко, музиканта й добровольця Ан­дрія Антоненка, добровольців Владислава та Інну Грищенків. Участь у цій прес-конференції президента Зеленського зроби­ла підозрюваних заручниками цинічної піар-акції.

Наразі жодних неспростов­них доказів вини цих людей слід­ство не надало. Чимало україн­ців, особливо серед тих, хто не є прихильником Зеленського, не вірить у винуватість волонте­рів і не довіряє главі МВС Ава­кову та слідству. Кажуть, справа шита «білими нитками». Нато­мість вбачають вельми тривож­ну тенденцію — намагання влади дискредитувати в очах суспіль­ства волонтерів і добровольців, тобто тих, хто рятував країну від швидкої поразки на початку ро­сійської військової агресії, коли армія була небоєздатною. До речі, саме цих людей найбільше ненавидить Путін, бо саме вони не дозволили йому здійснити на Донбасі переможний бліцкриг. Тому не виключаю, що сцена­рій так званого розкриття вбив­ства Шеремета нашим доблес­ним службам могли підкинути з Кремля. Принаймні формулю­вання у тексті підозри, яку ого­лосили Андрію Антоненку і Яні Дугарь — «захопившись ультра­націоналістичними ідеями, куль­тивуючи величність арійської раси, розмежування суспіль­ства за принципом національ­ної належності, задля дестабілі­зації ситуації в країні…» — сильно попахують феесбешними штам­пами. Вочевидь, розуміючи, що саме ці люди становлять кістяк опору капітуляції, є ядром опо­зиційного до Зеленського руху, влада намагається їх нейтралі­зувати. А для початку — знищує репутацію і авторитет знакових у цьому середовищі людей.

І це не перша спроба. Перед цим був «наїзд» на Софію Фе­дину і Марусю Звіробій — теж популярних і знакових поста­тей у середовищі волонтерів і військових. Зе-команду обу­рили різкі висловлювання жі­нок на адресу президента. За це їм тими самими білими нит­ками шиють справу і погрожу­ють в’язницею. Загалом, однією з характеристик цієї влади є не­терпимість до критики. Зелен­ський звик до обожнювання та гучних аплодисментів. Критику сприймає вкрай болісно. Коман­да це розуміє, тому намагаєть­ся критиканам затулити писки. Вже їм і свободи слова забага­то! Як сказала народна депутат­ка від «Слуги народу» Ольга Ва­силевська-Смаглюк (за іронією долі, колишня журналістка те­леканалу «1+1»), в Україні пора «приглушити свободу слова». А колишній керівник цього телека­налу, нині також народний депу­тат від «Слуги» і голова коміте­ту Олександр Ткаченко, взявся розробляти відповідний зако­нопроєкт, який буде регулювати діяльність ЗМІ. Тобто, щоб народ не чув правду-мат­ку… На жаль, і у Зеленського, і у його оточення час від часу проявля­ються авторитарні замашки. На­ступ на свободу слова та пере­слідування політичних опонентів — невід’ємні складники будь-якого авторитарного режиму.

«Постарів і змінився»

Отже, рік, що минає, мож­на сміливо вважати роком Зе­ленського. Феноменальний успіх на президентських вибо­рах, приголомшлива перемо­га його партії на виборах до ВР і рекордна за часів незалежнос­ті монобільшість у парламенті. Навіть президент США Дональд Трамп нарвався на імпічмент че­рез розмови із Зеленським. А обкладинку журналу Тime впер­ше прикрасив портрет україн­ського президента.

Але відомо: чим вище зліта­єш, тим болючіше падати. А па­діння неминуче. Падіння рей­тингу, за який так тримається і яким так дорожить президент Зеленський. Політика — це не шоу-бізнес, де за товстим ша­ром гриму можна довго прихо­вувати справжнє обличчя. Втім, невибагливому глядачеві того ж «95 кварталу» справжнє облич­чя не таке вже й цікаве… Є між шоу-бізнесом і політикою ще одна принципова відмінність — журналісти. З артистами вони зазвичай дружать і прихиль­ні та лояльні до них, а до влади, до політиків, журналісти, як пра­вило, критичні. Звичайно, якщо це справжні журналісти, так зва­ні сторожові пси демократії, а не пригодовані пропагандисти на короткому ланцюгу.

Отже, без гриму, без сце­нарію і без елементарного по­літичного досвіду Зеленський одразу почав робити помилки, вже налаштувавши проти себе частину своїх вчорашніх фана­тів. Це про них, колись зачаро­ваних, а тепер розчарованих, тато президента висловився «на емоціях», назвавши «тупою біо­масою». Звісно, тарифи Зелен­ський не знизив, зарплату вчи­телям не підвищив, а комуналку пенсіонерам після 70 років не скасував. Він і не міг цього зро­бити. Але чи хотіли про це зна­ти виборці?! Натомість тепер усі точно знають, що президенту 42 роки і він не лох. І на тому дяку­ємо. А ще Зеленський-старший у тому ж вікопомному інтерв’ю сказав, що його син «у будь-який момент може покинути цю фігню» (президентство. — Авт.).

Сам Володимир Зеленський в інтерв’ю журналу Тime при­знався, що «хоче втекти». Жур­наліст звернув увагу, що Зе­ленський «постарів і змінився набагато більше, ніж можна було очікувати за вісім місяців». Справді, за цей доволі короткий час головний комік «95 кварта­лу» став нагадувати актора тра­гічного жанру.

Треба визнати, життя підки­дає більш захопливі й карколом­ні сюжети, ніж можуть вигада­ти найталановитіші сценаристи. Сезон «Слуги народу"-2019 до­бігає кінця. Готуємося перегля­дати нові серії…