Як Верховна Рада на язик Авакову наступила…

Як це не абсурдно звучить, але навіть на 28-му році Незалежності розмови про те, що в Україні потребує захисту українська мова, зовсім не бородатий анекдот. Сумнозвісний закон Ківалова-Колесніченка, яким, наче брудним кирзаком, потопталися по державній мові, нарешті поховали (прийнятим у лютому рішенням Конституційного Суду). Але з ухваленням на заміну йому іншого, прогресивного, без перегинів, не поспішали. Ба більше: замість того, щоб зосередити зусилля на єдиному, компромісному законопроекті, під парламентським куполом знову почали воду коламутити. Кількість мовних законопроектів примножувалася, а з нею наростала і буря взаємних звинувачень та критики. Перестрілки тривали до останнього, поки у сесійну залу не винесли усі розглянуті профільним комітетом законопроекти та шляхом рейтингового голосування не визначили переможця. Найбільшу кількість голосів набрав законопроект, який розробили із залученням експертного середовища, громадськості та за який тримали кулаки ті, кого важко запідозрити у спекуляціях на мовній темі. Залишається сподіватися, що до другого читання текст не підправлять так, що обнадійливою лише назва залишиться — «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Усього на розгляд у сесійній залі винесли чотири мовні законопро­екти. Є ще п’ятий, авторства ко­лишнього «опоблоківця», а нині поза­фракційного нардепа Євгена Мураєва (що там, можна здогадатися і не читаю­чи, — заклятого «українолюба» Мураєва представляти не треба). Два розглянуті комітетом законопроекти відрізнялися хіба уточненнями й доповненнями. До­опрацювавши один, вийшли на інший — той, під яким підписалися 76 депутатів з різних фракцій і який отримав найбільшу підтримку поза стінами Верховної Ради, а 4 жовтня й у сесійній залі.

Іншв два законопроекти, на відміну від уже згаданих, розставляли акценти щодо функціонування не лише держав­ної мови, а й мови національних мен­шин. Причому деякі положення про­писані так, що викликають серйозні перестороги. Зокрема, у законопроек­ті, який зареєстрував нардеп від «БПП» Ярослав Лесюк, є ось таке: «У межах сіл, селищ, міст, визначених законами України місцями поширення і викорис­тання мов корінних народів або націо­нальних меншин України, якщо не мен­ше ніж третина їх жителів відносить себе до відповідних корінних народів або на­ціональних меншин, в обслуговуванні населення у різних сферах використо­вується українська мова і можуть вико­ристовуватися також мови (мова) цих корінних народів або національних мен­шин». Нічого не нагадує? «Какою», як у законі Ківалова-Колесніченка, не попа­хує? З такими широкими «вольностя­ми» — ніякої двомовності: у вжитку (там де пан Лесюк прописав) буде одна мова — і точно не українська.

Ті, хто критикував законопроект «Про забезпечення функціонування україн­ської мови як державної» (№ 5670-д), найчастіше звертали увагу на статтю, в якій йшлося про запровадження служ­би мовних інспекторів. Одні обурюва­лися, що це будуть «поліцаї», які ледь не палицями до української привчатимуть. Інші кивали на те, що з’явиться ще одна корупційна годівниця: мовні інспекто­ри, мовляв, наживатимуться на тому, що за «дай» заплющуватимуть очі на по­рушення і порушників. Пристрасті кипі­ли так, що суперечлива стаття до дру­гого читання не дожила: усі згадки про мовних інспекторів прибрали з тексту ще на етапі «до голосування» (залиши­лися статті про Нацкомісію зі стандар­тів державної мови та Уповноваженого з захисту державної мови). Вочевидь, аби не ризикувати усім законопроектом, на­ражаючи його на провальний результат.

261 «за» — перше читання позаду. Прогнозовано не підтримали законо­проект «опоблоківці» та значна частина депутатів з «Волі народу» і «Відроджен­ня».

Коментар для «ВЗ»

Андрій Юсов, політичний експерт, активіст «мовного» руху на підтримку законопроекту № 5670-д

— Поява у Верховній Раді цілої колекції мовних законо­проектів — це звичний прийом для розтягування голосів або спроб взагалі завалити питання. Так, як свого часу було з Ви­борчим кодексом: маса законопроектів, із великими трудно­щами один із них таки пройшов, але і після першого читання епопея не завершилася. Так і тут. Це була технологія з боку як відверто антидержавницьких сил, так і тих, хто намагається відтягнути вирішення мовного питання і далі спекулювати ним у політичних, виборчих цілях.

— У чому перевага законопроекту 5670-д порівняно з іншими, які винесені на розгляд у сесійну залу?

— Цей законопроект найбільш повний і конкретизований. Він охоплює всі сфе­ри функціонування державної мови, включаючи освіту, ЗМІ, культуру, сферу обслу­говування. В інших законопроектах такої деталізації немає. Відповідно залишалися б прогалини, які дозволяли б і далі трактувати мовне питання, як кому вигідно. Осо­бливо на сході і півдні, де на сьогодні тотально не захищені права україномовних громадян і українська мова як державна.

Законопроект відповідає міжнародним стандартам. Він у жодному разі не при­меншує питання захисту прав національних меншин. Але це принципово важливо, щоб в Україні був окремий закон про державну мову (особливо зважаючи на те, які часи ми переживаємо). Не про мови, як це було ще за УРСР, а саме про державну мову. Ми тут не вигадуємо велосипед — це нормальна європейська практика. Ра­зом із тим, Україна як сучасна європейська країна має захищати права національ­них меншин. Особливо ті мови, які справді на межі зникнення і потребують захисту. Але це має бути врегульовано окремим законом.

— Чи виправданою була критика щодо запровадження служби мовних ін­спекторів?

— У нас склалася така сумна практика, що суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання. Безумовно, дотримання законодавства, у тому чис­лі і мовного, має хтось контролювати. Навіщо тоді закон, якщо його не виконува­тимуть? Можливо, когось злякала назва «інспектор». Але її можна було змінити. Йшлося не про каральну, а насамперед про правозахисну функцію цієї служби.

— Дискусію викликали і прописані у законопроекті перехідні періоди для запровадження у дію окремих статей (від шести місяців до двох років). Одні кажуть, замало, інші — забагато.

— Як показує, зокрема, запровадження мовних квот на радіо і телебаченні, прак­тика перехідних термінів себе виправдовує. Це логічно і потрібно. Завдання — зро­бити імплементацію законодавства максимально комфортною і ретельною (для цього потрібен час), а не створити ситуацію для покарання порушників. Хоча дав­но живемо у перехідних термінах, і за 27 років Незалежності питання мови вже мали б бути вичерпані.

— Чи 5670-д — той законопроект, у разі остаточного ухвалення якого навіть міністр Аваков нарешті заговорить українською?

— Це той закон, який стане однією з важливих цеглин у фундаменті сучасної укра­їнської державності, відновлення історичної справедливості в Україні, захисту укра­їнської мови й україномовних громадян. Державні діячі, публічні політики, незалеж­но від їхніх політичних поглядів, повинні будуть послуговуватися державною мовою. Але головне, що звичайні громадяни нарешті отримають можливість захистити свої права щодо такої болючої мовної теми у ЗМІ, сфері обслуговування, освіті.