Обирати президента у Раді – без проблем. Коронувати на трон – будь ласка!

Пригадуєте сивий анекдот про Лукашенка: «Бацькє набридло бути президентом... Коронація відбудеться через місяць»? Після ухвалення під виборчий шумок одіозного Закону

«Про всеукраїнський референдум» можна «приміярти» цей же анекдот на українського президента. Якщо освячена парламентом інструкція з проведення референдумів набуде чинності (бракує лише президентського підпису),

в Україні настане повне... Ні, не народовладдя — свавілля! Для зміни Конституції чи ухвалення нової її редакції, для прийняття і скасування законів не потрібно буде ні Верховної Ради, ні Конституційного Суду. Усе це можна буде організувати на Банковій, протягнувши будь¬що через всеукраїнський референдум. Точніше — так званий референдум, бо з істинним народовладдям він навіть поруч не стоятиме.

ПОНАД ДВА РОКИ законопроект маловідомого «регіонала» Дмитра Шпенова провалявся у довгій парламентській шухляді. Як влітку 2010¬го відправили його на повторне друге читання, так і завис. І ось у розпал післявиборчих війнушок за проблемні округи «регіонали» раптом згадали про своє дітище. Реанімація забутого законопроекту тривала лише сім хвилин: ухвалили одним махом — у редакції першого читання, начхавши на тисячу з лишком поданих поправок.

Два роки тому появу законопроекту «імені Шпенова» експерти оцінювали як сценарій для скасування так званої політ¬реформи 2004-го, у спадщину від якої Януковичу дісталися обрізані президентські повноваження. Щоб повернути Віктору Федоровичу владу кучмівських масштабів, на Банковій, мовляв, задумали провести потрібний закон про референдум, організувати (а якщо знадобиться, то й «намалювати») всенародний «одобрямс» і за його результатами скасувати закон «чотири двійки» (читайте — Конституцію у редакції 2004 року). А це означало б автоматичне повернення до Конституції¬96. Але план застопорився ще на старті, оскільки ухвалити тоді «референдумний» закон не вдалося.

То навіщо, спитаєте, цей закон тепер Банковій здався, якщо повернення до старої Конституції і так організували — руками зговірливого Конституційного Суду? У раптовий приступ народолюбія і демократії, якими «регіонали» виправдовують ухвалення «плебісцитної» інструкції, хіба що дурні повірять. А ось застереження про те, що «референдумний» закон потрібен владі для всевладдя (а відтак — і вседозволеності), звучать правдоподібніше.

«На Заході референдум — це спроба з’ясувати думку суспільства. А в нинішній Україні — це спосіб його ошукати, -каже політолог Олександр Палій. — Створюється потужний інструмент, яким суспільство використовуватимуть, ошукуватимуть і при цьому намагатимуться переконати, що це і є демократія». Таку ж думку поділяє й експерт з політико¬правових реформ Ігор Коліушко. Каже, ухвалений закон про референдум — це замах на узурпацію державної влади. «Якщо він набуде чинності, шляхом референдуму, результати якого (судячи з прописаної у законі процедури проведення) будуть прогнозованими, з країною можна буде робити що завгодно», -застерігає експерт. Поспішну реанімацію закону про референдум він пояснює маловтішними для «Регіонів» результатами парламентських виборів. Усвідомивши, що навіть план¬мінімум -сформувати у новій Верховній Раді сталу просту більшість, провалився (не кажучи вже про план¬максимум — отримати 300 контрольованих голосів), на Банковій задіяли запасний сценарій взяття всея влади. Тим паче, що він відкриває можливості переписати Конституцію так, щоб наступні президентські вибори були не всенародними, а відбувалися у Верховній Раді. Зважаючи на стабільні теми втрати електорату, для Партії регіонів це дуже актуально.

З

УХВАЛЕНИМ ЗАКОНОМ про референдум і без того декоративний парламент перетвориться на «пустушку». Що вирішуватиме Верхов¬на Рада, коли в обхід неї можна буде не лише приймати і скасовувати закони під забаганки Банкової, а й Конституцію перекроювати? Причому — іменем народу, а необов’язково його волею. Що це значить? Згадайте кучмівський референдум 2000 року, на який винесли питання про додаткові підстави для розпуску ВР, скасування депутатської недоторканності, створення двопалатного парламенту та скорочення кількості народних обранців із 450 до 300. Навіть якщо врахувати, що прихильників таких ініціатив серед українців було чимало, захмарні результати народного волевиявлення викликали сумніви. У деяких регіонах з а¬ля народним «одобрямсом» так нахімічили, що вийшла небачена явка -понад 100 відсотків.

Якщо думаєте, що новоспечений закон про референдум писали так, аби не залишити «великим комбінаторам» шансів на повторення фантастичних досягнень кучмівських «писарів» народного волевиявлення, помиляєтеся. Нинішня «плебісцитна» інструкція з першої до останньої сторінки просякнута гарантіями «правильних» результатів референдуму. Влада зможе контролювати процес від «А» до «Я» -від створення ініціативної групи з проведення референдуму (організувати двотисячні збори, які затвердять 500 делегатів в ініціативну групу, — не проблема) до встановлення результатів. А якщо раптом ініціювати всенародний референдум надумають опоненти режиму, такі пориви можна буде зарубати ще на старті. Центрвиборчком, наприклад, відмовиться зареєструвати ініціативну групу з проведення невигідного владі плебісциту. Для цього ЦВК достатньо мін’юстівського висновку про те, що заявлені для референдуму питання або законопроекти суперечать Конституції чи чинному законодавству.

ЗІ СКЛАДОМ окружних і дільничних виборчкомів теж усе схвачено. ОВК формуватимуть з подачі керівників обласних рад (у Криму — голови Верховної Ради Автономії), київського та севастопольського мерів. Дільничні комісії укомплектовуватимуть висуванцями виконкомів сільських, селищних, районних у містах рад, а «в разі відсутності таких органів — за пропозицією сільських, селищних, міських голів, голів районних у містах рад». Так що скористатися принципом «головне — не як голосують, а хто рахує» ніщо не завадить. Як і задіяти фокуси зі штучним зниженням явки, щоб було більше невикористаних бюлетенів для маніпуляцій. Можна, наприклад, заздалегідь?