Олена САДОВНИЧА: «Олімпійським Сіднеєм ширилися чутки: поліція перехопила українського снайпера»

Відстрілявши свої останні змагання, дворазова олімпійська призерка зі стрільби з лука Олена Садовнича (на фото) зникла з лукодрому на десять років. Занурившись у світ йоги, киянка брала уроки у відомих учителів, працювала над собою та навчала йоги уже власних послідовників. І усе це для того, щоб, озброївшись новими знаннями, з часом знову повернутися на лучне поле, до звичної роботи, до свого тренера та спільних нових учнів. “У збірній цінують мої здобутки, — під час зустрічі на львівському лукодромі усміхнулася Олена Садовнича. — Ось тільки кажуть, що я надто добра і м’яка. Примушувати когось з таким поглядом на життя справді важко”.

— Олено, ваше прізвище в українській збірній зі стрільби з лука передусім асоціюється з нововведеннями...

— Незадовго до завершення спортивної кар’єри мені хотілося спробувати чогось нового — корисного й цікавого. Так я почала практикувати йогу. Тепер мої знання, які я здобувала понад десять років, стають у пригоді іншим спортсменам. Стрільба з лука характеризується однобічною роботою: у жінок у положенні натягнутої тятиви одна рука утримує 3 кг, інша ж — цілих 18 кг. Тож комплекс фітнес-йоги якнайкраще допомагає знівелювати цю різницю, а також сприяє швидшому відновленню після великих навантажень. У деяких видах спорту, наприклад, у французькій збірній з фехтування, уже давно використовують йогу. Тобто цей велосипед насправді вигадала не я.

На чемпіонатах світу та Олімпійських іграх у стрільбі з лука змагаються приблизно рівні суперники: 64-й у рейтингу може легко обійти лідера, якщо добре налаштує свою психіку. Тому у збірних командах зі стрільби конче необхідний психолог. Але хороший спеціаліст нам не по кишені. Тож за допомогою йоги ми намагаємося вирішити це питання самотужки. З іншого боку, жоден психолог не може вийти на рубіж замість спортсмена. Тож коли у наших підопічних найкраще вдається стрільба, ми просимо їх якомога тонше відчути цей стан, щоб у подальшому навіть штучно перенести його у змагальні умови.

— Чи всі підопічні прийняли ваші ідеї?

— У 2004-му тренери, дізнавшись, що я практикую йогу, попросили мене передати свої знання іншим лучникам. Але тоді колеги по команді не сприйняли це серйозно. Тепер же йога та автогенні тренування подобаються багатьом, особливо дівчатам. А от хлопці ще не навчилися почуватися розкуто. Та, принаймні, ніхто з них не чинить спротиву. Багато напрацювань щодо психічної підготовки є у головного тренера збірної Віктора Сидорука. Він може говорити з нами жорстко, розуміючи, що це “заведе”, налаштує і нас на нові пошуки та відкриття.

Віктор Сидорук — мій перший тренер, який навчив мене стріляти з лука і привів до перемог. Він багато вимагає від кожного з нас, але ж він і багато усім нам віддає. Наприкінці життя ти навряд чи згадуватимеш “доброго дядечка”, а радше суворих учителів, які чогось тебе навчили. Віктор Васильович і досі багато чого мене вчить. До йоги ж він на початках також ставився несерйозно. Коли я завершила спортивну кар’єру і почала професійно займатися йогою, він час від часу запитував: “Може, вже досить бавитися? Може, вже повернешся у спорт?”. Але я щоразу відтягувала цей момент, поки не відчула, що час повернення настав. Тренер не цурається спитати поради і вчитися нового. Недавно ось підсунула йому книжку “Дзен у мистецтві стрільби з лука”. Якби мені 20 років тому хтось сказав, що він її читатиме, я би розсміялася. А він її вже навіть цитує. Тренер ночами читає книги, для сну йому вистачає чотирьох годин. Відпрацювавши тренером у трьох країнах, у кожній Сидорук залишив олімпійських чемпіонів та призерів.

— Які спогади залишила по собі олімпійська Атланта-1996?

— Ось у метро відчиняються двері поїзда і заходить... знайома лучниця з Нової Каховки, яка поїхала вчитися за якоюсь програмою до Штатів і залишилась там. З того дня і до кінця нашого перебування в Атланті вона була нашим перекладачем, помічницею і навіть ангелом-охоронцем. Атланта стала першою моєю Олімпіадою, так цікаво було опинитися у самому епіцентрі подій. Та зовсім скоро захотілося тиші і спокою. Куди не підеш — усюди так галасливо, як на великому базарі. Тихого куточку я там так і не знайшла. Зате познайомилася із зірками нашого спорту. Ми жили в одному блоці з Катею Серебрянською та Оленою Вітриченко, а коли поверталася з букетом до олімпійського селища, зустріла баскетболіста Сабоніса, який привітав мене з усією теплотою, наче добру-стару знайому.

На Іграх в особистому турнірі мене врятував... кваліфікаційний результат Ліни Герасименко-Павчук, який і досі є рекордом Олімпіади. Я також показала свій особистий рекорд і кваліфікувалася третьою. Та показник Ліни, який суттєво перевищував мій особистий, не дозволив мені зациклитися на власному досягненні. Я побачила, чого варто прагнути і відчула жагу подальшої бортьби. А ось Ліні журналісти ні на хвилину не давали спокою. І вона не витримала, перегоріла. Мені ж вдалося дійти до “бронзи”.

— А чим запам’ятався Сідней-2000?

— Це нескінченна весна. У Сіднеї на зборах жили мої куми і хороші друзі — чемпіони у вітрильному спорті Олена Пахольчик та Ігор Матвієнко. Вони часто тренувалися і змагалися у цьому місті та знали його вздовж і поперек. Друзі познайомили мене із Сіднеєм, показали недоторкану природу Австралії, дикі пляжі на краю світу. Це одна з найчарівніших пригод мого життя. Потрапили ми і в детективну історію. Коли каталися на катері вздовж узбережжя Сіднея, нас зупинила поліція, а в мене не було акредитації на цю акваторію. Тож мене намагалися забрати у відділок. Олімпійським Сіднеєм відразу ж поширилися чутки: поліція перехопила українського снайпера (сміється). Ми довго пояснювали, як і чому українська спортсменка напередодні свого старту опинилася на грецькому катері. Чому грецькому? Тому що чоловік ще однієї “вітрильниці” Руслани Таран, який запропонував нам ту прогулянку, тоді працював тренером у грецькій збірній. Якби австралійці роздмухали цей скандал, у нього б відібрали ліцензію на катер. Можливо, поліція занепокоїлася через те, що ми надто довго ходили навколо яхти Тома Круза?

У командному турнірі ми з дівчатами стали срібними призерками: кореянки на той момент були все-таки сильнішими. Хоча боротьба була вкрай напруженою: першу серію ми виграли, на другій суперниці наздогнали нас, і в третій ми трішечки не дотягнули. У нас була не надто рівна команда — Каті Сердюк виповнилося лишень 16 років. Тепер вона мама уже трьох доньок... Вважається, що “срібло” — це поразка. Але ми так раділи цій медалі!

— В Афіни-2004 ви в останній момент не пройшли відбір у команду...

— Було дуже образливо, тим паче, що наші дівчата тоді не надто добре виступили. Тоді мені здавалося, що свою крапку у спорті я так і не поставила. Образливо було, що в мене не повірили, що сама недопрацювала. У той період я навіть по телевізору Ігри не дивилася. Та об’єктивно результати у мене були вже не ті, і тому навряд чи на олімпійському лукодромі Афін могло би трапитися диво. З часом усі образи мене відпустили. Уже на наступних Іграх я коментувала змагання лучників для телебачення. Ось так потихеньку я почала повертатися у спорт. Навіть коли йшла зі спорту, знала, що настане час, і я обов’язково повернуся. Часто спортсмени після прощання зі спортом стоять на роздоріжжі і не знають, куди далі йти і що робити. Я ж стала інструктором з йоги у хорошому столичному фітнес-клубі: ми вчилися у зарубіжних вчителів, до того ж у нас сформувалася приязна компанія. Для мене завершення кар’єри не було таким болісним.