Попри натиск молоді, лідери підтвердили клас

Нагороди ХХІ Всеукраїнського турніру пам’яті засновника львівської школи фехтування Вадима Андрієвського знайшли своїх героїв. Головний приз у змаганні рапіристів дістався киянину Андрію Погребняку. У жінок-рапіристок непереможною була представниця миколаївської школи фехтування Анастасія Московська.

Чоловічий турнір рапіристів розпочався з несподіванки: переможець минулорічних змагань і один з найбільш вірогідних кандидатів на чемпіонський титул львів’янин Клод Юнес в 1/8 фіналу легко пробивав захист киянина Тараса Тельних (13:6). Та незадовго до того, як поставити крапку, припинив боротьбу і віддав перемогу супротивнику (14:15). А бронзовий призер чемпіонату світу львів’янин Ростислав Герцик, вирвавши перемогу у киянина Володимира Колтига (15:13) та свого молодшого співвітчизника Пилипа Колеснікова (15:13), у півфіналі виявився безсилим проти натиску столичного юніора Владислава Злого (13:15).

«Ростислав Герцик через травму руки не тренувався цілий рік, — пояснив старший тренер чоловічої збірної України і особистий наставник львів’ян Сергій Гаравський. — Тож на перших у сезоні турнірах взагалі нагадував розібраний механізм. Але в мене є надія, що скоро Герцик увійде у свої найкращі кондиції і показуватиме те фехтування, до якого уже звикли його суперники та вболівальники. Юнес же не зраджує своїм принципам. На турнірі у Токіо він був попереду австрійця 13:8 і примудрився програти 14:15. У Турині історія повторилася: американець Вілья поступався Клоду 5:8, але зумів завершити поєдинок перемогою (12:10). Юнес так хоче швидше завершити поєдинок, що у найбільш відповідальний момент припиняє фехтувати. А коли суперники наздоганяють, нервується і ще погіршує ситуацію... У травні у нас починається олімпійський відбір. Якщо вдасться хоча б раз виїхати на збір за кордон, маю надію, хлопці боротимуться за ліцензію командою. Та поки що не можемо організувати навіть домашні тренування: у «динамівському» залі немає опалення. Результат «роботи» в таких умовах — травми і запалення легенів».

У фіналі перемога дісталася найдосвідченішому в українській команді Андрію Погребняку. Однак хлопці, які ще не виросли з юніорських штанят, натякнули, що їх час уже не за горами. Богдан Долженко (11:15) у півфіналі і Владислав Злий (9:15) у вирішальному двобої зуміли нав’язати фавориту свою манеру фехтування і навіть на якийсь час захопити лідерство. «Мені вдавалося усе задумане, — розповів Андрій Погребняк. — Спина турбує не так сильно, тож поки що вдається рухатися у потрібному напрямі. У півфіналі та фіналі переміг суто на досвіді. Молоді хлопці змусили добряче понервувати. Однак наприкінці втримати перевагу так і не змогли. Те, як фехтували мої молодші колеги, мене не здивувало: останній рік серед юніорів для нас зазвичай є найбільш продуктивним. Я сам у такому віці двічі ставав бронзовим призером чемпіонатів Європи — серед однолітків і дорослих. Це вже пізніше переживаєш складний період, коли ламається дитяче фехтування і ти повинен стрімко удосконалюватися, щоб змагатися нарівні з дорослими. А поки від тебе ніхто нічого особливого не вимагає, фехтуєш легко й розкуто. Нерідко цього запалу вистачає, щоб перемагати сильніших і більш досвідчених».

У жінок за відсутності багаторічної лідерки збірної Ольги Лелейко фінальна боротьба розгорнулася між Анастасією Московською та Катериною Шелухіною (15:8). Найкраще серед львів’янок на доріжці виглядала Олександра Сенюта. В 1/8 фіналу підопічна Вікторії Волкової поступилася Катерині Ченцовій з Миколаєва (6:15). «Мені не вдалося підготуватися до змагань належним чином: іспити у магістратурі університету фізкультури забрали багато часу і зусиль», — пояснила Олександра.

Неодноразово протягом турніру лунало прізвище Тетяни Савченко — у недавньому минулому найсильнішої української рапіристки. Сьогодні Тетяна тренує шпажистів у київському Французькому ліцеї і судить внутрішні змагання. «Мені сподобалося, як виглядають Настя Московська та Олександра Сенюта, — поділилася враженнями Тетяна Савченко. — Вони додали у техніці, з’явилася і швидкість. Чому їм не вдається реалізуватися на міжнародній арені? Це наша одвічна проблема: для суперниць фехтування — хобі, вони упевнені і розкуті. А для нас це все життя, тож ми надто боїмося втратити те, що маємо. Але загалом українське рапірне фехтування розвивається: у чоловіків пришвидшеними темпами, у дівчат дещо повільніше. Хотілося б, аби наші тренери не були такими пасивними, не йшли протоптаними стежками. У жіночому спорті стара тренерська гвардія уже йде, а молода поки ще не готова до якихось зрушень».

«Тетяна тонко підмітила: на доріжці ми справді не можемо позбутися страху, — погоджується Олександра Сенюта. — Наші суперниці — молодші і зухваліші. У них постійно хороший спаринг, і вони не бояться нікого. У нас же практично немає навіть внутрішніх зборів. Коли збираємося у Кончі-Заспі, фехтуємо між собою... Перед минулим чемпіонатом Європи ми виїхали на збір до Польщі: поварилися в одному казані з місцевими рапіристками, на емоційному підйомі виконали всю роботу. На другому в моїй кар’єрі дорослому чемпіонаті я фехтувала як на крилах і показала найкращий свій результат”.