«Секрет успіху: піт, сльози і чисте сумління»

Найкращою спортсменкою країни у вересні Національний олімпійський комітет України визнав львівську борчиню Юлію Ткач, а найкращим тренером місяця — її наставника Андрія Пістуна. На чемпіонаті світу з боротьби у Ташкенті у ваговій категорії до 63 кг Юлія виборола “золото”. П’єдестал планетарних першостей підкорився їй з четвертої спроби. На минулих чемпіонатах світу львів’янка зупинялася за крок від успіху.

У Ташкенті перед натиском львів’янки не встояли росіянка Валерія Лазинська (2:2), гречанка Агоро Папавасілеу (10:0), шведка Ханна Йохансон (туше) і навіть володарка повного комплекту нагород чемпіонатів світу, чотириразова чемпіонка Панамериканських ігор Єлена Пірожкова зі США (4:2).

“Я завжди страшенно хвилююся. Аби заспокоїтися, нагадувала собі, що зробила все можливе: дотримувалася режиму, виконала усі заплановані навантаження. А результат — в руках у Бога, — розповіла Юлія Ткач. — Піт, сльози і чисте сумління — це чудове заспокійливе перед стартом. Упевненіше боротися мені допомогло й те, що нарешті зуміла набрати потрібну вагу. До того я завжди вважалася “недоважком”: була легшою за всіх суперниць і перед змаганнями постійно їла. А після пологів (у серпні минулого року Юля народила сина — О. С.) ще й втратила кілограми. У квітні, на чемпіонаті Європи у Вантаа, ледь трималася на ногах. Але тепер від’їлася, підкачалась, відновилася і перетворилася з нещасної “худишки” в потужну спортсменку, стала такою собі жіночкою у розквіті сил”.

До тренувань Юля повернулася, коли її сину виповнився місяць. “Моє натхнення — це син, яким я пожертвувала заради спортивної кар’єри і залишила під наглядом чоловіка і мами, — зізналася Юля. — Я не бачила ні як він сам почав сидіти, ні перших його кроків — того дня ми з чоловіком були на зборах у Заросляку. Мама скинула мені відео, і так я дізналася, що синочок уже навчився ходити. Мені казали, що після тривалої перерви у спілкуванні син забуде мене. Але такого не сталося. Ярослав завжди упізнавав маму і поспішав до мене на руки”.

На всіх зборах головним консультантом Андрія Пістуна був чоловік Юлі Олександр — у недалекому минулому борець вільного стилю, який завершив свою кар’єру, аби його кохана половинка могла продовжувати виборювати медалі. “Перед змаганнями, коли неможливо позбутися хвилювання, я стаю надто дратівливою. Незадовго до старту хочеться, щоб у підготовці усе було ідеально і перемагати суперниць мільйон-нуль. Але так не буває, — зітхає Юлія Ткач. — У такі періоди ми з Сашком те й робимо, що сваримося і миримося. На щастя, чоловік з розумінням ставиться до моїх особливостей. Намагається заспокоїти мене і хоч ненадовго відновити мою душевну рівновагу. А я з усіх сил стараюся бути хоч трішечки м’якшою. Ми вчимося разом. Чоловік живе боротьбою разом зі мною, знає усіх моїх суперниць. Перед чемпіонатом Сашко їздив зі мною на збори. У Андріїча (так львівські борчині називають Андрія Ігоровича Пістуна. — О. С.) нас дуже багато, і він хоче, щоб усі ми стали чемпіонками світу. Але це нереально. А тренер ніколи не пожертвує усіма заради однієї. Ми за це любимо його і поважаємо. Та в період підготовки до серйозного старту мені це дуже не подобається, ми навіть сперечаємося з цього приводу. Мені потрібна персональна опіка, помічник, який би займався виключно мною. Ось цю функцію і виконує мій чоловік, який добре знається на нашому виді спорту. Сашко готовий пожертвувати усім заради моєї перемоги. До того ж тренер і чоловік — різноспрямовані спеціалісти. Андріїч — класик. Йому хочеться, щоб усі ми кидали суперниць через стегно і клали на туше. Але у мене, на жаль, зовсім інший стиль. Я не вмію виконувати кидки. А чоловік підказує мені різні нюанси у моїй коронній темі — атаці ноги”.