Вікторія ТЕРЕЩУК: «Тепер змагаюся так, наче з очей зняли хустину»

Загорнувшись з ніг до голови у величезний синьо-жовтий прапор, луганчанка виглядала щасливою на другій сходинці п’єдесталу пошани — в індивідуальній та командній першості. (Два останні роки 32-річна спортсменка була далека від своїх найкращих кондицій, і тому не раз думала про завершення кар’єри). А за кілька днів в естафеті, залишивши позаду усіх своїх іменитих опоненток, Віка разом з донеччанкою Анастасією Спас піднялися на саму верхівку призового подіуму.

—Свої медалі присвятила рідним, які підтримують мене за будь-яких обставин, — розповіла Вікторія Терещук. — А також моїм тренерам, які вкладають у мене всю свою душу. Не так давно я припинила співпрацю з одним із своїх тренерів. Цей крок дався мені важко. Був такий період, коли мене відверто хотіли викинути зі збірної. Я це відчувала і страшенно хвилювалася, мій емоційний стан був нестабільний. Адже коли ти приходиш на тренування, а тренер пропонує тобі зовсім не ту роботу, яка необхідна для якісної підготовки, це змушує задуматися...

Зрештою, правда вийшла назовні: деякі тренери хотіли звільнити місце у збірній для молодих. На щастя, людина, під опікою якої я хотіла тренуватися, погодилася на співпрацю. Більш того, витягла мене з цієї кризи та вдихнула нові сили. Поки що я не хочу називати його ім’я. Нехай буде Містером Ікс (сміється). Ще одна нова персона у моїй команді — тренер з фехтування Михайло Подольський. Також продовжую працювати з Сергієм Туробовим.

— Ви вийшли на провідні позиції у тих видах, які ніколи не вважалися вашими — конкурі і фехтуванні...

— Так, колись конкур був моєю слабкою ланкою. Але з 2007 року я серйозно взялася за верхову їзду: у певні тренувальні періоди відпрацьовувала на коні двічі на день — і так щодня. Тепер почуваюся верхи впевнено. Але конкур за будь-яких обставин для нас залишається лотереєю.

Місяць тому я виступала у фіналі Кубка світу в Сарасоті, де після двох видів захопила лідерство. За жеребом мені дістався просто неконтрольований кінь — молоденький, для якого, судячи з усього, це були перші змагання. Коли він побачив прикрашене квітами конкурне поле з різнокольоровими бар’єрами і глядачами на трибунах, у нього сталася паніка. З наступного дня цього коня зняли зі змагань. Але мені і ще тій дівчині, яка у першому гіті проїхала, як і я, нуль очок, від того легше не стало... А ось з угорськими кіньми я знайшла порозуміння. На чемпіонаті Європи я в конкурі перемогла.

— А як вдалося вийти на провідні позиції у фехтуванні?

— У мене таке відчуття, наче раніше я фехтувала із зав’язаними очима. А тепер з мене зняли ту хустину, і я почала розрізняти не лише контури, а й кольори. Тобто, висловлюючись мовою фехтувальників, я стала бачити фехтування. Тренуючись з Михайлом Подольським, стала одержувати від фехтування задоволення. Тому не зупинятимусь на досягнутому. А як тут зупинишся? Я наче з “Москвича” пересіла відразу на “Феррарі” (сміється).

— Одна з лідерок світового рейтингу Ганна Буряк ще два місяці тому була українкою. Цей чемпіонат Європи став першим стартом, де вона виступала під російським триколором. Як ви з подругами по команді відреагували на цей перехід?

— Я не знаю, чим зумовлено її рішення — не говорила з нею на цю тему. Та навіть якщо б і запитала, навряд чи Аня назвала б мені істинну причину. Тепер ми мало спілкуємося. Коли щодня бачишся з дівчатами на тренуванні, завжди є про що поговорити. А коли зустрічаєшся лише на змаганнях, далі “Привіт. Як справи?” розмова не клеїться... Мені цікавіше спілкуватися з дівчатами, які залишилися в команді. Легко знаходжу спільну мову навіть з наймолодшим поколінням спортсменок. Яскравий тому приклад — наша спільна перемога в естафеті з Настею Спас, яка виступає ще серед юніорок.

— Як українським пентатлеткам вдається у доволі скромних умовах для підготовки ставати найсильнішими на континенті й у світі — щоразу в іншому складі?

— У нас багато хороших дівчаток. Тому втрату Ані ми й не помітили. А щодо умов... Як любив повторювати мій тренер з фехтування: “Олімпійські медалі куються у підвалах” (сміється). Це, мабуть, про нас. Ми з фехтувальницею Яною Шемякіною тренуємося в одному залі, який уже давно благає про ремонт. Але фінансування весь час бракує. Попри те, що у нас з Яною різні стилі фехтування — вона фехтує “ручкою”, а я “пістолетом” — ми часто радимося. Вона мені підказує якісь фехтувальні хитрощі, а я їй розповідаю, як ефективніше організувати тренування з бігу — їй це потрібно для підтримки форми.

Тренування відбирають у мене весь час. Наші бази розташовані в різних кінцях Києва, тож від самих переїздів втомлюєшся не менше, ніж від тренувальної роботи. Найгірше, що цей час я забираю у дитини...

— Владислав розділяє спортивні захоплення мами?

— Так. Іноді приходить зі мною в манеж. Каже, йому також потрібно тренуватися, бігає за мною. Коли я приїхала з чемпіонату Європи, син вилетів мені назустріч: “Мамусю, я тебе в Інтернеті бачив!” Владику скоро виповниться п’ять, він усе розуміє і пишається мною. Нерідко чую від нього: “Я також буду спортсменом, як мама”. А ще через десять хвилин засяде за комп’ютерну гру і вже хоче бути гонщиком (сміється).