Юрій ЧЕБАН: «У Пекіні на фініші я знепритомнів і ледь не потонув»

Коли мама відводила маленького Юру у балетну студію, вона навіть припустити не могла, що через багато років її син прославить прізвище Чебан на весь світ. Щоправда, не на великій сцені під світлом рамп, а на... веслувальному каналі британського коледжу Ітон-Дорн, де минулого року Юрій виграв олімпійські перегони на каное на 200 м. З перших секунд український човник стрімко вирвався уперед, з кожним наступним метром усе швидше віддаляючись від переслідувачів. Наздогнати 26-річного одесита не зумів ні литовець Євген Шуклін — фінішну лінію він перетнув через півсекунди після українця, ні навіть головний фаворит перегонів — росіянин Іван Штиль. Чемпіон світу-2010 у передолімпійському сезоні відібрав у Юрія чимало “золота” етапів Кубка світу, однак на головному старті чотириріччя виявився безсилим проти такого несамовитого спурту.

- Вас визнали найкращим спортсменом олімпійського 2012 року у номінації “За волю до перемоги”. У житті ви такий же наполегливий?

— Щоб досягти результату, потрібне велике бажання. У житті я не докладаю на кожному кроці титанічних зусиль. Однак, якщо вже обрав собі мету, йду до неї до кінця. Найбільшим моїм бажанням було стати олімпійським чемпіоном. Аби здійснити цю мрію, мені знадобилося 12 років.

Мало хто зі спортивних уболівальників здогадується, яким є спортивне життя за лаштунками. Вершина п’єдесталу, медалі і квіти — лише гарна картинка-обкладинка. За нею величезна праця, нав’язливі думки на кшталт: “Може, вже досить. Може, це все не моє, і варто спробувати себе у чомусь іншому?”. Щоб дійти до фінішу, треба усе це перебороти.

- У Пекіні ви здобули “бронзу”. На той час будь-яку медаль вважали великим досягненням, чи ви гадали, що “бронза” — не те, заради чого варто стільки працювати?

— Тоді мені здавалося, що я полетів у космос. Та медаль далася мені непросто. Я знепритомнів, щойно перетнувши фінішну лінію. Упав у воду, ледь не втонув. Та рятувальники швидко витягли мене на пліт і почали “відкачувати”. Насправді це нормальна реакція організму, коли віддаєш усі сили без залишку. Але на початках усі перелякалися. Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Тоді мені здавалося, що це — моя стеля, і краще я вже не зможу ніколи. Але потім усе частіше задумувався над тим, що немає меж вдосконаленню.

У Пекіні мене ніхто не знав, у мене не було імені і пристойних результатів за плечима. Мене вважали “темною конячкою”. Але ця “конячка” дуже хотіла перемогти. Навіть попри тверезу оцінку власної готовності на той момент. Я прикинув, що можу боротися за 2-5 місця... А потім — бачу мету, не бачу перешкод.

- А якою ціною дісталася вам перемога у Лондоні?

— Ніхто особливо не розраховував на мене і в Лондоні. Але я вірив у свою зірку. Не хвилювався від думки: “На що сподіватися? Вийде у мене щось чи ні?” Я знав, що якась із трьох нагород обов’язково буде моєю.

- Ви перемогли з величезною перевагою. Суперникам залишалося дивитися вам у спину...

— Я не планував такого. Хотів просто відпрацювати заїзд на повну. Ні про що інше не думав. Спортсмени зазвичай припускаються однієї помилки: лідируючи, наперед починають приміряти медаль, подумки стояти на п’єдесталі і приймати вітання. І завжди у таких випадках поступаються.

- Ви також пройшли через це?

— Так. Мені вистачило одного разу. На якихось внутрішніх змаганнях я також почав святкувати ще до того, як перетнув фінішну лінію. Та поразка змінила мій світогляд. Тому у Лондоні навіть у той момент, коли був для суперників недосяжним, думав лише про те, як швидше завершити дистанцію. Веслувальник бічним зором може бачити лише дві доріжки — обабіч своєї. Першу і дев’яту “воду” можна проконтролювати лише на фініші. Знав, що вийшов з коридору першим, відчував, що нарощую темп. Але заприсягтися, що в останній момент десь на околиці хтось не вирине з-за спини, не міг. Тож бився за кожну частку секунди.

- Олімпійський фінал за вашої участі справив напрочуд дивне враження. На старті здавалося, що суперники застигли на місці. І лише ваш човен летів уперед...

— Зір вас не обманув. Те, що ви бачили, — результат нашого з тренером В’ячеславом Сорокіним секретного напрацювання. Ми багато експериментували зі стартовими гребками — найважливішими, на нашу думку. Головне — з перших секунд розігнати човен. Далі залишається “підбивати” його, утримуючи інерційний темп. І якщо на дистанції 1000 м є достатньо часу, щоб наздогнати суперника, то на 200-метрівці — суперспринті — такої можливості немає. Як розігнав човна, так і фінішуєш. Коли всі суперники йдуть на межі можливостей, тактика може бути одна — виграти старт.

- Ваші суперники не були готовими до боротьби на перших метрах?

— Кожен по-своєму напрацьовує старт. Я зробив за нашою системою перші п’ять гребків, які зовні нічим не відрізнялися від традиційної техніки. У глядачів лишень складається враження, що всі стоять, коли ти йдеш. Можливо, суперники так ретельно не приділяють уваги найдрібнішим нюансам, які дозволяють розігнатися швидше. Я ж завдяки цьому святкував перемогу. Я доволі універсальний веслувальник: “бронзу” Пекіна здобув на 500 м, змагався на 1000 м, а в команді навіть і на 2000 м. Але на 200-метрівці знайшов свою «родзинку», і тепер спеціалізуватимусь тільки на ній.

- Ви — слухняний учень?

— Ні. Часто порушую дисципліну. Однак в олімпійський рік нічого такого жодного разу собі не дозволив. Сам обмежував себе. Був зразком дисциплінованості, відмовився навіть від улюбленого пива.