Історії Героїв: викладач зі Львова захищає Україну

Зараз, як каже Михайло, він є істориком-практиком — як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.

За його словами, на цій війні кожен має відповісти собі на кілька важливих запитань: ким він є, і за що бореться?

«Багато хто відлік російсько-української війни розпочав від 24 лютого 2022 року. Але це не так. Війна навіть не у 2014-му почалася, вона триває століттями. Це споконвічна боротьба, і зараз ми живемо у переломний момент її історії, коли вирішується наша доля не на роки, а на десятки, — упевнений Михайло. — Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917−21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Перелік можна продовжувати. Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. І якщо не ми, то наші діти жили б у складі інших держав, воювали б у арміях інших країн, за чужі інтереси, як було за часів Першої та Другої світових війн, коли українці були по обидва боки фронту. Це була велика трагедія, і це також є одною з відповідей на запитання, за що ми зараз боремося — щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не вирішує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять „у спадок“ дітям чи онукам».

Ще одним уроком цієї війни, переконаний Михайло Галущак, має стати чітке розуміння того, що вона не буде останньою — так, як вважали, що буде «останньою» Перша світова війна чи Друга. З цього є кілька важливих висновків. Перший: ми вже маємо виховувати майбутніх захисників, розповідаючи їм про хлопців та дівчат, які зараз визначають долю нашої держави.

«Наш обов’язок — зберегти пам’ять про людей, які зараз творять історію. Бо пам’ять про героїв минулого породжує героїв сьогодення. Хто були ті хлопці та дівчата, які ідеї плекали, чого боялися, що любили, за що переживали, яким був їхній побут, за що віддавали своє життя, — вважає Михайло. — Насправді, я гордий за український народ. На нас спочатку ніхто не робив ставку у цій боротьбі Давида проти Голіафа.

У міжнародній політиці є правило: «У перемоги батьків багато, а поразка завжди сирота». Отже, коли ми бачимо, що Україну підтримують, це не просто так. Міжнародна спільнота хоче бути одним з «батьків» цієї перемоги. Це надихає і надає певну надію, що все буде добре. Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина — для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє.
Другий важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю. Для цього кожен має докласти зусиль вже сьогодні.

Що більше українців візьмуть участь у захисті країни зараз, то міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням. І своєю працею робити все, щоб ті, хто віддав життя за Україну, зробили це не марно, — каже Михайло. — Кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу — людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе — чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули? Чи такою вони бачили майбутню Україну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде сильною та вільною".