У словаків печена качка або гусак — як у нас недільні вареники

Тим нашим мандрівникам, яким приїлося споглядання шаленого темпу життя західноєвропейських столиць, добре було б відчути спокійніший, розмірений ритм такого ж благополучного буття у закордонному передгір’ї Карпат. Маю на увазі сусідню Словаччину, яка багато чим близька українцям. Не тільки схожою лексикою, як-от «з Богом!» («до побачення»), аналогічною стилістикою забудов, як у центрі Львова, Дрогобича, Стрия чи Самбора. А й популярними галушками, що їх, як і наші горяни, словаки приправляють тертою бринзою…

Вітряні турбіни і дорожні траншеї без сміття

У 25-річного Віталія з-під Черкас, який років з п’ять тому осів у Братиславі, я по­цікавився, що такого є у словаків, що рід­нить нас з ними. «Вони такі ж працьови­ті, гостинні, щедрі, уважні. Щоправда, не такі запальні, як часом буваємо ми», — з усмішкою відповів молодий українсько- словацький бізнесмен.

В уважності словаків до чужозем­ців я переконався, коли шукав заплута­ну вулицю — одна з панянок віднайшла на комп’ютері потрібне мені місце, позначила оптимальний маршрут пунктирними лінія­ми і вивела «дорожню карту» на принтер.

Приємно було відчути увагу до приїж­джих і у супермаркеті. Звичайний паку­вальник товару, побачивши, що мій то­вариш довго розглядає ціни тутешніх «пікантних» ковбас і подумки підрахо­вує, скільки це коштуватиме у гривнях, підійшов і запропонував свою дисконт­ну картку. Завдяки їй місцеві делікате­си галичанинові відпустили на 20% де­шевше.

А серед того, що варто було б нам пе­рейняти від словаків, найперше — їхня звичка у всьому дотримуватися поряд­ку. Любити рідну землю не словами, а добрими справами на її благо. Корис­татися можливостями, які дає Всевиш­ній. Бути практичними, раціональними. Ми об’їздили цю країну вздовж і впопе­рек, і всюди натикалися на ліс вітряків- турбін, які виробляють дешеву електри­ку. У містах через кожні сто метрів бачили естетично оформлені водяні помпи біля центральних вулиць: у разі пожежі «над­звичайникам» не треба, як у нас, їхати по воду хтозна-куди… Око радували акурат­но підстрижені, як на футбольному полі, газони у парках і скверах, засилля квітів. Ніде не побачили розбитих доріг, зарос­лих придорожніх канав, засмічених, як у нас, пластиковими пляшками. Навіть у тій частині країни, де у доволі скромних хатинках мешкають осілі роми.

Повага відчувається навіть до диких тварин — практично кожну трасу, як всю­ди в Європі, обгороджено захисними сіт­ками, облаштовано перехідні тунелі для братів наших менших. Тому на тутешніх асфальтівках і бетонках не побачиш роз­чавленої колесами лисиці чи їжачка…

Через брак вірних у синагогах обладнали картинну галерею і кав’ярню

Словаки дуже побожні люди. Скажімо, у 70-тисячній Трнаві, де ми зупинилися, середньовічні католицькі храми стріча­ються ледь не на кожному кроці. Через це місто (у ньому виробляють автозапчас­тини, ваги, скло, шоколад, ремонтують залізничні вагони) називають «словаць­ким Римом». Місцеві жителі жартують: у нас ніколи не буває такого, щоб хтось до костелу повернувся спиною — бо завжди перед очима буде інший костел.

Одна з тутешніх духовних пам’яток, до якої постійно сходяться паломники, — базиліка Святого Миколая. Її, як і ба­гато кам’яних веж-стовпів, збудували у XVII столітті на ознаменування перемоги над чумою. Трнава на очах вимирала від епідемії: вранці чоловік повіз на цвинтар свою дружину, в обід син повіз туди свого батька, а під вечір цього сина ховали вже сусіди. Та сталося диво: один із єписко­пів доставив із Рима чудотворну ікону — і нещастя у місті припинилися. Щоб уві­чнити цю подію, міський уряд зобов’язав усіх живих взятися за будівництво храму. Щороку, за постановою влади, з 18 по 22 листопада у базиліці цілодобово від­правляють Служби, навіть посеред робо­чого дня. По його закінченні у храм годі протиснутися — приїжджають на месу на­віть на роверах. Погляди всіх звернуті до вівтаря, за яким висить образ святої Ма­рії Трнавської. Точніше, його копія (ори­гінал зберігають в італійській столиці). Вона теж має чудодійну силу — постійно мироточить…

Ще одна культова знаменитість цього міста — бароковий костел Івана Хрести­теля. Збудували його за наказом колиш­нього віце-короля угорської монархії, в яку входила Словаччина, Міклоша Ес­тергазі. Туристи помилково думають, що це на його честь кондитери печуть од­нойменні торти. Поява цього смаколи­ка пов’язана з іншим однофамільцем — успішним дипломатом, який жив на двісті років пізніше.

Трнавці пишаються тим, що у 2003 році їхній костел вшанував своєю при­сутністю Папа Римський Іван Павло І І. На згадку про перебування понтифіка біля входу у храм поставили йому пам’ятник.

Хоча більшість місцевих жителів — ка­толики, у Трнаві функціонують дві сина­гоги. Двері їх завжди відчинені, але від­прав там не проводять. Як розповіли нам місцеві жителі, у їхньому місті не зна­йдеться і десятка дорослих євреїв, що є обов’язковою умовою для іудейських бо­гослужінь (дорослими вважають єврей­ських хлопчиків від 13 років). Нема кому читати Тору, але в обидві синагоги може зайти будь-хто. Помолитися і… відпочи­ти. В одній з них влаштували картинну галерею, в іншій — кав’ярню, куди часто забігають зі своїми ґаджетами студенти університету Кирила і Мефодія.

Ворогів поливали киплячою олією і… сечею

Частіше, ніж каву, словаки п’ють пиво (найбільш популярне з них — «Золотий фазан»). І національне вино, яке віками продукують з «медоносного» винограду, який росте у Малих Карпатах. Чи не у кож­ного словака є свій винний підвал, які ін­коли межують між собою як кооперативні гаражі. Сусіди-чоловіки через них ходять один до одного на гостину — щоб жінки не помітили зникнення їх з поля свого зору…

До склянки пива-вина вдома чи у та­верні словаки зазвичай замовляють за­печеного гусака чи качку, картопляни­ки за особливим рецептом. На вихідні це такий же ритуал, як в українців — смаку­вання вареників.

Коли трішки захмелілі трнавці зустрі­нуть на вулиці когось з іноземців, то із за­доволенням розповідають їм цікаві ле­генди з історії свого міста. Скажімо, ось цю. У давні часи у Трнаві збудували обо­ронну стіну завдовжки три кілометри з чотирма брамами. Коли для захисту міс­та забракло набоїв, на голови чужинців почали лити гарячу смолу і олію. Коли і вони закінчилися — кип’ятили сечу своїх коней. Крім окропу, нападників відляку­вав її їдкий сморід…

Лікареві, який захоче «подяки», загрожує тюрма

Словаки — толерантні громадяни. Не­порозуміння між собою швидше вирі­шують розмовами, а не кулаками. Є, щоправда, і радикали. Групку їх корес­пондент «Високого Замку» побачив пе­ред футбольним матчем національної словацької дружини і головної коман­ди України. Під час проходу колони учас­ників фан-руху «Вірні збірній!» кілька міс­цевих типів вискочили з бічної вулички і почали вигукувати «Слава Росії!». Полі­ція провокаторів ізолювала. Услід їм «ві­рні збірній» скандували «Слава Україні!» і співали сатиричну пісеньку про Путіна…

— Що думають словаки про імперську Росію, яка воює проти України? — запиту­вали ми у колишнього працівника атомної електростанції у Богуніце, 70-річного пана Стефана. Він був обережним в оцінках:

— У Словаччині кажуть: це — ваша спра­ва… Ми з чехами розходилися мирно: це — ваше, це — наше, і до побачення! При «розлученні» України і Росії теж треба знайти золоту середину.

Пан Стефан тепло згадує про нашу країну, де у радянські часи бував у від­рядженні. Зокрема приголомшила його своєю величчю Києво-Печерська лавра.

Цікавимося рівнем життя звичайних словаків.

— Пенсію наші громадяни отримують у розмірі від 350 до 1200 євро. Серед­ня зарплата вчителів, лікарів — 800−1000 євро. Безробітним видають допомогу на півтисячі євро, але з умовою, що за шість місяців підшукають собі місце праці. Бага­то нашої молоді їздить на заробітки в Ан­глію, Австрію. Німці багато агітують, щоб вона їхала вчитися до них на лікарів…

— Зважаючи, що я — колишній атомник, — продовжує пан Стефан, — мені платять 900 євро пенсії. Дружина має 500. За міс­том у нас власний двоповерховий буди­ночок, який сам збудував. Унизу — чотири кімнати, нагорі — три. Є своя машина. На їжу в нашій сім’ї витрачають щомісяця 400 євро. За комунальні послуги торік плати­ли по 130 євро… Словаки живуть ощад­ливо. Перш ніж щось купити, двічі поду­мають. Але у харчах собі не відмовляють. Зараз переживають, бо з нового року електрика і газ подорожчають на 10−15%.

Ми запитали, чи в разі візиту у поліклі­ніку-лікарню словаки, як і українці, «від­дячують» медикам.

— О, з цим треба бути дуже обереж­ним! — вигукує наш співрозмовник. І по­казує красномовний жест, який імітує на­кидання поліцейських кайданок на руки.

— А чи крадуть словацькі чиновники?

— Як і у вас… — розводить руками пан Стефан.

По тих словах пенсіонер гукає «Сер­вус!» до когось зі своїх знайомих на ву­лиці. І разом з ним квапиться до кнайпи. Розмова розмовою, а спробувати свіжо­го пива — це святе…

Усі фото автора

Трнава, Словаччина