«Навчилися вишивати — передайте естафету іншим: навчіть ще десятьох, і тоді наша вишивка не вмре ніколи»

Юрій Мельничук багато років був пов’язаний із Національним центром народної культури — Музеєм Івана Гончара, де працював із музейними фондами й вивчав старовинні зразки вишивки і тканин.

Народився Юрій Олексійович на Уманщині Черкаської області, навчався у педагогічному інституті в Києві, на 4-му курсі одружився з однокурсницею, а через рік став батьком. 42 роки пан Юрій жив і працював у Києві, а з початком великої війни перебрався до Львова. Пан Юрій розумів, що колекцію унікальних старовинних вишивок, яку збирав роками, треба рятувати.

— Речі, які я вивіз до міста Лева, належать цілому народові, — каже Юрій Олексійович. — Ворог б'є по музеях і грабує їх, аби знищити нашу історію та ідентичність.

— Коли почали збирати цю колекцію?

— Тут спрацювала історія родини. Моя мама дуже багато вишивала. Відійшла у віці 93 роки, а до 82 років, поки ходила, вишивала. Вишивала і моя бабуся, яка жила з нами. Бабуся Маріяна Казановська була шляхетного роду. Пригадую, коли працював у Музеї Івана Гончара, часто приїжджав до Львова — у відрядження. Якось відома майстриня з писанкарства завела нас у Гарнізонний храм Петра і Павла, який тоді щойно відкрили. Яким же було моє здивування, коли зліва я побачив на одній з табличок, що у крипті храму похована Марія-Анна Казановська. Мене аж обсипало морозом — так називалася моя бабуся! Потім я довідався, що це моя далека прародичка, яка жила у ХVІІ столітті, і тут похована. Отже, я повернувся у місто моїх предків.

Колекція вишивок, яку я привіз до Львова, а це близько тисячі, — моя власність. Переважно усі речі куплені на антикварному ярмарку в Києві. Моя мама вишивала хрестиком орнаменти і квіткові взори. Ще студентом відвідував музеї, зокрема скансен у Києві. Коли заходив всередину хатини, звертав увагу на вишиті рушники і сорочки, дивувався, бо моя мама нічого подібного не вишивала. Щось вирізано, якісь ґудзики понашивані - мені це все було дуже цікаво. Хотів зрозуміти, як це зроблено. Хотів дослідити глибину символів, закладену в орнаментах. Люди, далекі від вишивки, думають, що є два шви — хрестик і гладь. Насправді хрестик і гладь — два пізні шви, які прийшли до України, і вони витіснили ті давні шви, яких в Україні відомо понад триста. Далеко не кожна країна може похвалитися такою унікальною вишивкою…

Я постійно це досліджую. З 2018 року дистанційно працюю у науковому підрозділі у Всеукраїнському центрі вишивки та килимарства, що у Решетилівці. Маю мрію — створити в Україні центр вишивки та костюма. У музейних збірках багато вишитих речей, але жоден музей не перепрофілюється на те, щоб демонструвати тільки вишивку і костюм. Наразі мені цікаво досліджувати вишивку Львівщини, яка була у ХІХ столітті і раніше.

— Колись вишивали і бідні, і заможні люди…

— Так. У нас існує брокарівська вишивка, яка зародилася завдяки парфумеру-миловару Генріху (Анрі) Брокару — французу, який приїхав до російської імперії у другій половині ХІХ століття і започаткував парфумерно-косметичний бізнес. Його дружина — за походженням бельгійка. Розуміла смаки, вподобання заможних жінок, тому робила рекламу парфумів, косметики, з одного боку, а з іншого — взори для вишивання хрестиком. Ось так любов до вишивки поширилася у міському середовищі, а поступово дійшла і до села. Окремо нашитий десь хрестик — це був оберіг. І коли взори повністю складалися з хрестиків, люди сприймали це як захист, оберіг. Тож хрестик легко поширився. До прикладу, перевидання збірки Олени Пчілки «Українські узори» 1876 року, а в Музеї Гончара є 4-те видання (1912 рік), де є така передмова: «Наше українське народне шиття починає псуватися, спотворюватися, і замість тих давніх узорів можна побачити у наших селянок, або й у панночок та дам страшенну ляпанину, якісь неможливі рози, строкате зуб’я, птахи, і все те ріже очі - робить з рукава або з попередниці шматок московського ситцю самого безглуздого смаку».

1927 року вийшла праця українського історика Григорія Павлуцького «Історія українського орнаменту», в якій той пише, що сучасне розповсюджене вишивання червоним і чорним хрестиком до української вишивки не має жодного відношення. Коли я побачив на домотканому полотні той червоний і чорний хрестик, мені здавалося: ось вона, найдавніша наша вишивка. Але музейники мені пояснили, що «то французьке, то брокарівщина».

— Самі також вишиваєте?

— Аякже! Ми коли з дружиною побралися, навчила мене плести гачком. І я виплітав гачком раніше, ніж вишивав. Маю сорочки, які сам вишив, багато подарував друзям. Не дивуйтеся з цього — багато чоловіків люблять займатися рукоділлям, просто цього не афішують. Та колись і королі, і князі вишивали. Насамперед вишивання розвиває смак, а ще — це арттерапія, що заспокоює нервову систему. Особливо у наш час вишивка — як заспокійлива таблетка, рятує від стресу, дозволяє відключитися.

— Не лише збираєте старовинну вишивку, а й навчаєте вишивання…

— Так, уже 32-ий рік навчаю усіх охочих. У Львові людей, які цікавляться традиційною українською вишивкою, дуже багато. У цьому регіоні традиція не переривалася, як і свідомість людей.

— Скільки вам особисто вдалося освоїти технік вишивки?

— Маю розроблену дворічну авторську програму вишивки. Добру сотню швів проходимо зі слухачами протягом цієї дворічної програми. Завжди кажу своїм слухачам, що коли навчаться вишивати, повинні ще й іншим передати цю естафету. Навчіть ще десятьох, і тоді наша вишивка не вмре ніколи.