Освітянка «на всі сто» викладається у школі, а потім настільки ж — у полі й у хліві…

Минулої суботи пані Галина, яка живе у селі на межі Львівської і Волинської областей, продавала на базарі власні молоко, сир, сметану, гриби, свіжі, квашені і мариновані овочі, шинку, кров’янку, горіхи, домашній хліб, вареники, пиріжки, солодощі і ще багато іншої смачної всячини. Коли у своїх справах проходив мимо, запропонувала купити домашню… сироватку. Запевняла, що цей лагідний напій активізує роботу кишково-шлункового тракту, очищає організм, знімає запалення, набряки, допомагає загоювати рани, швидше відновлюватися після переломів. Мовляв, треба натщесерце випити горнятко сироватки, а за якоїсь пів години-годинку споживати, що тобі до душі. Або ж до ураженого місця прикласти компрес із сироватки — і все буде гаразд.

Як журналіста, ці деталі мене заінтригували. Подумав, що переді мною — успішна фермерка, яка вирощує органічну продукцію. Запитав про це. Відповідь продавчині ошелешила: «Ні, не вгадали. Я — завуч у школі…»

Разом із чоловіком-педагогом обробляють три гектари землі

Я таки впросив сільського педагога, з яким випадково перетнувся на базарі, розповісти про свої «аграрні» будні.

— Ми удвох з чоловіком-пенсіонером (працював завучем у коледжі) тримаємо корову. Дякувати Богу, годувальниця у нас файна — тричі на день дає по п’ять літрів молока. Уже розтелилася. Обходимо ще й свиней, курей, качок, кролів. Без них ніяк! У села свої закони.

Самі для нашої худібки заготовляємо сіно, кормові буряки, пшеницю, овес, кукурудзу, даємо корівці осипку (подрібнене зерно). Маємо три гектари поля. Самі його обробляємо. Маємо свого трактора. Сіємо також конюшину, люцерну, садимо 60 арів картоплі…

— А коли ж то пораєтеся на хазяйстві, адже треба на роботу в школу ходити?

— Менше спимо. Опівночі лягаємо, о п’ятій ранку вже на ногах. Вночі й готуюся до уроків, адже завжди, хай там що, маю бути готова до роботи з дітьми. Наші учні - добрі, спокійні діти, нервів не псують. Самі працюють багато вдома, тож цінують чужу працю…

Поки перемовляємося, у нашу розмову вклинюється сусідка по прилавку:

— А ви знаєте, що нашу Галину із завучів тепер висувають на директорку школи?

Колишнє сільське начальство стало рільниками-тваринниками

Без п’яти хвилин керівниця сільської «альма-матер» розповідає мені про своїх краянок, які оце тут, у Львові, разом з нею продають виплекані власними руками продукти.

— Он біля мене колишня колгоспна зоотехнічка продає яблука. Трохи далі торгує пані, яка була бухгалтеркою споживчого товариства. А он та працівниця пекарні має три корови, гарний ставочок, вирощує в ньому рибу, робить з неї тушкованки. А ця моя подруга, яка раніше була керуючою, доглядає аж вісім корів! Треба із чогось жити, от і трудяться. Руки у всіх як граблі. Не жінки, а воляки! Бо працюють як воли. Якщо чесно, і мені моєї педагогічної зарплати на нагальні потреби замало. Тому йду в поле, до хліва, їжджу на базар. А віддала освіті цілих 40 років…

П’ять днів на тиждень пані Галина цілковито посвячує себе дітям у школі. А у ніч з п’ятниці на суботу разом з подругами і своїм товаром вибираються до Львова. Для цього спеціально наймають бусика. Одне місце у салоні коштує 200 грн, дорога туди-назад — 600. Ще треба буде заплатити за оренду торгового місця на ринку… А виторг не такий і великий: картоплю містяни беруть по 10 грн/кг, за буряки дають 15 грн, за моркву — 20 грн/кг. А скільки біля того всього треба наробитися!

Виторг буває різним. Інколи селяни продадуть 70 відсотків привезеного, а часом вдається реалізувати лише половину. Що не збувають — віддають курям, свиням…

Додому вирушають о 16-й годині. Поки водій порозвозить усіх по хатах, поки порозносить сумки, на годиннику вже 20.00. У тілі велика втома. Але є і задоволення. Тішить, що за тиждень до сімейного бюжету додалося тисяча-півтори трудових гривень…

Ми запитали пані Галину (балакали з нею у переддень 8 березня), чи чоловік щось подарує їй на жіноче свято.

— Ми цей день не відзначаємо. 25 лютого святкуємо День української жінки. Президент уже підписав такий закон. Ви хіба не знали цього?

— Не шкодуєте, що вивчилися на вчителя?

— Нітрохи! У мене дві вищі освіти. Закінчила педагогічний інститут і Київську аграрну академію, маю ще спеціальність агронома.

— Напевно, радите односельцям, коли, що краще посіяти, як обробити, чим підживити?

— У селі люди мудрі й без нас. Усі мають свої поля, знаються на сівозмінах, розуміють, коли, де, чим і скільки сіяти…

За мною шикується черга придбати щось у моєї співрозмовниці, і щоб не заважати, відходжу набік. Наостанок запитую: «А на що потратите зароблені на базарі гроші?»

— У мене троє синів. Вивчилися вже, працюють у Києві на стратегічному підприємстві. Своєю роботою допомагають захищати нашу державу. Разом з чоловіком хочемо допомогти їм придбати житло у столиці.