Танець живота, відвідини гарему та справжня турецька кава…

Як я вчилась виконувати танець живота

Нашу групу привезли до кораблика на причал Еміньоню. Саме з цього місця починається ритуал чи не кожного туриста — прогулянка Босфором. І тут перша приємна несподіванка на кораблі - накриті столи зі всілякими наїдками, а ще — безалкогольні напої у необмеженій кількості. Згодом подавали гарячі страви — або м’ясна тарілка, або червона риба з рисом і овочами-гриль. Можна замовити і алкоголь, але у Туреччині алкоголь дуже дорогий. Наприклад, на кораблі півлітрова пляшка горілки коштує захмарно — 60 євро. А уся тригодинна подорож на кораблі у форматі «олінклюзив» коштувала 55 євро. І воно того варте!

З перших хвилин, коли вмикають двигун і кораблик починає розтинати воду, стає зрозуміло, чому турагенції включають цю екскурсію в обов’язкову програму. Бо ця подорож зі шоу-програмою — незабутня ще й тому, що один берег — Європа, інший — Азія. І все це водночас одне й те ж місто, що сяє золотими вогнями. Здається, перебуваєш на межі казки та реальності, а кожна хвиля за бортом нашіптує свою історію.

Босфор відкриває Стамбул з того ракурсу, який неможливо побачити з берега. На пагорбах — старі дерев’яні османські будинки, сучасні квартали, мечеті, мінарети яких тягнуться аж до неба, мов списані сторінки історії.

Коли кораблик підійшов до Дівочої вежі, над водою гуляв легкий вітер, а місяць пробивався крізь хмари так, що, здавалося, сама природа намагається підсвітити цю маленьку перлину. Від тієї краси неможливо відвести погляд… Тим часом на борту гарні дівчата виконували танець живота та закликали усіх охочих приєднатися. Я, звісно, не відмовилась від такої нагоди і пройшла своєрідний майстер-клас…

Пройшлися коридорами, якими вели наложницю до султана

Вранці наступного дня на нас чекала гід Оксана — молодиця з Волині, яка десять років тому стала дружиною турка. Разом з ліцензованим екскурсоводом Ібрагімом вони повели нас у серце Стамбула.

Я не шанувальниця турецького серіалу про Роксолану, але краєм ока кілька разів бачила, в якій розкоші жили не лише сама Роксолана, а й наложниці. Деякі серії знімали саме у палаці Топкапи.

Палац Топкапи — гарем султанського палацу, оповитий легендами, став центральним пунктом нашої екскурсійної програми. Попри давню репутацію закритого та майже міфічного простору, сьогодні гарем відкриває двері всім, хто хоче доторкнутися до історії Османської імперії.

Палац Топкапи почали будувати у середині ХV століття, і перші 50 років гарему у палаці не було. Гарем сюди перенесли з ініціативи саме Роксолани, яка хотіла бути ближче до султана Сулеймана.

Екскурсія розпочалася у внутрішньому дворі. Оксана розповіла, що гарем — це не лише місце, де жили дружини й наложниці султана, а складна система побуту, виховання та політики. Тут зростали спадкоємці трону, а жінки, які мали доступ до султана, часто впливали на державні рішення не менше за візирів.

Ми мали змогу пройти вузькими коридорами, оздобленими характерною османською керамікою, зазирнути до приватних покоїв султанських матерів. І навіть пройшли тим довгим коридором, яким вели дівчину з гарему на побачення до імператора. Що вона відчувала у ту мить? За словами Оксани, кожна з тисячі наложниць мріяла потрапити в обійми повелителя. Найбільше враження справила зала прийомів: масивні дерев’яні балюстради, тонкий орнамент на стінах і тиша, яка зберегла відлуння розмов тих, хто свого часу визначав долі імперії.
А ось гарем не виглядає місцем розкоші, як це часто змальовано в популярній культурі. Навпаки — багато приміщень доволі стримані, подекуди навіть аскетичні. Це нагадує радше школу, а не легендарний «палац насолоди» з серіалів.

Але трохи розкоші ми все ж таки побачили — прикраси за склом з коштовним камінням, кинджали, інкрустовані коштовностями і вкриті золотом, посуд, мечі, а також одяг жінок і дітей, слуг-євнухів.

Завершилася екскурсія на терасі з видом на Босфор — місці, де, за словами гіда, красуні з гарему проводили небагато часу, але яке сьогодні дає змогу туристам відчути масштаб історії, яка тут творилася.

А ще мене вразили шалені черги, бо побувати у гаремі мріють туристи з усього світу, адже реальність часто виявляється набагато цікавішою за міфи.

Після падіння Османської імперії палац перетворили на музей — один із найбільших за площею у світі. Кількість експонатів, виставлених на огляд туристів, — понад 65 тисяч одиниць.

Як наших туристок ледь не оштрафували за український прапор

Наступний пункт нашого маршруту почався зі знайомства з Султанахметом — історичним серцем Стамбула. Тут, усього за кілька сотень метрів одна від одної, стоять дві величні споруди — Собор Святої Софії та Блакитна мечеть — як уособлення двох вірувань, двох цивілізацій і двох епох. Стоячи між ними, почуваєшся немов на мосту часу: повернеш голову праворуч — православний світ, ліворуч — велич ісламської архітектури, що не втомлюється дивувати своїм ритмом і симетрією.

Усередині Айя-Софії важко відірвати погляд від золотих мозаїк, які, попри століття, зберегли сяйво — таке, ніби майстри Візантії працювали над ними лише вчора. Чомусь була переконана, що Айя-Софію збудували за наказом Роксолани (Гюррем-султан), однак візантійську святиню звели у 532−537 роках за правління імператора Юстиніана І. А це майже за 1000 років до народження Роксолани. Так, Роксолана і справді займалася будівництвом у Стамбулі, але інших споруд — зокрема — мечеті Гюррем-султан, притулків, лазень тощо.

Айя-Софія переходила, як вимпел, з однієї віри в іншу. Вперше, у 1453 році, після завоювання Константинополя османами султана Мехмеда ІІ, християнський собор було перетворено на мечеть. Згодом храм знову став Святою Софією. Однак у 2020-му, після рішення турецького суду й указу президента її статус з музею знову змінили на мечеть. Власне через це фрески, ікони святих сьогодні закриті великими панно — написами з Корану. На перший поверх святині можуть зайти тільки мусульмани. Представники інших релігій можуть споглядати красу лише з другого поверху.

Не встигли ми насолодитися красою, як «напоролися» на скандал. Кілька наших туристок у вишиванках розгорнули прапор України і хотіли сфотографуватися. У ту ж секунду підбігла поліцейська у чорній хустині і почала виривати прапор з рук нашої туристки. Інша викликала поліцію. Приїхали аж чотири екіпажі!

Нашим дівчатам у цій ситуації пощастило, бо Ібрагім — колишній поліцейський, конфлікт залагодив. В іншому випадку, за словами Ібрагіма, українкам «світив» термін ув’язнення — три місяці тюрми і 5 тисяч євро штрафу.

На наше запитання, чому турецькі поліцейські так гостро відреагували на прапор України, Ібрагім сказав, що вони би так само діяли, якби розгорнули прапор будь-якої іншої держави. Мечеть — не місце, де варто розгортати прапор іншої країни.

Прапор поліцейська хотіла конфіскувати, начебто мала на це право. Та коли ми виходили з Айя-Софії, Ібрагім вийшов з нашим прапором.
Розповідь про Стамбул не буде повною, якщо не розкажу про каву по-турецьки. Щоб нею посмакувати, Оксана запропонувала поїхати корабликом по Босфору в іншу частину Стамбула — у район Уксюдар.

Невеличкі річкові трамвайчики ходять як маршрутки, туди-сюди, вартість проїзду в один бік приблизно 45 гривень. Зате які незабутні враження від такої поїздки! Ми знову побачили вечірній Стамбул, що вигравав кольорами, і, здавалось, місто дихає у такт легким хвилькам Босфору. На набережній запах свіжої риби змішується з ароматом смажених каштанів. Айя-Софія м’яко світиться, ніби зберігає у своїх стінах усі історії, які пережила за стільки століть, а мінарети Султанахмету окреслюють у небі тонкі силуети. Пороми ковзають водою, залишаючи за собою сріблясті стежки, і раптом розумієш: у Стамбулі неможливо залишатися просто спостерігачем. Це місто втручається у твої думки, підказує ритм кроків, заворожує і заманює неодмінно повернутися сюди знову…

(Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній агенції «Карпатія-Галич-тур» за організацію цікавої подорожі).