«Усі думають, пекарня — це легко. А потім одне одного „з'їдають“: мають схожий асортимент, починають конкурувати за цінами…»

— Був березень 2014 року, у Криму почалася війна, — розповіла підприємиця й громадська діячка Оксана Новікова. — Я була упевнена, що до Львова війна не дійде, тому ми з чоловіком й вирішили їхати саме сюди. Хоча нас також запрошували в Одесу, Київ, Дніпро, на Закарпаття.
У Львові у нас були друзі, партнери, які нас прийняли. Допомагали. З Криму зі мною приїхали колеги, друзі та родина — нас було багато. У Криму ми брали участь у спротиві, нам було небезпечно там залишатися… Виїхали ми перед початком референдуму.

— Чим займалися у Криму? — запитую пані Оксану.

— Я займалася дотичним бізнесом — постачанням кондитерської сировини. Це був досить масштабний бізнес: логістика та консалтинг. Ми працювали із закордонною та українською сировиною. Постачали її пекарням, кондитерським цехам та ресторанам.

Коли переїхали до Львова, не планувала спочатку займатися бізнесом. По-перше, ми багато втратили у Криму. По-друге, я хотіла б, щоби правила гри у бізнесі змінилися. Мені й досі не подобається ставлення держави до бізнесу.

У Львові я активно займалася громадською діяльністю, ми відкрили ГО «Кримська хвиля», допомагали спочатку переселенцям з Криму, потім — з Донецька. Я вступила в Український католицький університет на факультет публічного адміністрування. Пізніше чоловік каже: «Повертаємося у бізнес, у тебе ж це добре виходить!».

Моя сестра дуже хотіла спробувати себе у підприємництві і вмовила мене почати бізнес у Львові. З часом сестра зрозуміла, що це не її. Думала, що виробництво — це простіше, але насправді це складна штука. Треба мати багато ресурсів і моральних, і фізичних.

— Що маєте на увазі, коли говорите, що правила гри для бізнесу й досі неприйнятні?

— В Україні податківці мають багато прав, але не мають зобов’язань (обов'язків). На жаль, свавілля податківців щодо бізнесу нікуди не зникло. Наші закони виписані так, що податкові органи завжди знайдуть, до чого причепитися…

Коли до нас почали приходити контрольні огани, я сказала, що не толерую жодних корупційних схем, і до мене ходити не треба. Бо все будемо вирішувати у судах. Тоді перестали ходити. Але все одно є багато прикладів, коли бізнесу легше «вирішити питання» і не доводити справу до суду. Бо суди у нас ще той «квест»!

— Ваш бізнес виглядає доволі успішним. Чому частина переселенців не втрималися у Львові, не змогли тут реалізуватися?

— У мене з чоловіком дуже великий досвід у бізнесі. Ми працюємо з початку 90-их років. У Криму ми втратили багато, але не все, слава Богу. А є люди, які втратили майже все, а стартувати «з нуля» дуже складно. Коли хтось розповідає мені, що можна започаткувати справу з грантом у тисячу євро, ну, я перепрошую, але я в це не вірю. Це нереально.

Бізнес — це не лише гроші, а й досвід. Я — підприємець за своєю суттю. Якщо людина не має навичок, стати підприємцем, провчившись три тижні на спеціалізованих курсах, неможливо.

— Скільки треба мати коштів для старту в бізнесі?

— Усе залежить, який це бізнес. Треба в кожному конкретному випадку рахувати. У Львові ми починали, коли ще була достатньо успішна ситуація в країні. У людей були заощадження. Ми формували клієнтуру. На той час обрали свою нішу — відкрили пекарню біля дому. Але тоді ми були майже одні такі, а зараз пекарень дуже багато, мільйон різних варіантів.

— Пекарень справді у Львові стало багато…

— Чомусь усі думають, що це легко (усміхається. — Авт.). Часто підприємці купують франшизу, відкривають пекарню і думають, що будуть заробляти. Потім починається «канібалізм», одне одного «з'їдають»… Мають схожий асортимент, починають конкурувати за ціною, і з цього мало що виходить.

Є й інші моменти. Львів’яни звикли до «своїх» точок. Роками туди ходять, бо досить консервативні. Тому свого часу були більше орієнтовані на молоді родини з дітьми.

— Тобто відкрили пекарню поблизу нових житлових комплексів?

— Перша наша локація була в «Інтер Сіті» на Сихові. Поруч були нові будинки, де жили молоді родини. Там були гуртки для дітей. Ми там досить успішно працювали до 2021 року. Але потім вони здали весь перший поверх в оренду АТБ. Зробили це з порушенням закону, ми звернулися до суду. Перед війною ми відкрили третю пекарню, хоча й не планували розширюватися. Але життя вносить свої корективи…

— Який асортимент у ваших пекарнях?

— Від самого початку у нас була кримська випічка — пахлава, самса… Вона й залишилася. З’явилися нові позиції, деяких позицій уже не випікаємо. Нещодавно зробили «Спартак» — це суто львівська випічка, а також у нас у продажу є «Львівський сирник». Маємо в асортименті велику кількість класичних тістечок: «картопля», «снікерс», білкова трубочка, білковий кошик — це тістечка з нашого дитинства. Сучасні діти їх теж дуже люблять.

Працюємо з дуже якісною сировиною. Для мене це принципова позиція, оскільки я завжди займалася сировиною — знаю, як відрізняти якісну сировину від неякісної. Мені неможливо продати щось, чого я сама не захочу купити.

— Нещодавно натрапила у соцмережах на опитування, яке проводила переселенка: «Чого вам бракує у Львові?». Запам’яталося, що переселенцям бракує у місті, зокрема, дитячих майданчиків та водойми…

— Водойми мені точно бракує (усміхається. — Авт.). Точніше, моря… Загалом, мені бракує Криму і можливості туди їздити, там бути. Родини бракує. Одна моя сестра живе у Львові, інша — у Криму.

— З якими труднощами стикалися під час адаптації у Львові?

— Досі не можу звикнути, як у Львові водять машини. Це для мене тригер. Водії неправильно повертають, розвертаються, неправильно виїжджають на кільце, неправильно з’їжджають з кільця… При цьому їх так навчають автошколи. Усюди у світі по-іншому, тільки у Львові так (усміхається. — Авт.).

Те, що мені не подобається: міська влада не любить свого міста. Скільки я чула пустопорожніх обіцянок, які лише загострювали процес… Хоча у Львова — чудові можливості!

— Пригадую, мала розмову з молодою дівчиною-переселенкою з Харкова. Її здивувало, що у Львові немає крематорію, бо у Харкові — аж два.

— Крематорію досі немає… Ціни на цвинтарях «зашкалюють». Що мене ще здивувало, коли ми приїхали з Криму до Львова. У мене мама лікарка. Я знаю, що у Криму молодих спеціалістів приймали на роботу в лікарні з руками і ногами. У Львові ж лікареві треба дати хабар, щоб його взяли на роботу… Це був для мене шок!

— Як давали собі раду з українською?

— Українську мову я знала на базовому рівні. Повноцінно українською почала спілкуватися у Львові. Моєму сину було 16 років, коли ми сюди приїхали. Богдан прекрасно говорив українською. До речі, в 11-му класі він майже не ходив у школу, бо усі діти почали ходити до репетиторів. Для нас це теж було дикістю… Син поїхав навчатися до Польщі.

— Берете участь у ярмарках зі своєю випічкою?

— Хотілося б, щоб ярмарків у місті було більше. Волонтерські ярмарки, до речі, цікавіші, ніж комерційні, де за вхід з людей беруть гроші. Хотілося б, щоб для туристів було більше різних атракцій… Чимало людей приїжджають до Львова лише на півтора дня, бо тут, на жаль, нічого робити. Зрозуміло, війна… Але у міста величезний культурний потенціал. У Львові немає сучасного конференц-залу. Місто орендує конференц-зал у Emily Resort у Винниках. Це нонсенс! Львову треба розширювати горизонти…

— Який настрій у ваших рідних та друзів у Криму?

— Днями я розмовляла зі своїм другом. Вони нас чекають.

— Це звучить дуже зворушливо. Аж до сліз…

— Він сказав: «Я пасок не печу уже 12 років. Чекаю своїх».

— Бачила у вас на сторінці фото, де займаєтесь вітрильним спортом…

— Мій чоловік займався цим спортом ще у дитинстві у Бердянську. А мене долучив до цього 2021 року. Спочатку просто на чартер, а вже кілька років ходимо на регаті. Цього року ми теж їдемо на регату. Зазвичай змагання відбуваються в Хорватії. Там найбільш розвинута інфраструктура. Краще все організовано. Оскільки нам дуже бракує моря, це нам дуже близьке. Загалом, це гарний спосіб трохи «перемкнутися».