«У лютні лише одну розетку треба різати понад місяць»

Ужгородський майстер музичних інструментів Степан Тихоненко, засновник ужгородського ансамблю старовинної музики Castrum Hung (у перекладі з латинської - «Фортеця Унг»), працює над реалізацією культурно-мистецького проєкту «Лютня в Україні», що реалізовується за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Стипендія».

Майстер працює не лише над виготовленням музичного інструмента за технологіями ХVІ століття, а й мріє виконати на цьому інструменті музичні твори з рукопису «Львівська табулатура». Як з’ясувалося, у Науковій бібліотеці Львівського національного університету зберігається цей унікальний рукопис ХVІ століття — пам’ятка музичної спадщини європейського значення, одна з чотирьох у світі, що зафіксували тогочасний музичний репертуар для лютні. За словами Степана Тихоненка, рукопис зберігають у фондах бібліотеки у Львові з 1937 року, але він залишається маловідомим для українських музикознавців, культурологів, музикантів-виконавців. Ще жодного разу твори з «Львівської табулатури» не виконували українські лютністи.

Степан Тихоненко на­родився в Ужгороді, з ди­тинства мріяв бути меди­ком, але після закінчення школи вступити у медичний не вдало­ся. Вступав тричі, але щоразу бракувало одного бала. Оскіль­ки старший брат за розподілом після інституту потрапив у ро­сійський томськ, Степан пої­хав до брата і там вступив на педіатричний факультет том­ського медичного інституту. Працював педіатром, викла­дав у томському медінституті. У1991 році, коли розпався ра­дянський союз, повернувся на Батьківщину.

— В Ужгороді була така ко­рупція, що вступити без «блату» було неможливо, — каже Степан Тихоненко. — У батьків не було ані блату, ані коштів. Попри лю­бов до медицини, я обожнював музику. Ще в Ужгороді закін­чив музичну школу, клас бая­на. Коли вчився у росії, вступив на курси класичної гітари. Моє захоплення гітарою поступово перейшло до лютні - старовин­ного інструмента.

Пригадує, ще учнем школи потрапив на концерт старовин­ної музики в Ужгородській фі­лармонії. Саме на цьому кон­церті вперше почув, як звучать клавесин, віола, лютня. У ро­сії, коли навчився грати на кла­сичній гітарі, у 80-х роках почав освоювати лютню.

23 лютого 1991 року, за сім місяців перед путчем, пан Сте­пан з дружиною повернулися в Ужгород.

— Я дуже хотів повернути­ся додому, — каже пан Степан, — але не знав, що мене чекає не лише рідний дім, а й страж­дання. Роботи не було, грошей — також. Доводилося на базарі щось продавати, аби зароби­ти хоч якісь гроші. Оскільки до­бре знав лемківський діалект, поїхав у село Дубриничі, що за 30 кілометрів від Ужгорода, де колись жила моя бабуся. Там познайомився з диригентом Емілом Сокачем, керівником камерного хору Cantus, який запропонував мені роботу ін­струменталіста у хорі.

Я на лютні акомпанував ар­тистам хору. Згодом в Ужго­роді очолив дитячий ансамбль старовинної музики. Навчали з дружиною діток гри на лютні, віолі та інших старовинних ін­струментах.

З часом Степан Тихонен­ко почав виготовляти музич­ні інструменти, що зародилися у час Середньовіччя: віоли (ін­струмент, близький до сучасної віолончелі. — Г. Я.), арфи і лют­ні. На його інструментах грають не лише в Україні, багато поїха­ли у Швейцарію, Бельгію, Ав­стрію…

— Для виготовлення му­зичних інструментів вико­ристовують спеціальні поро­ди дерев. З якими породами працюєте ви?

— Закарпаття — край лісів, знайти дерево не проблема. Колись шукав дерева сам, те­пер купую деревину. Серед­ньовічні великі інструменти, до прикладу, басові, можна роби­ти з явора, тобто з нашого кле­на, або з липи. З цих порід де­рев можна виготовити й арфу.

— Як довго працюєте над виготовленням одного ін­струмента?

— По-різному. Найдовше працюю над лютнею, значно довше, ніж над віолою чи ар­фою. У лютні лише одну розет­ку треба різати понад місяць.

— А що це за мистецький проєкт «Лютня в Україні», який ви започаткували?

— Маємо рідкісну книгу — манускрипт. Їх є чотири у сві­ті. Одна з них — у Львівській бі­бліотеці на Драгоманова. Це «Львівська табулатура», хоча її правильна назва «Краківська табулатурна книга». Перший запис у цій книзі - 1555 року. Останній — 1625 року. Про те, що у Львові є така книга, я знав ще з початку 80-х років мину­лого століття. Згодом замовив собі цифрову копію цієї книги. Читав матеріали українських і зарубіжних дослідників, які ви­вчали цю табулатурну книгу (це не ноти, а особливий запис му­зики за допомогою букв і цифр. — Г. Я.).

За словами майстра, табу­латурна книга невелика за роз­мірами — 16 на 20 сантиметрів, у ній «зашифровано» музич­ні твори. Перший, хто звер­нув увагу на унікальний ману­скрипт, був Мирослав Скорик, який вибрав з книги три речі, хоча і не знав, що це твори ве­ликого англійського компози­тора, співака і лютніста епохи Відродження Джона Дауленда. Мирослав Скорик розшифру­вав, зробив аранжування і ви­дав їх як «Три фантазії» для ін­струментального складу — двох скрипок, альта і віолончелі. Річ у тім, що авторство табула­тури було засекречене! А ма­нускрипт — аматорський, він передавався від родини до ро­дини.

— Прикро, що сучасні му­зиканти не виконують творів з цього манускрипту, — зітхає пан Степан. — Його 1937 року для Львівської бібліотеки ку­пили у Відні, але, на жаль, по­пит на нього був невеликий. Як, зрештою, і у наш час. Тому я й розпочав цей проєкт «Лют­ня в Україні», щоб зробити про­моцію манускрипту і промо­цію лютні. Хочу донести до всіх українців, що лютня — кожно­му музиканту під силу, осо­бливо гітаристам. Лише треба докласти трохи зусиль. А музи­кознавцям треба вивчати той манускрипт, адже там свої тво­ри записали десятки компози­торів епохи Відродження.