«Бандура, як і українська пісня, складова нашої ідентичності!»

На одному з телеканалів вийшов критичний телесюжет про те, що в селищі на Київщині за кошти державного бюджету вирішили придбати 8 бандур за понад третину мільйона гривень! На цей сюжет відреагувала львівська бандуристка, співачка і культурна менеджерка Анастасія Войтюк.

«Це жах, — написала Анастасія на своїй сторінці у Фейсбуці. — Цей сюжет має пряме відношен­ня до ризику втрати державності і української культури. Розпочи­наю флешмоб, в якому прошу ділитись фактами про бандуру, які пояснюють, чому вона є осо­бливо важлива у часи війни… Майбутнє бандури під великим питанням. Учнів стає менше, ін­терес до бандури серед діток не­високий. Це треба рятувати всі­ма силами».

Я порозмовляла з Анастасі­єю Войтюк про значення банду­ри для українців. Про те, скільки коштують бандури? І чому цей ін­струмент у світі — екзотика?

— Займаюсь бандурою з ди­тинства, — розповідає Анастасія Войтюк. — Але професійно — два­надцять років! Крім того, я на­вчалася філософії, богослов’я, психології в Українському като­лицькому університеті, у Киє­во-Могилянській академії, і за кордоном теж. І мені стало ціка­во писати власні аранжування. Зараз виступаю з гуртом Troye Zillia. Ми аранжуємо різні укра­їнські народні пісні у стилі Word Musik, міксуємо з різними жан­рами музики.

У 2017 році я заснувала Фес­тиваль сучасної бандури у Льво­ві — Lviv Bandur Fest. Чотири рази ми його провели (один раз — онлайн). Встигли до війни. Є за­стосунок: мобільна аплікація Bandura App. Це наш спільний проєкт з Михайлом Голобородь­ком. Він, до речі, є розробником аплікації, якою користуються усі українці — це карта повітряних тривог. Також я керую БО «Не­протоптана стежина», ми до ві­йни робили багато проєктів у галузі культури та освіти для му­зикантів.

З початку війни я переключи­лась на культурну дипломатію. Розповідаю про Україну під час лекцій, концертів та майстер-класів у різних країнах світу. Уже три рази була на сході України, де на запрошення Культурно­го Десанту грала для наших за­хисників. Розпочала громадську ініціативу, щоб купити для му­зичних шкіл, у яких бракує му­зичних інструментів, дитячі бан­дури. Також порушую питання щодо реставрації старих бандур. Такі інструменти потрібні, зокре­ма народній капелі бандуристок «Дзвіночок», де я навчалась.

На днях я повернулася з Ні­дерландів, де розповідала про українську культуру. Цього літа їду викладати бандуру для укра­їнської діаспори у США, буду проводити там благодійні кон­церти. Роблю все що можна, аби назбирати кошти на реставра­цію бандур. Реставрація одні­єї бандури коштує 10 тисяч грн. Вартість нової дитячої бандури — від 19 до 26 тисяч грн.

— Чому обрали саме цей ін­струмент для гри?

— Пам'ятаю, було два оголо­шення — скрипка і бандура, я об­рала бандуру. Займалась у Шко­лі кобзарського мистецтва у Центрі творчості, що на Погулян­ці. Це було ближче до мого дому. Втягнулася. 14 років ходила в капелу бандуристок. Спочат­ку у «Дзвіночок», потім до «Гали­чанки». Не думала, що моє про­фесійне життя буде пов’язане з бандурою. Мені подобалося, як вона звучить. Могла сидіти і дов­го грати.

Дванадцять років тому банду­ра не була у такому тренді. У той час, що й ми, стартували «Шпи­лясті кобзарі». Я грала і на гітарі. Зрозуміла, що два інструменти — це багато. Треба вибрати один, вибрала бандуру. Займаюсь су­часною бандурою. Це дуже мало розвинута галузь.

— У невеликому селищі на Київщині для музичної шко­ли закупили бандури. У теле­сюжеті йшлося про те, чи до­речно під час війни купувати за державні гроші музичні ін­струменти? Ви написали на своїй сторінці, що через такі сюжети ризикуємо втрати­ти державність та українську культуру…

— Так і є. Коли почалася по­вномасштабна війна, люди рап­том почали задавати собі питан­ня: «Хто я?», «Чому маю захищати свою країну?». Для багатьох лю­дей бандура і українська пісня стали опорою. Це — ідентичність, яку можна почути. І це дуже важ­лива складова ідентичності!

Маємо репрезентувати Укра­їну у світі (для цього започат­кували культурну дипломатію). Це як було зі «Щедриком», коли хор їздив по світу і розповідав про Україну. Усі питають: як най­краще репрезентувати Украї­ну? Бандура для цього — ідеаль­но підходить. Такого інструмента немає ніде у світі. Коли за кордо­ном люди чують цю музику, розу­міють, що музикант — з України. У людей складається уявлен­ня про нашу країну. І не лише у людей за кордоном, а й у са­мих українців починає складати­ся уявлення про самих себе. Ми мало про себе знаємо… Інозем­ці часто сумніваються, чи східні регіони українські? Вони — укра­їнські, просто багато років були під насильницьким впливом. Те, що такий інструмент, як бандура, з’явився в Україні, доказ того, що ми окрема держава, окрема культура. Як, наприклад, ситар асоціюється з Індією. Цей інстру­мент у світі музики більш попу­лярний. А бандуру майже ніхто не знає…

Розкажу історію, яка зі мною трапилась цього року у Шотлан­дії. Я читала лекцію про банду­ру для студентів консерваторії, які навчаються грати на арфі. До мене підійшов викладач і сказав, що йому прикро, але єдиний ін­струмент, який він знає зі Схід­ної Європи, — це балалайка з Ростова-на-Дону… Кожна країна має свій бренд. Німеччина асо­ціюється з фолькльорним фес­тивалем Октоберфест. Іспанія — з фламенко… Є чудовий шанс, щоб Україна асоціювалася з бан­дурою, а бандура — з Україною.

— На вашій сторінці у Фей­сбуці точилися дискусії: бан­дура — це наша традиція чи витвір совка після винищення кобзарсько-лірницької тради­ції?

— Залежить, з якого боку на це питання поглянути. Я би ди­вилась на бандуру як на явище. Традиція кобзарювання — окре­ме історичне явище, у людей була мета: наставництво, пропо­відництво, донесення історичної інформації. Це були часи, коли не було ЗМІ.

90 відсотків бандуристів зараз займаються академічною му­зикою. А я би виділила сучасну бандуру. Її має бути більше. На­приклад, до складу українського гурту Onuka входить бандурист. Onuka працює з українською му­зикою по-новому. Вона ж не спі­ває, як сто років тому, вона сте­жить за сучасними трендами.

Але без підтримки держави ми не впораємося. У Львові бан­дури виготовляють на фабриці «Трембіта». У Чернігові фабри­ка музичних інструментів припи­нила свою роботу. Натомість на фабриці твердопаливних котлів, в одному з цехів, розпочали ви­готовляти бандури під брендом «Плеяда». Я була на цій фабри­ці три роки тому. Також у Льво­ві бандури виготовляє фабри­ка «Акрополіс», і є ще приватні майстри, як, до прикладу, Павло Алешугін чи Дмитро Губ’як.

Є майстри, які реставрують старі бандури. Я теж маю та­кий досвід, у мене реставрова­на чернігівська бандура 1985 р., вона чудово звучить! Її реставру­вали у Львові. Вона пофарбова­на у чорний колір. У неї є система звукознімачів. Отже, виробники є. Українці хочуть більше слуха­ти бандуру. І цей шанс треба не проґавити! Бандура — чудовий інструмент, за кордоном — екзо­тичний. На бандурах грають тіль­ки українці.

— Ви були з концертами на­віть у Південній Африці. І вас там називали Мама-бандура.

— Це правда (усміхається. — Авт.). Музиканти представляли­ся, в усіх різні імена. Одна музи­кантка каже: «Мене звати Мпумі, або Мама-drum (барабан)». Я кажу: «Я — Анастасія». А вона: «Мама-бандура! Анастасія важ­ко запам’ятовувати…» (усміха­ється. — Авт.).

Україні потрібна промоція у Південно-Африканській Рес­публіці. Ця країна має тісніші зв’язки з росією, ніж з Україною. Я грала на концерті з п’ятьма чу­довими музикантами. Приїхав український гурт YAGODY. Був та­кож Віктор Ющенко з дружиною.

— Скільки часу потрібно, щоб навчитися грати на бан­дурі?

— У спокійному темпі — три роки. Залежить, чи людина вміє грати на іншому інструменті, чи потрібно навчатися з нуля. Якщо людина грає на фортепіано чи на гітарі, то, звісно, набагато про­стіше навчиться грати на банду­рі.

— Чи потрібен спеціальний дозвіл, щоб вивезти бандуру за кордон?

— Якщо бандурі не більш ніж 50 років і всередині інструмента є наклейка з датою виготовлен­ня (або є паспорт інструмента), то дозволу на перетин кордо­ну не потрібно (На своїй сторін­ці у Фейсбуці Анастасія детально про це розповідає. — Авт.). Був випадок, коли з України вивез­ли дуже дорогу скрипку. Скрипка може коштувати тисячі доларів, чого не скажеш про бандуру. Але тоді вирішили, щоб запобігти та­ким інцидентам, дозвіл потрі­бен для усіх струнних музичних інструментів. Якщо інструмен­ту понад 50 років і на ньому не­має наклейки, у своєму висновку експерт має написати, стано­вить інструмент культурну цін­ність чи ні.

— Ви були на фронті. Якою була реакція військових, коли ви грали для них на бандурі?

— Там люди втомлені. Звісно, що вони хочуть переключитися. Важливо, щоб приїхала людина з доброю енергетикою. Я грала для військових, наприклад, «Ніч яка місячна…». Зробила на неї аранжування. Також грала жар­тівливу лемківську пісню про те, як чотири жінки закохалися в одного чоловіка. Грала «Під ду­биною, під зеленою…», з моїм аранжуванням. Там класний приспів: «Ой, дай Боже», який ми всі разом співали…