Замість квітів — паляниця

Ініціаторкою креативного задуму стала відома далеко за межами області гідеса та волонтерка, власниця велосадиби в Дубриничах Перечинського району Аліса Смирна. Жінка відкрила її у приміщенні колишнього колгоспного зерносховища.

На місці сміттєзвалища — культурний центр

Як розповідає пані Аліса, в дитинстві на канікулах вона тут заробила свої перші гроші. Після розпаду союзу двоповерхове зерносховище довго стояло занедбаним. Його навіть збирались розібрати на цеглу. Потім хотіли зробити там тартак. Коли приміщення придбали Аліса Смирна з чоловіком, сусіди неабияк здивувались. Мовляв, навіщо їм будівля зі щурами й павуками?

«На той час я закінчувала навчання в Австрії за спеціальністю „Міжнародний туристичний бізнес“, — згадує моя співрозмовниця. — Закордонні колеги порадили відкрити у колишньому зерносховищі культурний центр. Такі заклади мають популярністю в Європі. Ідея сподобалась, але, як виявилось, лише мені. Річ у тому, що сусіди роками скидали під занедбану будівлю сміття. І навіть після того, як ми її обгородили і розчистили територію поблизу, продовжували робити те саме».

Не хочеш спротиву — запропонуй співпрацю

Зі стереотипами довелось боротися довго. Попри негаразди, садибу таки відкрили. На першому поверсі зібрали місцеві автентичні меблі та предмети побуту, які селяни зазвичай викидали або рубали на дрова. На другому почали зупинятись веломандрівники. Однак місцеві жителі продовжували тихцем робити шкоду.

«Я чотири роки сортувала і вивозила сміття, якого там були гори, — каже Аліса Смирна. — Мені палили ворота, різали колеса туристам. Проте культурний простір продовжував працювати. Коли про ситуацію дізнались мої закордонні колеги, то порадили: не хочеш спротиву — запропонуй співпрацю. Так я почала залучати селян до роботи закладу. Наприклад, лише в місцевих жителів купую продукти, вони допомагають готувати, прибирати. І крига справді скресла».

Гастровечірки — для голодних туристів

Нині через війну веломандрівників з-за кордону майже нема. А українським не до подорожей. Однак культурний центр працює. В закладі проводять театралізовані лемківські весілля для груп туристів та гастровечірки.

«Ви можете зробити хоч три сальто і два шпагати, але якщо туристи голодні - вони вас слухати не будуть, — говорить Аліса Смирна. — Так нас вчили в Австрії. Тому ми пригощаємо гостей маловідомими місцевими і традиційними українськими стравами. Наприклад, недавно готували шпундру — козацьку страву, що згадується в „Енеїді“, пересипану капусту, яку любив Іван Франко. Постійно щось фантазуємо — приміром, організували кабачкову вечірку і виставили на столи 12 страв з цих овочів. Словом, не люблю банальщини і постійно вигадую щось нове».

З 40 соток — причіп пшениці

Задумом, який найбільше пишається Аліса, є освітній проєкт «Від зерна до хліба». Він тривав майже рік, і колишнє зерносховище знову використали за прямим призначенням. У проєкті брали участь 10 школярів з Закарпаття.

«Я хотіла показати дітям, як народжується хліб, — каже Аліса Смирна. — І скільки часу треба, поки він з’явиться на столі. Щоб вони зрозуміли: щоденна їжа з супермаркету — чиясь дуже важка праця. Тому минулого вересня ми вручну з моїми маленькими помічниками від 7 до 15 років висіяли 40 соток пшениці. Пшениця добре зійшла, заколосилась, достигла, і цьогоріч у липні її зібрали. Частину площі - комбайном. Іншу — жали вручну. Справжня ейфорія — бачити, як сиплеться стигле зерно! І я дуже тішусь, що діти розділяли мою радість».

З 40 соток вийшов цілий причіп пшениці. Його зібрались одразу змолоти. Однак на млині пояснили, що після збору зерно перебуває в стресі. Спочатку воно мусить добре відлежатися. Тому довелось Алісі разом з дітьми носити його відрами сушитися на другий поверх садиби. Власне, як це робили у зерносховищі раніше.

Пізнали справжню ціну хліба

Зерно сушилось понад місяць. Потім трохи на пробу змололи на ручних жорнах. Цей музейний експонат садиби, стверджує господиня, символізує Голодомор. З борошна спекли коржики. Ще мішок пшениці завезли до млина. З 50 кілограмів пшениці вийшло 25 кілограмів борошна.

А вже з нього у переддень першого вересня Аліса разом з школярами пекла хліб на свято. Маленькі пекарі, яких їхня керівниця називає пшеничними дітьми, були просто в захваті від захоплюючого дійства.

«Мені дуже сподобалось вирощувати хліб, — каже 8-класниця Олександра Бреза з Ужгорода. — Я ніколи раніше такого не робила. 10 місяців ми чекали, поки пшениця виросте і достигне. Збирали її, сушили, і нарешті - пекли хліб. Цей процес був найцікавішим! Почали роботу майже опівночі і працювали до третьої години. Я не знала, що це так довго. Зате я здивувала свою вчительку, коли 2 вересня подарувала їй власноруч спечену хлібину. Ніхто такого ще не робив».

Олександра зізнається, що раніше не уявляла, наскільки довгий у хліба шлях з лану до столу. І тішиться з того, що власноруч спечена паляниця — дуже смачна. А її керівниця — тим, що діти пізнали справжню ціну хліба. Вона розповідає, що частину збіжжя продадуть і кошти віддадуть на ЗСУ. Використали і пшеницю, яке жали вручну. Зробили сучасні «обжинки».

"Я ще на полі організувала пшеничну «вечурку», — згадує невгамовна господиня. — Запросила на збір пшениці серпом. Хто йде жати — сукня, червона помада, фотограф, серп — і ми пішли. Вижали, зробили круту фотосесію, відео, змонтували ролик, закинули в Інтернет. З соломи зробили з дітьми іграшкових коників. І на Набережній в Ужгороді ми організували такий майстер-клас".

За словами Аліси Смирної, донори освітнього проєкту — австрійська організація. Вона сподівається продовжити його і наступного року. На цей раз планує посіяти не лише пшеницю, а й жито та овес.

Людмила Приймачук