«Люди — з української діаспори, які нас зустрічали, стали перед нами на коліна»
На протезах, які зробили у США, захисник України Олег Лутчин вже «намотує» по два кілометри
З Олегом Лутчиним з позивним «Лучик» ми познайомилися торік у жовтні, коли з головним редактором «ВЗ» Наталією Балюк привозили книжки для поранених бійців, які проходять реабілітацію після поранення у лікарні Святого Луки у Львові. Бо, як розповіла нам засновниця Благодійного фонду «Глобал-Львів» Марина Портусь, у цій лікарні - прекрасні умови, смачне харчування і професійне лікування, але хлопці просять «щось цікавенького» прочитати. «Високозамківці» кинули клич, і за тиждень наші читачі принесли у редакцію понад 200 книжок, які ми привезли у цей медичний заклад.
Нам дозволили походити палатами і поспілкуватися з пораненими захисниками. Одним із них був Олег Лутчин. Попри те, що у 31-річного хлопця не було обидвох ніг, його оптимізм, почуття гумору, доброзичливість нас вразила.
Олег обидві ноги залишив під Бахмутом. Захищати Україну пішов у річницю повномасштабного вторгнення росії в Україну — 22 лютого 2023 року. Займався будівельними роботами, а одного дня сам прийшов у військкомат і попросився на фронт.
Вдома залишалися дружина Божена та півторарічна донечка Вікторія.
Божена благала, аби ще не йшов воювати, бо ж донечка така маленька, та й чоловік ніколи не служив у війську, але Олег не міг більше дивитися, як ворог плюндрує рідну землю. Відчував, що має стати на захист своєї країни…
«Лучик» поповнив ряди піхотного підрозділу. Боронив Україну чотири місяці. На початку серпня 2023-го отримав поранення.
— Ворожий дрон літав над нашим окопом, — розповідав тоді Олег. — Я був провідником — бігав між позиціями. Одних людей супроводжував під кулями туди, інших — сюди: з позиції на позицію. Привів у свій окоп ще трьох хлопців. Загалом нас було шестеро. Дрон «побачив», що нас вже шестеро в окопі, розвернувся і полетів. І за 5 хвилин прилетів вже зі «скидом». Був спочатку на висоті 100 метрів, потім — 50, за секунду опустився ще на 30 м над нами. Нас з дроном відділяли якихось 20 метрів. Я не встиг вистрелити у нього. А він кинув нам гранату. Зумів відштовхнути побратима у безпечне місце, сам не встиг заховатися. Лише копнув ногою гранату, стрибнув за побратимом.
Граната розірвалася. Ніг «Лучик» уже не відчував. Хлопці допомогли накласти турнікети, бо ніхто, крім Олега, не постраждав.
— Мене виносили вісім годин. Неможливо було вийти — ворог стріляв безперервно. Я втратив багато крові. Про те, що мені ампутують обидві ноги, довідався у лікарні, — продовжує Олег. — У лікарні сказали: «турнікетний синдром», ноги треба відрізати. Таким чином мені врятують життя.
У Костянтинівці Олегові зробили першу операцію — ноги обрізали. Перевезли у Дружківку, там зробили повторну операцію, ще трішки підрізали. Перевезли у Дніпро, згодом — до Києва, де знову оперували, потім — до Львова. У рідному місті, за словами «Лучика», йому все «ідеально зробили». Загалом за пів року він переніс 27 (!) операцій — хірургічних і пластичних. Бо постраждали не лише ноги, а й рука, а також був стесаний кінчик носа.
У червні 2023-го Олега Лутчина наказом тодішнього Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного нагороджено нагрудним знаком «Золотий хрест».
Але Олег мріяв ще й про іншу нагороду — хотів встати з інвалідного візка і самостійно ходити. А для цього потрібні були протези…
— Знаєте, після стількох операцій, мої ноги були практично нерухомі, — розповів Олег Лутчин журналістці «ВЗ». — Щоб стати на протези, треба, щоб ноги керували тими протезами. Дні і тижні реабілітації у лікарні Святого Луки з реабілітологами-професіоналами зробили неможливе. Функції ніг відновилися.
А поки відновлювалися функції ніг, Олег шукав, хто йому зробить якісні протези. І, як сам зізнається, стукав в усі двері.
— Поки лежав у лікарні Святого Луки, щодня заходив в Інтернет і вишукував протезні клініки, протезні фонди. Стукав в усі двері. Мабуть, зо три місяці я стукав в усі протезувальні фонди, які би могли допомогти. І одного разу пощастило — мені відповіли у фонді «Майбутнє для України». Мені зателефонували і запитали, чи є у мене закордонний паспорт і чи зможу я вилетіти у США через певний проміжок часу. Я скинув їм історію хвороби, фотозвіт стану швів, знімки рентгену.
Міністерство охорони здоров’я України погодило виїзд Олега Лутчина за кордон, і 15 квітня цього року вирушив до Польщі, де йому зробили візу до США. За кілька днів військовий Лучик вже був у Вашингтоні. Разом з ним на протезування прилетіло ще троє ампутованих військових — з Харкова, Запоріжжя і Дніпра.
— Ми прилетіли в аеропорт Далласа, пройшли паспортний контроль і коли відкрилися останні двері - на вихід, ми зупинилися, як вкопані, — каже Олег. — Там група приблизно зі 40 осіб у вишиванках з короваями, з національними прапорами нас зустрічає і співає Гімн України! Люди — з української діаспори, які нас зустрічали, стали перед нами на коліна. Ми плакали разом з ними. Такого вшанування ми ще ніколи не мали. Нас розібрали у свої помешкання. І тут почалося — щодня телефонують українці: «Олежик, можна я сьогодні привезу борщ і вареники? А хочеш голубців? Я зроблю! Кажи, що хочеш, що би тобі смакувало?». Так само телефонували і Владу, і Павлові, і Денису, які також прилетіли на протезування. Пропонували сало. Ми казали, що не хочемо сала. Але вони не слухали і їхали з Вашингтона у Нью-Йорк нам за салом! Українська діаспора у Вашингтоні - це сила, доброзичливість, глибока повага…
— Мабуть, і подарунків було багато?
— Не повірите: їх було так багато, що не зміг би усе забрати. У мене дві пари протезів, три сумки, візок… Половину довелося віддати наступним військовим, які прилетіли з України на протезування.
— Чому дві пари протезів?
— Одні високі - для ходіння вулицею, інші - низькі, для ходіння вдома.
Олег Лутчин вчився ходити на «нових ножках» (колись Олегова донечка сказала: «Злий дядько забрав у татка ножки, але татко буде мати нові ножки». — Г.Я.) понад сім тижнів. У США йому показали подальші вправи, які він тепер показує своїм реабілітологам, над чим ще треба працювати. До прикладу, якщо він одягнув високі протези, реабілітолог під час заняття несподівано підходить ззаду і легко штовхає так, щоб Олег впав. У Вашингтоні його навчили, як треба вставати після падіння. «Це було одним з головних завдань американських реабілітологів — навчити вставати, а не повзти чи чекати на допомогу сторонніх».
Щодня Лучик у лікарні Святого Луки з реабілітологами вчиться долати «високі» і «низькі» спуски, а також ходити по траві і ґрунтовій дорозі. Він «намотує» кілометри навколо лікарні.
— От сьогодні я пройшов чотири кола навколо лікарні, — усміхається Олег. — А це близько двох кілометрів. Так, я втомився. Йшов майже півтори години, але за цей час жодного разу не присів на лавку.
— Чула, що на протезах ви стали трохи вищого зросту, ніж були колись…
— Мій зріст 185 см. Протези мені зробили на 10 сантиметрів нижчі. Але у мене є імпульс, і я можу їх підняти на тих 10 см. Це я зроблю тоді, коли міцно «стану на ноги».
