Оголену грішницю не пустили помолитись

Для туру вихідного дня чудово підійде маршрут Кам’янець-Подільський — Бакота — Хотин. Аби не бігати «галопом», ми з товаришками розділили ці точки на весь вікенд. Тож і читачам «ВЗ» пропоную віртуально прогулятись та познайомитися ближче зі сонячним Поділлям.

В'їзд в історичну частину платний

В'їзд в історичну части­ну Кам’янця-Подільського плат­ний — 10 гривень. Ці кошти по­трапляють у бюджет міста. Втім, як розповів гід, не всі місцеві по­мічають розвиток міста за «ту­ристичні» гроші і нарікають на інфраструктуру. Для тих, хто не бажає поповнювати «мазепою» місцеву скарбницю, є об'їзд за 15 кілометрів.

Місто компактне та затишне, чи не на кожному кроці «жива іс­торія». Кам’янець — третє місто в Україні за кількістю історичних пам’яток.

З гідом ми зустрілись «Під па­расолькою». Це один із турис­тичних магнітів міста. Звідси ви­рушили у пішохідну прогулянку.

Але спочатку — огляд краєвидів та одного з відомих мостів за­ввишки 38 та завдовжки 136 ме­трів через річку Смотрич. Будо­ва мосту тривала понад 10 років, відкрили його у 1874 році. Під час Другої світової його підірва­ли. Відновити вдалось лише у 1949-му, а у 2006-му — заверши­ти реконструкцію. З мосту видні­ється водоспад, а скелю поруч активно освоюють альпіністи.

Перейшовши міст, ви одразу побачите найстарішу серед свя­тинь Кам’янця — храм Пресвятої Трійці василіянського монасти­ря (письмова згадка датується 1582 роком). Повністю віднов­лений храм та монастир відкри­то у 2010 році.

Як то бути туристом у незна­йомому місті й не загадати ба­жання? Місце для цього ритуалу є - Тріумфальна арка, збудова­на на честь останнього поль­ського короля — Станіслава Августа Понятовського. І хоч ба­жань багато не буває - обрати одне в цей час дуже легко. Спо­діваюсь на його здійснення.

У храм в сукні на бретельках — зась!

Пройшовши арку, потрапля­єш на подвір'я Кафедрального Петропавлівського костелу. Його унікальність у тому, що, попри належність святині до римо-ка­толицької концесії, в архітектур­ній композиції - мусульманський мінарет, зі скульптурою Богоро­диці нагорі. Дивовижне поєд­нання. Дата будівництва храму невідома, однак дослідники при­писують її до дати заснування Подільського єпископства 1375 року. За «османських часів» кос­тел перетворили на мечеть, час­тину храму зруйнували. За часів Речі Посполитої його віднови­ли, але мінарет залишили, лише встановили на ньому статую Бо­жої Матері. У храмі є орган її мо­делі, що існує лише у кількох екземплярах. Однак оглянути святиню не вдалося: не повто­рюйте моїх помилок — одягай­тесь відповідно. Туристів на вхо­ді оглядають з голови до ніг, тож будьте певні, зайти в храм у шор­тах чи з неприкритими плечи­ма — зась. Мене не пустили…

Виходячи з території храму (надзвичайно «тихе» і «зелене» місце), не забудьте оглянути Ра­тушу та Вірменську криницю й, звісно, зробити фото зі стату­єю туриста, що заблукав.

Але це ви побачите в центрі без зайвих зусиль. А от рекомендую про­йти через Вітряну браму. У спе­ку — це природний кондиціонер: за легендою, тут гуляє Вітер. А от іншої легенди — про москов­ського царя петра І, тут вже не розповідають…

«Кам'янець перетягнув ковдру першості на себе»

Як зауважив наш гід, кожне місто любить перетягувати ков­дру першості на себе. Тут конку­рують зі Львовом у появі бруків­ки в місті. У центрі Старого міста навіть розмістили археологічну знахідку під скляним накриттям. Щоправда, містяни не надто дбають про привабливість най­давнішої міської бруківки: пта­хи зробили свою справу, кому­нальники — ні.

Мощення з вапняних плит, яке віднайшли, лежало під ре­бровою бруківкою XIX століття. У щілинах між плитами археоло­ги знайшли трубки і керамічний матеріал XVIII століття. Відомо, що в Києві, Львові та Чернівцях кам’яне мощення вулиць і площ з’являється щонайраніше в 1830-х роках. До цього викорис­товували дерев’яне мощення.

На глибині 9 метрів під землею — природний винний холодильник

Якщо втомились і зголодніли — поруч чудове місце для прохо­лодних напоїв. Приваблює місь­ка ресторація не лише гастро­номією, а й історією. Berry Wine славиться великим вибором локальних вин і природним хо­лодильником. Зручно в умо­вах блекауту, чи не так?

Особли­вість центрального кафе у тому, що власники реконструювали підвальні приміщення, розчис­тивши до дев’яти метрів за­вглибшки простору. Тут роз­містили, наче у винній шафі, алкоголь. Звісно, приміщення можна й далі розширювати, але міська влада заборонила дослі­джувати тунелі поза площею за­кладу. До речі, окрім невелич­кої екскурсії до підземелля, тут можна замовити дегустацію місцевих закарпатських вин.

Фортеця — візитівка «міста на камені»

Надовго у закладі не затри­мались, адже попереду одна з візитівок «міста на каме­ні» — фортеця. Деякі історич­ні дані твердять, що Кам’янець-Подільський замок існував у Х-ХІІІ століттях спершу як дав­ньоруська дерев’яна фортифі­каційна споруда. У XV століт­ті, коли місто увійшло до складу Речі Посполитої, фортеця ста­ла оборонним пунктом держа­ви і постала у камені. 1812 року уряд російської імперії, якій у той час належав Кам’янець-Подільський, розпорядився скасувати фінансування фор­теці, після чого ніхто більше не дбав про її утримання. У середині ХІХ століття керівництво пере­творило замок на в’язницю.

У 1919−1920 роках Кам’янець-Подільський був столи­цею Української Народної Рес­публіки, тут перебував уряд УНР та дислокувалися її вій­ськові сили. (До речі, у місті є екскурсія слідами Петлюри та тогочасного уряду). 1977 рік — утворення історико-архітектур­ного заповідника «Кам'янець», який через 20 років отри­мав статус національного. Замок має площу близько 1,5 гектара, всього тут 11 башт, на які можна піднятись та помилу­ватись краєвидами;

або ж за­вітати до Устима Кармелюка, який відбував покарання у фор­теці;

кинути монетку у глибину колодязя;

розглянути колекцію зброї XVII-XVIII століть; пострі­ляти з арбалета; заглянути в яму боржників або ж завітати до гон­чарів. Місцеві кажуть, що вну­трішній туризм набирає обертів — фортеця приваблює як дітей, так і дорослих.

Місце величі - Хотин

Наступною точкою наших мандрів стала Хотинська фор­теця. Їхала туди без особливих очікувань, однак усвідомлення того, що ходиш стежкою, про­кладеною у Х столітті, зачаро­вує. Недаремно фортеця зане­сена до списку 7 чудес України.

З часу свого заснування обо­ронна споруда була у власнос­ті князів Київської Русі, Галиць­ко-Волинського й Молдавського князівств до імператорів Осман­ської, Австро-Угорської та росій­ської імперій. Жодному із ворогів не вдалося з першого разу взя­ти штурмом замок. Це вдавало­ся тільки у разі тривалої облоги.

Годі й переповісти, скільки історій та подій чули та бачи­ли ці стіни та землі. Й справді, потрапляючи сюди, відчуваєш дух Середньовіччя, милуєшся кам’яним замком з особливим спокоєм…

На вході до Хотинської фор­теці розмістився ярмарок. Од­нак нічого оригінального тут не пропонують, на жаль… Без су­венірів, ну хіба що зі склянкою місцевої ліщини, ми вирушили у Бакоту.

Намолене місце

Дивовижно, як це місце вод­ночас стало епіцентром спо­кою та… болю. До 1981 року тут існувало село, нині це вели­чезна затока, утворена водами Дністра. Село Бакота було при­кордонним (поруч кордон з Ру­мунією). У 1973 році радянська влада оголосила страшну нови­ну про затоплення села, щоб по­будувати Новодніпровську ГЕС. Жителям дали вісім років, щоб покинути рідну землю, при цьо­му совєти не пропонували міс­ця переселення, але забороняли селитися всім разом. Очевид­но, перестраховувались, щоб уникнути бунтів. Люди власно­руч руйнували свої хати, зрізали дерева, покидали малу батьків­щину. У пам’ять про трагедію за­топлених сіл — символічна Книга скорботи.

Нині Бакота — це терито­рія та околиці Бакотської зато­ки на Дністрі площею 1590 гек­тарів. Велич скелястих берегів та плеса води вражає. Місце­вий національний парк подбав про інстаграмні точки для фото, облаштував інформаційні бане­ри, які розповідають про росли­ни та птахів, яких можна почути та побачити поруч.

Недарем­но назва «бакота» пов’язана з давньоруською мовою і означає «бажане, чудове місце». Інша версія вказує на румунське по­ходження назви, що у перекладі означає «шматок, кусень».

Спустившись вниз, натрапиш на найдавніший печерний мо­настир Поділля, розташований у товщі 120-метрової Білої гори. Дослідники вказують, що міс­це монастиря використовували ще язичники у дохристиянські часи. Монахи прийшли сюди в ХІ столітті. Попри те, що части­на породи завалила печери, тут залишились місця для молитви. Намолене місце…

Звісно, бути на Бакоті і не спуститись до води — нонсенс. Хоч не всі туристи з легкістю до­лають 2-кілометровий марш­рут. Перепад висоти стрімкий, але це варто зробити. Розваг на воді чимало, пропонують і «з ві­терцем» на катері, і прокат бай­дарок, і sup-серфінг. Великою помилкою було заїхати сюди лише на кілька годин, адже на Дністрі можна відпустити ре­альність і насолодитись момен­том бодай на кілька хвилин…

Далі наш 6-годинний марш­рут проліг до Львова. Дорогою смакували враження від зна­йомства з Поділлям…