Вишиває картини гладдю

Любов до цього занят­тя вона успадкувала від матері, Анни Бабич, — ві­домої майстрині, яка відродила давно забуте мистецтво гладі.

Пані Леокадія зізнається, що послідовницею неньки стала несподівано. «Коли представ­ляла виставку її робіт в Дубні, один відвідувач запитав: «Ви хвалитеся роботами матері, а де ж ваші?». «Моїх ще немає, але обов’язково будуть», — від­повіла тоді жінка. І це стало мо­гутнім поштовхом до творчості.

У години натхнення вона бере до рук голку й нитки. Стібок за стібком — і виходить справ­жнє диво. За всім цим криється неординарна уява, великий дар бачити щось незвичне. А ще в процесі праці потрібно багато терпіння.

Її техніка виконання вражає. Стібки косої гладі розміщуються під певним кутом та у кілька ша­рів, від чого візерунок набуває світлотіньового ефекту.

У кожен виріб умілиця вкла­дає багато душевного тепла, уяви і часу. Над першим твором під назвою «Зима» працювала майже рік. Згодом в її доробку з’явилися вишиті картини «Коб­зар», «Осінній пейзаж», «Літо», «Троянди», «Польові квіти», «Ар­хангел Михаїл», «Прапор міста Дубно», «Лелека», «Сойка», «Хо­ругва гімназії № 1 міста Дубна», «Лисички», «Осінній пейзаж. Мій рідній край», «Балерина», «Вершник» та інші. Всі роботи є ніби органічним продовженням материнського мистецтва, ви­конанням її заповіту.

Героїня нашої розповіді бра­ла участь в обласних та всеукраїнських виставках декора­тивно-прикладного мистецтва. Її твори експонувалися не лише в Україні, а й у Польщі, Чехії.

Ірина МАТВІЙЧУК.