«Мама, посиди зі мною»

Дана Ярова
- 05.06.2026, 12:00
- 45

Я вже знаю ці слова. Я навіть не дивуюсь, коли вони звучать о другій ночі, о третій ночі, коли дитина прокидається від обстрілу. Особливо старший. Він бере телефон, читає телеграм-канали і питає: «Мама, що твої ППОшники пишуть? Мама, ще летить чи вже ні?»

І ти сидиш поруч. Читаєш. Дивишся. Пишеш тим, кому можеш написати. Відповідаєш спокійним голосом, бо ти мама. Бо в дитячому світі мама чомусь має знати все. Навіть те, куди летить ракета. Навіть те, скільки ще триватиме ніч. Навіть те, на що у світі дорослих давно немає відповідей.

Але найстрашніше для мене — це коли прокидаються малі. Вони, до речі, почали прокидатися зовсім нещодавно. До цього вони спали під час обстрілів. І, можливо, це було останнє, що війна ще в них не забрала — можливість просто спати дитячим сном, поки дорослий світ божеволіє навколо. А тепер прокидаються і вони.

І це просто пекло для мене, як для матері. Бо зі старшим ще можна говорити. Він вже знає, що мама може когось запитати, що десь є люди, які зараз тримають наше небо, що хтось бореться, хтось працює, хтось робить неможливе. А що сказати маленькій дитині?

Як пояснити їй, чому серед ночі вона має прокидатися не від того, що наснився страшний сон, а від того, що страшний сон прийшов у реальність?

І, знаєте, я дуже хочу, щоб між нами і ними був океан. Величезний, блакитний, абсолютно мертвий океан. Щоб там не було нічого. Навіть інфузорії-туфельки. Навіть найпростішої форми життя. Просто нескінченна вода, яку неможливо перейти, переплисти, перелетіти.

Бо я вже навіть не знаю, від чого я більше страждаю під час цих ночей. Від страху за себе? Ні. Мабуть, у мене вже якийсь фаталізм — здоровий чи нездоровий, хто його знає.

Я страждаю від іншого. Від того, що в момент, коли твоя дитина каже «мама, посиди зі мною», ти раптом дуже гостро розумієш: ти можеш бути сильною. Ти можеш пройти дуже багато. Ти можеш витримати те, що колись здавалося неможливим.

Але немає нічого болючішого, ніж дивитися, як твої діти вчаться жити з тим, від чого ти все життя хотіла їх захистити. Бо дитина не має вночі питати: «Мама, ще летить?»

Вона має питати, чи можна завтра не йти в школу. Чи можна ще п’ять хвилин пограти. Чи можна ще одну казку.

Але наші діти вивчили інші слова. І я не знаю, чи є у світі прощення за те, що у дітей вкрали навіть тишу ночі.

Джерело