«Щоб рухатися далі…»

У Львові відкрили перший в Україні «HAB | Lviv Habilitation Center» — абілітаційний центр для постраждалих внаслідок війни. У цьому центрі ветерани та цивільні, які вже пройшли лікування та реабілітацію, адаптуються до нових умов життя.

«Перехідний безбар'єрний простір, що надає можливість безпечно пережити досвід війни, щоб рухатись далі», — слоган центру. «Абілітація» — психологічний термін, коли людина переходить з дитячого віку у дорослий. Здобуває нові навички. Ініціатори створення центру — Альянс громадського здоровʼя у співпраці з Національним реабілітаційним центром НЕЗЛАМНІ (UNBROKEN).

Тут є дев’ять кімнат (шість інклюзивних). Загалом є двадцять сім ліжок.

Проживати в абілітаційному центрі резиденти (так називають його мешканців) зможуть 21 день. За цей час люди мають отримати досвід самостійного життя. Допоможуть їм здобути старий-новий досвід тренери, психологи та фізичні терапевти (медичного персоналу у центрі немає). Якщо людина шукає роботу, їй також допоможуть.

Журналістка «ВЗ» побувала в абілітаційному центрі (його адресу не називатиму з міркувань безпеки). Нині тут проживає шестеро осіб.

«Мене командир екіпажу витягнув. Якби не він, згорів би заживо…»

Мене зустрічає керівник абілітаційних програм, ветеран Сергій Тітаренко. У минулому військовий льотчик, майор ЗСУ, у 2014 році був важко поранений під Слов’янськом (отримав перелом хребта).

«Наш вертоліт Мі-24 був збитий російськими бойовиками. Мене командир екіпажу витягнув. Якби не він, згорів би заживо…», — згадує Сергій.

Нині він пересувається на колісному кріслі. Пройшов увесь шлях лікування та реабілітації, зокрема, у Німеччині та США. Здобув освіту психолога. Водить автомобіль.

— У нашому центрі резиденти зможуть здійснити безпечний перехід — від лікувальної установи, де про тебе усі піклуються, допомагають, до повернення додому, — каже Сергій Тітаренко. — У повсякденному житті людині доведеться багато речей робити самостійно.

Сергій згадує, поїздка на лікування до США стала переломним етапом у його житті (жив в Америці майже рік). Психологічно було важко сприйняти те, що пересуватися доведеться у колісному кріслі. Сергій багато працював над собою. У США побачив інший світ, там все пристосоване для людей з інвалідністю: громадський транспорт, тротуари, заклади громадського харчування тощо.

Поки Сергій разом з майстрами щось лагодить у ліфті (тут є спеціальний ліфт для візочників), я спілкуюся з 45-річною Яною Ковальовою, бібліотекаркою з Авдіївки. Поранення жінка отримала у жовтні 2023 року. Ворожий снаряд прилетів до сусідів у подвір'я. Яна у цей момент вийшла у коридор (двері у її будинку були відчинені). Отримала важке поранення у праву ногу (уламок буквально розтрощив кінцівку). Лікарям не вдалося врятувати ногу. 76-річна мама Яни, яка залишалася в Авдіївці, і відмовлялася виїжджати, два місяці тому загинула від прильоту…

«Психологи мене мотивували, це дуже важливо!»

Яна на милицях підіймається сходами на другий поверх. Робить це вправно. Заходимо до кімнати. Тут світло та затишно.

— Поки не думаю, як житиму далі, — зізнається Яна. — навчилася ходити на милицях, і вже добре. Вклеїла нове фото у паспорт, — поставила галочку (усміхається. — Авт.). Треба буде шукати якесь житло.

У лікарні я майже не виходила на вулицю, хіба що сиділа на лавочці - дихала свіжим повітрям, а тут сама пішла у магазин за продуктами. Було трішки незручно. Руки — зайняті, треба було подумати як нести торбинку. Багато продуктів, звісно, не можу донести, але можна сходити у магазин двічі, або тричі. Спробувала це робити, все реально.

Після спілкування з психологом та занять з арттерапії, відчула життєвий ресурс. Зрозуміла, що можу робити певні речі самостійно. Психологи мене мотивували, це дуже важливо! Фантомні болі у мене майже зникли… Наступного тижня розв’язуватиму питання щодо протеза.

Реабілітолог навчив мене тримати баланс, якщо, наприклад, пересуваюся на милицях, і мені потрібно буде взяти каструлю з холодильника. Показав, які маю зробити рухи, їх разом з реабілітологом відпрацювала. Тоді у людини виробляється навичка. Також реабілітолог розповів, які маю робити фізичні вправи з гантелями, щоб м’язи рук були сильнішими.

У цьому центрі є пральна машинка, ти сам її вмикаєш, стежиш за пранням, — продовжує розмову Яна. — Це теж елемент самостійності. Є сушарка, праска, можна речі попрасувати. В абілітаційному центрі також мають облаштувати кухню, щоб резиденти, які тут проживають, могли самостійно готувати собі їжу (Як розповів Сергій Тітаренко, кухонне обладнання застрягло на українсько-польському кордоні… Ось-ось його привезуть. Резидентів годують поки що безкоштовно (замовляють кейтеринг), потім мають самі подбати про харчування. — Авт.).

Яна пішла на масаж, а я продовжила розмову з Сергієм Тітаренком.

— Чи зможете людей, скажімо, з протезами рук, навчити одягати шкарпетки, або защіпати ґудзики? — запитую Сергія.

— Звісно! Я вчив людину з черепно-мозковою травмою одягати светр. Він не міг зорієнтуватися, куди йому руку засовувати. Врешті-решт ми це зробили. Я п’ять років як психолог працював з людьми з інвалідністю, у тому числі з ветеранами. Траплялися різні випадки. Наприклад, військовий, який втратив обидві кінцівки, «присів на стакан». Ми багато працювали. Я його мотивував. Після завершення нашої роботи, у нього не було бажання продовжувати деструктивну поведінку (усміхається. — Авт.). 4,6 місяця працював ще з одним військовим, якому ампутували праву руку. Він отримав протез. Його життя розділилося на «до» та «після». За час нашої роботи він написав дві методички — для військових та цивільних (з огляду на свій героїчний досвід у Маріуполі). Він, до речі, повернувся на фронт.

На тарілці добре проглядаються усі тріщини. Усе як у житті…

Є в абілітаційному центрі тренажерний зал. Реабілітолог Микола зауважив, одна з наших задач — закласти у свідомість людини, що відсутність кінцівки не ставить хрест на її житті. А ще людина має обов’язково підтримувати свій фізичний стан, збільшувати силу м’язів та покращувати свої рухи (Микола показав фітнес-резинки, з їх допомогою навіть вдома можна легко тренуватися).

Познайомилася я в абілітаційному центрі з 25-річним Іллею Дмитришиним, військовослужбовцем ДШВ. Він був поранений під час оборони України у Бахмутському районі.

— У цьому центрі можеш прощупати свої можливості, — ділиться враженнями від перебування у закладі Ілля. — Коли ти лежиш у лікарні, тобі принесли їсти, поміняли постіль, за тебе все зробили. Але людині потрібна самостійність, і щоб її здобути, треба пройти цей перехідний період. Щоб зрозуміти, що ти можеш робити сам, а що наразі не виходить.

Ілля показує мені свою тарілку, яку він зробив в абілітаційному центрі за японською технологією кінцуґі (такі майстер-класи сподобалися усім резидентам). Людина розбиває таріль молотком, а потім її склеює спеціальним золотистим клеєм. На тарілці добре проглядаються усі тріщини. Усе як у житті… Головне, скласти все докупи і стати міцнішим.