«Чому я маю малювати Іспанію? Хай її малюють іспанці, а я буду малювати Україну»

Народний художник України Петро Сипняк належить до тієї когорти митців, які з дитинства залюблені у рідну землю. І усю свою любов митець виливає на неймовірні полотна. Саме такій темі художник і присвятив нову виставку «Земля свята», яку відкрили у Музеї Митрополита Андрея Шептицького. «Звіт» перед людьми і, насамперед, перед собою за останні роки присвятив пан Петро ювілейному Дню народження.

Пригадую, на одній з недавніх виставок Петра Сипняка голова Спілки художників Ігор Гавришкевич сказав журналістці «ВЗ», що «Петро Сипняк є особливим у колористиці і композиції. Як досвідчений живописець, він працює у різних жанрах, роботи його різнопланові. Петро — професіонал у всьому: він уміє і малювати, і експонувати ці роботи. Адже це також мистецтво — представити свої твори добірно. Бо твори, розміщені на стіні, теж між собою взаємодіють, або навпаки — конкурують».

Про кожну картину, що розміщені на стінах Музею, розповісти нереально. Цю красу треба бачити на власні очі.

На відкритті виставки було стільки люду, що пробитися до одного з найуспішніших художників України Петра Сипняка, було майже неможливо. Кожен мав за честь привітати митця і стати до знимки з живописцем.

— Пане Петре, на відкритті виставки ви сказали, що 5 років тому на вашому 60-річному ювілеї директор Музею Митрополита Андрея Шептицького вам сказав, що чекає вас у Музеї з новою виставкою через 5 років. То можна стверджувати, що виставка присвячена саме до вашого 65-річного ювілею?

— Виставка присвячена і до ювілею, але й просто хотів вже вийти до глядача з новою проробленою темою. Просто обидві виставки припали на ювілейні дати. Але вважаю, термін у п’ять років якраз є оптимальним, щоб ґрунтовно підготувати добру виставку для рівня Національного музею.

— Тема землі у ваших роботах проходить червоною ниткою. Здається, так було завжди. Але, мабуть, після подорожі заморськими країнами ви усвідомили, яке ж то щастя жити в Україні - на цій Богом даній землі. «У нас, в Україні - рай, але ми того не усвідомлюємо», — якось сказали ви.

— Я вже неодноразово відповідав на таке запитання. На мою думку, в молоді роки в людині діє децентрова сила, яка спонукає пізнавати світ. У більш зрілі роки ти вже хочеш повернутися додому, приходить усвідомлення рідного, свого, не чужого. Довший час я не бачив цікавих сюжетів у своєму рідному селі. Мені хотілося малювати інші світи. А тепер я можу знайти сотні сюжетів, не відходячи далеко від батьківського подвір'я. Мені подобається там все. Мені хочеться то малювати. Чому я маю малювати Іспанію? Хай її малюють іспанці, а я буду малювати Україну.

— Чи можете сказати, що ваша дружина Вікторія є тією Музою, яка вас надихає? І чи є вона тим першим критиком, якому дозволено підказати вам щось, чи навіть покритикувати?

— І перше, і друге, — усміхнувся хитро Петро Сипняк.

До розмови долучилася дружина і Муза пана Петра — Вікторія Сипняк.

— Думаю, що саме ви, пані Вікторіє, є тією рушійною силою, авангардом, що допомагають, чи навіть штовхають пана Петра до написання нових картин. Як часто доводиться (а чи взагалі доводиться?) підштовхувати чоловіка?

— Ні, я не є рушійною силою, яка спонукає його до малювання. Я є тією силою, яка дозволяє йому не відволікатися на побутові питання від творчості. Хоча і суто сімейні обов’язки у нас поділені органічно. Він готує сніданки, а я — обіди і вечері. Але Петро не бере участі у прибиранні житла, як, до прикладу, інші чоловіки. Навіть з нашою собакою він гуляє вранці, а я ввечері, бо нам так зручніше по часу. Підштовхувати Петра до роботи не потрібно — це для нього природна потреба — як дихати. Я навпаки, іноді можу скаржитися, що він всю увагу віддає роботі. Я можу лише попросити чи запропонувати чоловікові подумати над якоюсь темою, яка цікавить і мене. Це більше філософські і духові теми. Описую йому тему, яка мене хвилює, і якщо він нею переймається і зацікавлюється, то вона з’являється на полотні.

— Митці - як малі діти: іноді вередливі, іноді замкнуті. Іноді життя з творчою людиною під одним дахом прирівнюють до подвигу. А як у вашій ситуації?

— Так, настрій Петра є циклічним. То він досить охоче спілкується і обговорює зі мною абсолютно всі теми, жартує, а потім, навпаки, не хоче, щоб його рухали, наче усамітнюється у самого себе. Але ми вже призвичаїлися до характеру одне одного. Не можу сказати, що наші стосунки відрізняються від стосунків інших подружніх пар, не пов’язаних з мистецькою сферою діяльності.