«Що в Украйні? — Тілько война! Україна неспокойна»
До 315 річниці з дня Батуринської трагедії, яка вшановується 13 листопада, театр «ОКО» показав свою прем'єрну виставу «Я: Батурин!»
Вистава театру «ОКО» «Я — Батурин!» режисери Ірини Ципіної - то свідчення, нагадування, застереження про те, як борсався наш український люд, намагаючись позбутися імперсько-московитських кайданів і ярма, яким нещадним, бездушним і жорстоким є наш одвічний ворог, що, прикидаючись «старшим братом», впродовж всієї історії прагнув поневолити український народ і знищити все українське. «Я — Батурин!» — красива і водночас жахаюча легенда про рішучого гетьмана Івана Мазепу, про безстрашних козаків-мазепинців, про останнє кохання гетьмана і про нелюдей-московитів. Ця вистава і про те, що й серед своїх є гниди, для яких гроші цінніші за честь і свободу. Знищення посіпаками Петра І гетьманської столиці - то черговий акт геноциду українців і крок до знищення Катериною ІІ козацтва через трохи більше як півстоліття після цих подій.
«Страшна різанина! Вся Україна в крові! Жінки і діти на вістрях шабель!». З такими заголовками виходили провідні газети Франції у 1708 році після страшної різанини у Батурині.
Вони писали, що «страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина, попри вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів»; «Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства»… Минуло понад три століття.
Сучасні меншикови на чолі з «петром першим» повторюють батуринські звірства в сучасній Україні…
Автентичний спів, пластика, поетичний, а від того ще більш драматичний текст, — усе у цій виставі поєднується в цілісне дійство і досягає мети — байдужих серед глядачів немає.
«Текст Ольги Бабій „Я: Батурин!“ принесла мені актриса театру „ОКО“ Іванна Мисюк і запропонувала прочитати, — розповіла мені режисера вистави Ірина Ципіна. — Прочитавши, я зрозуміла, що це дуже хороший і актуальний матеріал. Книжка видана 2008 року, але написано як сьогодні, і паралелі дуже легко простежуються, напрошуються… Минуло 300 років, а нічого не змінилось. Мені стало цікаво це поставити. Рішення постановки продиктував сам текст, адже це не зовсім п'єса, це драматична поема, дуже багато авторського коментаторського тексту, тому народилася така ідея, що це, фактично, антична трагедія, в якій ми зараз і живемо. Роль хору виконують „круки“, які стали наче свідками подій, вони ніби розплутують цей клубок на початок. Вистава іде як ретроспектива, вони побачили це вбите місто і розкручують події на початок. Вистава наче створюється на очах у глядача, звідси і спів, і всі музичні інструменти, які ми використовуємо так, наче все відбувається тут і зараз. Вийшло все, як я задумувала. Мені важливий цей матеріал. Це громадянське висловлювання. Я впевнена, що театр не може бути відірваним від реальності. А всі ці феєричні комедії… я не знаю, як люди, які їх створюють, можуть робити це зараз…».
