Гриби-поганки слугують барометрами

Щоб дізнатися, якою буде погода у найближчі дні, усі ми завчено заглядаємо в Інтернет. Різноманітні додатки підказують нам помисли небесної канцелярії з точністю ледь не до години. А ще років з тридцять тому про таке багато хто з нас не міг і мріяти. Коли падатиме дощ чи пригріватиме сонечко, наші предки довідувалися у власний спосіб — без «всесвітньої павутини».

Барометрами нашим ді­дам-прадідам слугували багато речей, які їх оточу­вали. Як на небі, так і на землі. Нема роси на вечірній траві, «одувся» місяць, ластівки літа­ють над самою землею, надмір­но співають півні, кричать дятли й одуди, ґедзі немилосердно ку­сають худобу — через кілька го­дин чекайте різкої переміни по­годи. Вже мовчу про підточені радикулітом коліна у старих лю­дей — на непогоду їх починало «ломити»…

У моїй родині наближення дощу визначали ще й за рап­товим, із наростанням, шумом верховіття на горі Піще, за вап­няною штукатуркою на старому хліві, яка, набираючи вологи, із білої ставала темно-синьою. А також скаламученою без сто­ронньої участі воді у криниці. Ще одним орієнтиром, за підказкою моєї мами, були гриби-поган­ки із білими капелюшками — їх у нашому селі називають «пісю­ками». Досить було їм з’явитися на лісовій болотистій доро­зі чи на дамбі біля ставу — че­рез день починав дріботіти дощ.

Укотре переконався у пра­вильності цієї прикмети мину­лої п’ятниці. «Пісюки» таким собі частоколом визирнули при по­вороті на лісову стежку. Зробив їм знімок на згадку — та й пішов у справах далі. Згадав про ці гри­би наступного вечора у Львові, коли містом пробіглася гроза з рясним дощем. Так сталося, як «прогнозували» гриби. Тоді вко­тре оцінив мудрість старших по­колінь, які й без модерних тех­нологій у всьому собі давали раду…