«Хочу, щоб хлопці у госпіталі читали українські книжки»

Марина Портусь до повномасштабної війни займалася туристичним бізнесом. 24 лютого 2022-го їй зателефонували і попросили допомогти з перевезенням за кордон дітей-аутистів і «сонячних» діток. Відправили один автобус, потім — другий… А вже на третій день війни Марина заїхала у Центральний гуманітарний штаб допомоги тимчасово переселеним, що у Львові на вулиці Коперника, 17. Її попросили очолити роботу відділу гігієни. За словами пані Марини, працювали у режимі 24/7. Розуміла, що надовго так їх не вистачить, тому й організувала зміни волонтерів, створила цілу команду.

— Тоді ми прийняли близько 60 тисяч осіб, — розповіла «ВЗ» пані Марина. — І тоді я зрозуміла, що хочу допомагати військовим. Ті, що піш­ли добровольцями, не мали доброї під­готовки. У перші дні, коли у Херсон зайшли орки (моя мама — з Херсона), ба­гато українських захисників загинули на Антонівському мосту. Їх до Львова вез­ли «двохсотими»… Я зрозуміла, що ко­жен тато, брат, чоловік може бути на міс­ці цих хлопців.

Пані Марина допомагала тимчасово переселеним особам, але акцент стави­ла на допомозі військовим. Почали пра­цювати, аби посилити фронт. Громадська організація з Херсона «Місто сили» нала­годила контакти з пані Мариною, і вони разом протягом усього періоду окупа­ції допомагали людям, які були у той час у Херсоні. Попри те, що у місто було над­звичайно складно довезти гуманітарну допомогу, їм усе ж таки вдавалося це ро­бити. Саме тоді з’явилася ідея створити власну благодійну організацію: щоб при­везти гуманітарну допомогу, треба було мати на руках відповідну документацію. Так народився фонд Благодійна організа­ція «Благодійний фонд «Глобал Львів».

У березні 2022-го Марина особисто супроводжувала гуманітарний вантаж у шпиталь (тоді привезли з Маріуполя 23 військових, які отримали поранен­ня). Була настільки вражена тими Героя­ми, що її серце назавжди залишилося з ними.

Відтоді почала щотижня відвідува­ти наших захисників, приносити їм щось смачненьке, додатковий одяг. (Перший «вихідний» Марини Портусь був через шість місяців після початку війни). Штаб, яким керував директор Палацу мистецтв Юрій Візняк, активно допомагав Марині Портусь та її Благодійному фонду Global-Lviv. Через місяць пані Марина навідала­ся в інший шпиталь, потім — ще в інший… Жінці хотілося побачити, які потреби є в тому чи іншому медичному закладі, як працюють там із хлопцями. І, що найго­ловніше, почути від хлопців, які у них про­блеми, чого їм не вистачає, шукати для них відповідних людей і організації, які би могли допомогти вирішити ці запити й проблеми.

Пані Марина почала принтувати фут­болки з логотипом: «Доброго вечора! Ми — з України». З цими футболками захо­дила у палату і казала: «Хлопці, дякуємо вам за захист України. Ми вам вдячні за те, що ви є. Ви — наші герої!». Кожному захиснику дарувала таку футболку. Ма­буть, понад тисячу штук роздала за цей час. Такі футболки принтує і роздаровує й сьогодні. Збирає на це кошти.

— Смаколики вже наших захисників не цікавлять, — каже пані Марина. — Їх є до­статньо у госпіталях. Харчування на хо­рошому рівні. Медичними препаратами наші захисники також забезпечені. Те, що може їм принести приємний сюрп­риз, — моя ідея з футболками. Я їх дарую і кажу, що у цих футболках вони мають зу­стріти Перемогу.

— Яка історія порятунку наших ге­роїв вас найбільше вразила?

— Перший військовий, якого я змогла відправити за кордон, був той, що вижив під час прильоту на військовий полігон у Яворові. Цей чоловік дуже обгорів. У ньо­го, окрім болю, був ще й тяжкий депре­сивний стан. Лікар, який його вів, попро­сив: «Якщо у вас є фаховий психолог, тут потрібна його допомога». Коли я поспіл­кувалася з дружиною того військового, зрозуміла, що їй також потрібна підтрим­ка психолога. Бо вони почали втрачати зв’язок між собою. Він — у депресивно­му стані, втратив частини обличчя, бро­ви, волосся — 70 відсотків було в опіках, не хотів навіть спілкуватися. Я сама по­чала наводити з ним контакт — казала, який він мужній і красивий, який моло­дець, і усе у нього складеться якнайкра­ще. Знайшла йому підтримку за кордо­ном. Вдруге ми з ним зустрілися через рік. Він прийшов на захід, який наш бла­годійний фонд проводив, зі своєю роди­ною. Це вже була зовсім інша людина — усміхнений чоловік, красивий, з бровами і нарощеним волоссям, з лазерною шлі­фовкою тіла. Зрозуміла, що дива у світі бувають. Це була моя перша перемога — я роблю все правильно!

Марина Портусь не може змирити­ся, що у деяких випадках наші захисни­ки залишаються без ніг через халатність і бюрократію нашої влади. За її словами, Львівська обласна військова адміністра­ція гальмує програму «Шлях» для її во­лонтерів. Бо є, до прикладу, автомобіль на майданчику у Польщі, який гостро не­обхідний на передовій, але його немож­ливо забрати і перегнати в Україну.

— Лежить у госпіталі хлопець Олег з позивним «Луч», у якого немає обох ніг, — розповідає пані Марина. — Каже мені, що через те, що не було машини для ева­куації, він зараз не має ніг. От і парадокс нашого життя: є фронт, потрібна маши­на, є машина, яку можна пригнати на фронт, є водій, який може її пригнати, але, на жаль, наша держава не сприяє волонтерам. І через це Олег, який отри­мав осколкові поранення в обидві ноги, які ще можна було врятувати, але не було на чому його вивезти з поля бою, втра­тив багато крові. Так, він собі наклав тур­нікети, але пробув у них 8 годин. Чотири побратими під обстрілами його несли до точки, звідки його можна було відправи­ти у госпіталь. Уявляєте, вісім годин чет­веро хлопців несли свого побратима. Не кинули! От сила побратимства. І це вони врятували його життя. А якби була маши­на, можна було врятувати і ноги.

Таких історій у госпіталі тисячі. Мари­на може їх розповідати годинами. За за кожною такою історією — біль і сльози.

— Розкажу про людину з неймовір­ною жагою до життя, — усміхається жін­ка. — Цей хлопець уже проходив реабі­літацію у Соснівці. У нього немає правої ноги. Коли їх десятьох привезли з точ­ки, де вони воювали, на позицію перепо­чинку, вони зняли бронежилети, зробили собі каву і вирішили перекурити. Один з них каже, що відчуває, як за ними хтось стежить. У них не було дрона, щоб про­стежити, звідки саме спостерігають. А на них на цій позиції вже чекав у кущах во­рожий танк. Усі сіли біля будинку, хтось на сходах, а той чоловік сів у коридорі за дверима, але так, щоб бачити побрати­мів. Тільки запалили цигарки — і тут «бах» — постріл з танка. За кілька хвилин почав гукати побратимів — тиша. Почав себе прощупувати: ноги не чує. Зняв шнурів­ку з черевика, затягнув поранену ногу, знайшов дошку, по якій виповз на вули­цю. Повз у багнюці. Він мені казав: «Я так хотів вижити! Думав у той момент про жінку, дитину… Я волочив за собою ногу і повз». Знаєте, якщо є сильна підтримка дружини, нареченої, тоді хлопцям легше боротися за життя і здоров’я. Особли­во, коли кохана поряд у госпіталі, пора­нені швидше одужують, стають на ноги. Коли жінка поруч, чоловік моментально оживає…

— Марино, не лише одягом допо­магаєте пораненим. Чого особливо потребують наші захисники?

— Ой, я не раз організовувала кон­церти, щоб послухали гарну музику. Для мене була ще одна мета таких концер­тів — популяризація саме української піс­ні. Віктор Винник, Назар Савко, співачка Slavia, Лесик Турко, Іван Наві, Андрій За­ліско, Юрій Король, Олена Корнєєва та інші активно підтримують хлопців у госпі­талях. Я хотіла, щоб хлопці зі сходу чули наші пісні, вдосконалювали за тими піс­нями свою мову. І більшість з них нама­гаються спілкуватися українською. Так, ще є русизми. Але їм можна, бо вони за­хищали Україну! А ще організовувала для них кінну прогулянку, домовляюся про можливість для них перегляду фільму.

— А як щодо читання українських книг?

— Так, і це моя наступна мрія, яку ми вирішили втілити у життя з головним ре­дактором «Високого Замку» Наталією Балюк. Ми вирішили створити мінібібліотеку. Книжки мають бути лише україн­ською мовою! Але не такі «на тобі, небо­же, що мені негоже». Не треба приносити макулатуру! Редакція виступає «посе­редником» між людьми доброї волі, які хочуть подарувати книжку, і військови­ми шпиталями. Можна приносити до редакції (вул. Героїв УПА, 65) книж­ки, кросворди. Просимо і письменни­ків, у тому числі і військових, долучитися до цієї акції. Можна приносити детектив­ні романи, книжки про кохання, психо­логію. Разом з книжками можна прине­сти і нові шкарпетки, «фліски», спортивні штани, ґумові «шльопанці»… Окрім того, було б добре, якби читачі «ВЗ» прино­сили однотонні футболки без принтів. Звісно, бажано нові. Я тоді буду наноси­ти на них принт «Слава нації…». Військо­ві їх люблять. Мрію, щоб у цих футболках наші захисники зустріли Перемогу.