«Вміємо тримати зброю в руках. Але наш фронт інший — культурний»

Трохи більше, як пів року тому, відомий співак Юлік (Назар Гук) і заслужений артист України Андрій Заліско виступали окремо, спрямовуючи кошти зі своїх концертів на потреби ЗСУ. Але в один прекрасний день музиканти вирішили, що разом зможуть принести більше користі. І їм це вдалося — лише в останньому спільному турі з 15 благодійних концертів в Італії та Іспанії зібрали на потреби українського війська 21 тисячу євро. А кілька днів тому дали друге життя пісні Січових стрільців «Хлопці, підемо!», яка вже за тиждень стане візитівкою їхніх концертів у Греції. Про благодійні концерти та аукціони, свою нову пісню Юлік та Андрій розповіли в інтерв'ю журналістці «ВЗ».

— Хлопці, кожен з вас — до­стойний виконавець, може відпрацювати самостій­но цілий концерт. Але ви об'єдналися і виступаєте ра­зом…

Юлік. Знаю Андрія багато років. Останніми роками бага­то співпрацюємо, я був аран­жувальником, автором його пі­сень. Потім у мене та мого менеджера Ростика Пелеха з’явилася ідея зробити закор­донний доброчинний тур.

— Чому саме закордонний?

Ю. Зараз в Україні трішки перенасичена діяльність артис­тів на доброчинність. Українці вже так багато донатять на по­треби нашого війська, що у ба­гатьох запаси, відверто, вичер­пуються. А економіка у час війни не є надпотужною. Отже, ми придумали — варто займати ін­ший фронт.

— І коли це придумали?

Ю. Андрій у лютому був на благодійному концерті у Пальма-де-Майорці, тоді й ви­рішили об'єднатися. Як відо­мо, один артист — це один. А от уже двоє можуть зробити про­граму цікавішою. Я добре знаю творчість Андрія, він своїми піс­нями підіймає і бойовий дух, і настрій. Бо ж не можна їхати і співати лише все сумне і жаліб­не — цього нам вже і так забага­то. Одного разу я запитав у на­ших захисників, коли їздив до них на виступ, що б вони хотіли почути. І вони відповіли: «У нас вже настільки багато негативу, що людям бодай на годинку-дві треба відволіктися від суцільних жахіть».

— За віком можете бути мо­білізовані. Військовозобов'язаним чоловікам зараз за кордон виїжджати не мож­на…

Андрій. Оформляємо відпо­відні документи через Міністер­ство культури. Не повернутися не маємо права. Та й такого ва­ріанта навіть не розглядали. Бо хто ми тоді?

Ю. Виїхати можна було ще до того. У мене мама в Італії, бабу­ся — у Польщі. Але тут моя зем­ля, тож і я маю бути в Україні разом з українцями. Знаю, що повинен і можу робити. Ми вмі­ємо тримати зброю в руках, але наш фронт інший — культурний. І, мабуть, це краще. Ми приво­зимо кошти з концертів на допо­могу нашим захисникам.

— Віддаєте готівку волон­терам чи самі купуєте необ­хідні речі?

Ю. Часто привозимо готів­ку й віддаємо довіреним осо­бам і довіреним організаціям, які займаються купівлею того, що потрібно на фронт конкрет­ній бригаді. Або, як це було в Італії, організатор за виручені кошти купував машину швидкої допомоги. У нас не завжди є час шукати потрібну машину. Наша справа — заробити гроші на неї.

— Вам також треба за щось жити і годувати сім'ї…

Ю. З цих турів не беремо собі жодної копійки. Як відо­мо, можна літати з великою ва­лізою, а можна лише з напліч­ником. Ми літаємо лоукостом з рюкзачком, куди має вміститися концертний костюм, одяг на 5 тижнів. Навчилися так пакувати речі, щоб усе необхідне вмісти­лося. І плюс сувеніри, бо ж тре­ба проводити благодійні аукціо­ни під час концертів.

— Що виставляєте на аукціонах?

Ю. Аукціони треба обов’язково проводити. Бо люди, які приходять, можуть кинути у скриньку на благодійність 5−10 євро. Як правило, виставляє­мо український прапор. За наш стяг вдавалося виторгувати пів­тори тисячі євро.

— Хто підписує прапори, які потім везете за кордон?

А. Маємо виходи на різні бригади. Хтось воює у Бахму­ті, хтось захищає кордони. Не прив’язуємося лише до одні­єї бригади, яка нам підписала прапор. Хлопці розписуються і розуміють, що вони це роблять для України, а не конкретно для себе. А коли передаємо кошти, то саме тим людям, які знають, де вони зараз найбільше по­трібні.

— Скільки концертів дали у попередньому турі і скільки вдалося зібрати грошей?

Ю. 15 концертів — в Італії та Іспанії, на яких ми зібрали 21 ти­сячу євро.

— Хто ваші слухачі за кор­доном — діаспора чи місцеве населення?

Ю. Як правило, діаспора. Розкажу про виступи в Італії. Усі ми розуміємо, що там більшість українців — заробітчани. До­бре розумію, якщо людина за­робляє у місяць 700−800 євро, не може купити прапор за 1,5−2 тисячі. Тому робимо спільний збір, і тоді такий прапор зали­шається у тому закладі, де від­бувся концерт. Жінки, які пра­цюють в Італії понад 20 років, зрозуміло, мають там уже сво­їх чоловіків, які також із задово­ленням приходять на наші кон­церти. Оскільки добре знаю італійську (Юлік закінчував в Іта­лії школу і вчився в консервато­рії у Неаполі. — Г. Я.), усі пісні їм перекладаю — і свої, і Андрі­єві. А ще коли пожартую трохи, італійцям це дуже подобаєть­ся. Тішуся, що на наші виступи приходить молодь. Зрештою, в Італії Юліка знають, бо то те по­коління, яке свого часу стежило за Дзідзьом, з яким ми виступа­ли разом. Мене розчулила одна пані, яка не була на нашому кон­церті, але мене впізнала: «Це ви — Юлік?». Жінка працює приби­ральницею, попросила зачека­ти хвилинку. Побігла у підсобку і винесла звідти 40 євро. «Про­бачте, більше не маю». Мені аж дух перехопило. Якщо врахува­ти, що за годину прибиральни­ця заробляє 7 євро, то це прак­тично її денний заробіток.

— Ви недавно записали піс­ню «Хлопці, підемо». На кон­цертах співаєте окремо, а тут вирішили створити дует?

А. Це — стрілецька пісня, створена 1915 року. Присвяче­на боям на горі Маківці. Історія повторюється, адже російська агресія застала Україну вкотре. Рівно 108 років тому, з 29 квіт­ня до 4 травня 1915-го, тривали бої за гору Маківку між Україн­ськими січовими стрільцями та російськими військами. Випуск цієї нашої пісні збігся з цією да­тою. Пісню, присвячену геро­їчному бою за гору Маківку, на­писали бійці легіону Українських січових стрільців у Першу сві­тову війну. Бої за Маківку мали велике стратегічне значення у війні на Карпатсько-Галицько­му напрямку. Перемога Укра­їнського легіону на горі Маків­ці над російськими військами, що мали чисельну перевагу, не дозволила росіянам подолати Карпатські хребти та вийти в до­лину для наступу на Будапешт та Відень. 108 років потому вий­шов наш варіант цієї перемож­ної пісні. А ідея заспівати цю піс­ню разом належить Юліку.

Ю. Ідея створення дуету ви­никла, коли ми були за кордо­ном із благодійними концерта­ми. Хлопці з передової, у яких ми виступали, завжди просять чогось веселого та бойового — для підняття духу.

— Де вас застала війна?

А. Я був у Львові. Прокинувся і побачив у телефоні багато по­відомлень, не міг у це повірити. Чи сподівався? Ні. Напередод­ні мені багато друзів-американ­ців писали, що війна — немину­ча. Запрошували приїхати. Але я такого варіанта навіть не роз­глядав. У перші години 24 люто­го думав, що маю роботи, щоб бути корисним. Мій офіс і по­мешкання перетворилися на «тимчасовий притулок», я во­зив до кордону знайомих і чужих мені людей. Так тривало майже місяць. А потім ми, артисти, зі­бралися на площі Ринок і заспі­вали Гімн України. Це стало по­чатком створення «Команди «А», до складу якої увійшли 5 артис­тів, і ми почали їздити Україною. Перший концерт був у Трускав­ці. За пів року «Команда «А» зі­брала 6,5 мільйона гривень, які пішли на допомогу нашим за­хисникам.