Чотирилапі «безхатьки», господарями яких стали воїни

У ній — десятки історій про братів наших менших та їхніх опікунів, які допомогли цим тваринам вижити в жахливих умовах війни. А також про те, як вдячні за порятунок Тузики, Мурчики своєю присутністю стають розрадою для наших воїнів, волонтерів, слугують їм підтримкою у гарячих точках, знімають стреси, у короткі миті між боями створюють нашим захисникам домашню атмосферу. Іншими словами, це видання — про Людяність. Книгу розповсюджують з благодійною метою. Її можна придбати за будь-який донат від 200 грн. Виручені кошти підуть на підтримку притулків для собак і котів.

Один з авторів цієї книги — колишній тележурналіст зі Львова, а нині військовос­лужбовець 103-ї окремої бри­гади Сил тероборони ЗСУ Ві­ктор Біщук. Разом із замітками про наших доблесних воїнів у його блокноті збереглося чимало істо­рій про покинутих напризволяще тварин у розбомблених містах-селах і про їхніх нових господарів у військовій формі із шевронами ЗСУ, про нові домівки тварин без­посередньо «на нулі». Ці оповіді не можна читати спокійно. Глибоко проймається трагічними історія­ми тварин на війні і сам автор.

«Дуже часто ми бачили поро­дистих, дорогих і колись догляну­тих собак, яких господарі навіть не спустили з ланцюгів або не ви­пустили з кліток перед тим як ви­їхати, — згадує Віктор Біщук. — Тварини були доведені до такого відчаю і ступеня голоду, що коли їх випускали, вони від нас, абсо­лютно чужих людей, не відходи­ли, бігли за солдатами, ночува­ли перед хатами чи бліндажами. І таке враження, що найбільше прагнули навіть не їжі, а перебу­вання поряд з людиною. Як га­рантії того, що поруч усе гаразд, усе нормально…

Усі собаки і коти, що жили у на­селених пунктах, куди заїхали ЗСУ, можна вважати, витягнули в долі золоту монету. Я бачив, як вій­ськові їздили за 50 км у районний центр, щоб за свої гроші купити чотирилапим підопічним шампунь від бліх або собачий чи котячий корм. Підібравши їх маленькими, дорослі дядьки у «пікселі» бав­лять і доглядають їх як власних ді­тей, яких залишили десь на іншо­му боці країни. Беруть із собою під час передислокації.

Сплять із ними у спальниках, на руках перевозять в машині і го­динами заспокоюють під час об­стрілів…".

І ще одне спостереження від нашого колеги-журналіста Вікто­ра Біщука: «В одному зі звільне­них сіл почув від однієї житель­ки: „В тому і вся різниця, що орки, коли заходять, то їдять собак, а ви — годуєте їх“. Додам — і не тіль­ки годуємо. Скільки псів і котів було переправлено на Львівщину з Донеччини, Харківщини і Луган­щини — навіть не порахувати. Таке собі велике собачо-котяче пере­селення…»

Донати для отримання анон­сованої книги можна надсилати за посиланням, яке розміщено на сторінках Save Pets of Ukraine в Інтернеті або у соцмережах. А щоб переконатися, що отримає­те прекрасне поповнення у свою домашню бібліотеку, прочитайте кілька історій від Віктора Біщука…

Собаки «на нулі»: про хвостів, що живуть із ЗСУ

Віктор БІЩУК

Приїздили на позицію одного з батальйонів нашої бригади. Ще не встигали відчинитись двері машини, як нас із гавканням зустрічав невеликий собака. Пірат, видається, жив і діяв згідно з простим правилом: бачиш чужих двоногих — гавкаєш щосили! Його не міг заспокоїти навіть господар з підрозділу, який заїхав на позиції і знайшов його.

Тож Пірат тільки те й робив, що бігав і гавкав. Бігав, гав­кав… до перших гучних вибу­хів. Тільки-но десь не дуже да­леко почало прилітати, собаку ніби підмінили. Він одразу ки­нувся до найближчого солда­та, забився під стільчик і з кож­ним прильотом, як дитина, тулився до ніг. Ніби щоб від­чувати, що поруч є дорослий, який захистить. І ще він тремтів від страху, як людина. Взагалі, всі тварини тут демонструють цей рефлекс, безумовний і на­дійний: тільки-но чути гучний і різкий звук — навіть якщо це просто зачиняються дверцята авто, — вони відразу, пригина­ючись, біжать в укриття…

Хаймарс Васильович, або просто Марсик. Собака, в яко­го від народження все склало­ся. Ще цуценям його забрали наші хлопці, які базувались по сусідству. До речі, так само, як і його братів — Байрактара (куди ж без нього) і Джавеліна, або Джавіка. Як кажуть господарі, назвали Хаймарсом, бо коли він народився, ці РСЗВ почали з’являтись у нашому районі пе­ребування. Звісно, загальний улюбленець і шкодник.

Рей — собака, якого військо­ва з позивним Ракета підібра­ла на Сумщині. А потім разом із її підрозділом він рухався з пів­ночі на схід України. Лікарі ка­зали, що у Рея слабке серце. Ракета у прифронтовому місті витратила купу часу і грошей, щоб знайти ветеринара і вилі­кувати собаку. А зараз вона з ним як з дитиною: вигулює, ку­пає, заспокоює під час обстрі­лів. Через хворе серце собаці не можна хвилюватися. Після останнього обстрілу він кілька днів нічого не їв, схуд. Щоразу, коли поруч щось гупає, Ракета бере його на руки і відчуває, як швидко-швидко б'ється його серце і як він тремтить!

Якось, коли прощалися з Ракетою, почули десь дале­ко виходи трьох «сімок» (на­певно, найгучніша зброя ЗСУ). Рей, не роздумуючи, стрибнув у машину, намагаючись якось втулитись між розгрузками і броніками. Ракета довго його переконувала, що все гаразд, що це наші, немає чого бояти­ся, бо от вона ж нікуди не хова­ється. Врешті пес недовірливо висунув морду та виліз із ма­шини…

Ще у нас є Граф — великий і гордий собака, мабуть, бель­гійська вівчарка. Господарі за­лишили його в одному із сіл, які були під загрозою окупа­ції. Наші хлопці знайшли його прив’язаним, коли він вже не мав сили навіть гавкати. Виго­дували, вилікували. Тепер хо­дить із ними в наряди, на по­сти. І зовсім не втратив свого гордовитого й аристократич­ного вигляду.