Батько і три сини — офіцери. А внук мріє стати генералом

Сім'я Бабіїв — велика і дружна династія військових. Глава родини — 67-річний Ярослав Васильович — полковник, за його плечима 32 роки військового стажу. В юності після строкової служби вступив до військового училища тилу, служив у східних регіонах тодішнього срср. Потім перебрався в Україну. Був начальником речової служби полку, дивізії. Входив до складу миротворчої місії в Іраку. Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. 2006 року звільнився з посади начальника речової служби Західного оперативного командування. Після цього отримав пропозицію працювати в Академії сухопутних військ — викладачем на кафедрі матеріально-технічного й тилового забезпечення. Уже 16 років доносить свої знання і досвід до майбутніх офіцерів. Написав п’ять навчальних посібників. Перед людьми, яких навчає, стоїть украй важливе в умовах війни завдання: забезпечувати бойові підрозділи всіма матеріальними засобами — вчасно підвезти боєприпаси, пальне і мастила, обмундирування, харчі, приготувати у польових умовах їжу. Від цього, значною мірою, залежить боєздатність нашого війська. Нашу розмову з паном полковником ми почали з його нащадків, які теж, виявляється, носять погони…

— У мене три сини — Ярослав, Дмитро, Руслан, і всі вони — вій­ськові, всі три — майори. Прохо­дять службу в ЗСУ. Ледве зібрав їх докупи на своє 60-річчя. Було це у дуже важкий для країни час, 2016 року. Тоді, трапляло­ся, відразу два сини перебува­ли у зоні АТО. І зараз не часто їх бачу, буквально через тиждень мій старший поїде в одну з гаря­чих точок…

— Це ви загітували їх одягти військову форму?

— Своєю службою я немов­би показував їм приклад, як це почесно — захищати свою кра­їну, носити форму, бути підтяг­нутим. Усі три мої хлопці після 8-го класу успішно закінчили Лі­цей імені Героїв Крут. Було їм не­легко, але з часом звикли. Потім вступили до Академії сухопут­них військ.

— Не шкодуєте, що підка­зали синам саме таку життє­ву дорогу?

— Я ними пишаюся! І вони не шкодують про зроблений вибір. Кожен має свої сім'ї. У молод­шого — син і дочка, у середньо­го — син і дві дочки, у старшого — двоє дітей.

— Як ваша дружина поста­вилася до того, що всіх сво­їх дітей відправили у військо­вий ліцей?

— Позитивно. Наталя весь час зі мною, де б я не перебу­вав. Коли їй було 18, ми разом поїхали на Далекий Схід. За час служби я змінив вісім гарнізо­нів — і всюди зі мною була моя дружина. Завжди у всьому мене підтримувала. Разом їздили у відпустку, разом відпочивали. Разом виховували синів.

— Жінки часто кажуть, що їм у сім'ї вистачає одного вій­ськового, хочуть, щоб діти «пожили нормальним, а не кочовим життям»…

— У нас з дружиною повне взаєморозуміння. Єдиний на­пружений випадок у наших сто­сунках був тоді, коли старший і середній сини поїхали в АТО. Для нас, батьків, це було важко.

Якось у нас з дружиною ста­лася така розмова: у тебе зван­ня полковника, займаєш високу посаду. Невже не можеш нічо­го зробити, щоб наші сини слу­жили подалі від гарячих точок? Я відповів: ні, нікуди я не буду «вклинюватися», нічого не буду «рішати»…

— Після цього дружина не казала, що ви — черствий, бездушний?..

— Такого не було. Але доко­ри на свою адресу чув. Було це давно. Зараз у нас велика війна, зовсім інша, ніж раніше, ситуа­ція. Від обов’язку нікуди не ді­нешся…

— Якби ваші сини не були військовими, де і в чому могли би себе успішно проявити?

— Молодший любить комп’ютери, непогано ними воло­діє. Середній має потяг до ав­томобільної справи. А старший любить усе потроху.

— Яке зі своїх житейських правил ви зобов’язали си­нів вивчити і дотримуватися його?

— Завжди ставив синам у при­клад нашу сім'ю. Прищеплював їм розуміння, що між чоловіком і дружиною має бути любов і по­вага, що вони повинні допома­гати одне одному.

— Чи даєте синам поради по службі? Може, поправляє­те їх, від чогось застерігаєте?

— Завжди кажу: будьте обе­режні, думайте, що робите. Творчо працюйте з людьми. Вір­те їм. Будьте прикладом для під­леглих. Не бійтеся труднощів.

— Чи сумлінні ваші курсан­ти? Чи не треба їх підганяти до здобуття знань?

— Ці молоді хлопці прийшли до нас усвідомлено, їх в Акаде­мію ніхто не приганяв. Є різні ка­тегорії курсантів. Одні люблять займатися самостійно, іншим треба підказати, вказати на по­милки. Раджу їм не зупиняти­ся. Розповідаю про свою служ­бу, показую армійські альбоми — вони у захваті. Це надихає їх.

— Чи відстежуєте долі своїх випускників?

— Із багатьма колишніми сво­їми вихованцями спілкуюся, ві­таю зі святами, з днем наро­дження. Деякі з них вже стали підполковниками.

— Як реагуєте на повідо­млення з фронту?

— Щодня відстежую ситуа­цію там. Як і всі, аналізую, пе­реживаю. Аби трохи відійти від важких новин, вирушаю на про­гулянку зі своїм собакою-хас­кі, цікавлюся спортом. А під час відпустки вибираюся у рідне село на Івано-Франківщині, іду в ліс, збираю гриби. Трохи рес­таврую стару батьківську хату.

Наша сім'я 1947 року була репресована і виселена — через те, що старший брат моєї мами перебував у лавах ОУН. Я наро­дився у Караганді. 1960 року ми повернулися додому.

— А як це сприймали в «особих отдєлах», які за ра­дянських часів були у кожно­му колективі?

— Не штрикали, але часом на­гадували про цей рядок у нашій сімейній історії. Коли служив лейтенантом на Далекому Схо­ді, командир роти Назарян на­півжартома кликав мене не по імені, а «бандьорою».

— Щороку багато молоді закінчує школи і думає про майбутній фах. Що ви сказа­ли би тим, хто роздумує над кар'єрою військового?

— Вибір нашої професії має бути усвідомленим, це — поклик душі. Бути військовим — висо­ка честь. Родичам тих, хто іде до війська, порадив би набра­тися терпіння, мати силу волі. І бути опорою своїм дітям у їхньо­му виборі.

— Ви хотіли би, щоб ваші внуки теж були військовими?

— Хотів би! Пишався би цим. Коли відзначали моє 60-річчя, всі семеро внуків виступали переді мною з вітаннями-ку­плетами. Наймолодший з них, В’ячеслав, візьми й скажи: «А я, дідусю, буду генералом!». Це було сім років тому. Недав­но цьому внукові виповнилося 14. Бачу, у нього є наміри піти по дідових стопах. Після за­кінчення школи піде відразу в Академію.