«Ми з Іваном як два дерева, що переплелися кронами і стали одним цілим»

Ще рік тому родина Катерини та Івана Молдунів з Херсона жила звичайним життям. Навчалися у вишах, покохали одне одного, і 17 років тому одружилися. У подружжя народилося дві донечки — Марія та Анастасія. Торік інженер Іван Молдун вирішив своїм дівчаткам показати зимові Карпати, і у лютому повіз родину у Славське покататися на лижах. Купили квитки на потяг на зворотну дорогу. 25 лютого повинні були — щасливі і оздоровлені - повернутися у свій рідний Херсон. Але 24 лютого почалася повномасштабна війна росії з Україною.

Потяг відмінили. Родина Молдунів залишилася у Славську. Через кілька днів Іван пішов у селищну раду записуватися у Тероборону. Але спочатку мав евакуювати у безпечне місце дітей і дружину. Зі Славська Іванові дівчата поїхали до німецького Гамбурга. А він за­лишився чекати, поки його мобілізують…

— Через травму я не служив у війську, — каже Іван. — Але розумів, що маю захищати рідну землю. У Тероборону мене не взяли. Потім прийшла повістка, але у військкома­ті вручили нову — на іншу дату. І так тривало кілька разів, аж поки не потрапив на військову підготовку у Житомир­ську область. Звідти — у 79-ту десантно-штурмову брига­ду, яка боронила країну у районі Курахового й Мар'їнки. Потім отримав поранення у ноги, і от тепер, після кількох операцій, — тривале лікування.

41-річний Іван Молдун — небагатослівний. Зрештою, саме так його охарактеризувала відома волонтерка На­талія Арестова з Львівського військового шпиталю. «Іва­нові ампутували обидві ноги. Якби ви бачили, як Івана доглядає дружина, — розповіла журналістці „ВЗ“ пані На­таля. — Вона, як пташка, в'ється біля нього…».

Іван з Катериною познайо­милися у Херсоні, коли були студентами.

— Дівчина з мого села вина­ймала квартиру, — розповідає Іван. — Ми з хлопцями зайшли у гості, а там були незнайомі ді­вчата. Катя мені відразу сподо­балася. Ці її зелені очі можуть звести з розуму (сміється. — Г. Я.). На День студента випад­ково знову зустрілися у кафе, танцювали, вперше поцілува­лися, і відтоді почали зустріча­тися. Одружилися, коли Каті ви­повнилося 20, мені на той час було 24 роки. Катя дуже спра­ведлива, надійна. Ми усі ці роки прожили у злагоді, любові, хоча, бувало, і сварилися. Але, ма­буть, так буває у всіх сім'ях. Од­нак лише тепер розумію, що ті дрібні сварки — це таке смішне порівняно з тим, що може з лю­диною трапитися у житті. Катя — неймовірна…

— Коли почалося повномасш­табне вторгнення, друзі й роди­чі телефоном казали, що нам дуже пощастило, що ми не у Херсоні, — до розмови долучи­лася Катерина. — Війна почина­лася з нашого міста. Коли йшли танки, усі були страшенно наля­кані, виїжджати було небезпеч­но, як, зрештою, і залишатися. Мені радили, поки я у Львівській області, евакуюватися з дітьми за кордон. Дали контакти, але я не могла наважитися на цей крок, бо навіть уявити не могла, як поїду без чоловіка.

Відколи одружилися, завжди були разом. Діти прив’язані до тата. Іноді жартую, що для на­ших дітей тато був чимось се­реднім між Богом і людиною. Тому уявити дітей зі мною, але без батька, було неможливо. Та коли чоловік сказав, що йде воювати і йому буде спокійні­ше, коли буде впевнений, що з нами все гаразд і ми — у безпе­ці, у мене вибору не було. Наші з Іваном батьки залишилися у Херсоні.

Чи передчувала Катерина, що станеться трагедія? Звісно, бо любляче серце б'ється час­тіше, коли хоче подати якийсь знак.

— Мені було дуже важко ви­їжджати з дітьми, — зітхає Катя. — Коли у Львові сідали в еваку­аційний автобус, що віз нас до Гамбурга, водію довелося на 5 хвилин затримати відправлен­ня. Наші з Іваном діти кілька ра­зів виходили з автобуса, щоб обійняти і поцілувати тата. По­чуття тривоги мене переслі­дувало постійно. Зараз боюся перечитувати повідомлення у месенджері. Я йому багато пи­сала, бо знала, що він їх про­читає якщо не у ту ж мить, то за день-два — обов’язково. Напе­редодні поранення, 2 листопа­да, нам вдалося поспілкуватися телефоном. Іван наполегливо намагався мені додзвонитися, бо ж зв’язок постійно обривав­ся. Казав, щоб я не хвилювала­ся, бо зв’язку може не бути на­віть 4−5 діб. І в жодному разі не переживати, бо, як тільки буде можливість, він дасть про себе знати.

Тієї ночі я не могла спати. Якщо й засинала на кілька хви­лин, то сни були пророчі - я ко­гось уві сні шукала. Розуміла, що шукаю свого коханого, але не можу знайти. Відганяла від себе найстрашніші думки, сама себе переконувала, що все буде добре, бо ж лише ввечері з Іва­ном розмовляли… Це вже потім довідалася, що на світанку Івана було поранено.

Не могла Катерина чека­ти 4−5 діб, як просив Іван. Руки тремтіли від хвилювання. Взяла до рук телефон і написала лише кілька слів: «Привіт! Як ти? На­пиши, будь ласка, що трапилося вночі, бо мені дуже тривожно».

Це було перше повідомлен­ня, яке Іван не прочитав. Катя написала побратимам свого чо­ловіка, просила надіслати бо­дай якусь вісточку.

Їх розділяли тисячі кіломе­трів, і від цього ставало ще тяж­че.

Катя здогадувалася, що тра­пилася біда. Але вірила, що Іван живий.

На курсах з вивчення німець­кої мови познайомилася з жін­ками, у яких на фронті і син, і чо­ловік. «Як ви живете з усім цим? Інформації практично нема», — запитувала. «Живемо від пові­домлення до повідомлення», — казали вони. Але Каті здавало­ся, що життя від повідомлення до повідомлення — нереальне. Це швидше імітація, а не життя.

Коли довідалася, що Іван піс­ля поранення у тяжкому стані, розуміла, що має бути поруч. Лише через два дні хлопці відпо­віли: «Катю, ваш чоловік живий. Але…», — хлопці не мали муж­ності сказати — що саме трапи­лося, але серце їй підказало, що поранення дуже складне.

Катя почала готуватися до виїзду. До дітей приїхала Івано­ва мама. Потім довідалася, що через поранення Іванові ампу­тували одну ногу нижче коліна. Але це її не злякало — головне, що її Іван живий! Його довез­ли до шпиталю, а значить, його врятують. І головне, що вона його нарешті знайшла.

— Чоловікові відразу ампу­тували обидві ноги?

— Коли я його знайшла у Лі­карні імені Мечникова у Дніпрі, дізналася, що це була травма­тична ампутація однієї кінців­ки нижче коліна. Бо ця кінцівка залишилася на полі бою. Зна­ла, що була велика втрата кро­ві, тож сподівалася, що най­страшніше уже трапилося. А коли зв’язалася з одним із ліка­рів лікарні Мечникова, почула, що у мого чоловіка немає двох ніг. Для мене це був шок. Не мо­гла зрозуміти — як так? Але лікар сказав, що і це ще не все. Рани дуже важкі. Він сам не може утримувати тиск і досі на препа­ратах.

— Ви тоді мали можливість з ним бодай перекинутися двома словами?

— Так. Нам дозволили. Я його майже не розуміла, бо у нього, мабуть, були підключені труб­ки. Але, думаю, для нього було важливо те, що сказала я: «Я тебе знайшла. Ти мені снився. Я тебе постійно гукала. А ще про­сила дітей, щоб спілкувалися з тобою, ніби ти зараз тут, поруч з нами. Просила, щоб кликали тебе». А коли повідомила, що роблю все для того, аби приїха­ти, Іван відповів: «Мабуть, кра­ще не треба». Але я його не слу­хала. Знала, що маємо разом боротися. І я поїхала.

— Іван, мабуть, боявся, як ви сприймете те, що йому ампутували обидві ноги?

— Так, я боявся, що Катя мене побачить у такому стані. Боявся не за себе, а за неї, — втручаєть­ся у розмову Іван.

— Боялися, що Катя може вас покинути?

— Ні! У цьому не сумнівав­ся. Впевнений у своїй дружи­ні. Знав, що цього не трапиться. Просто боявся, що їй буде боля­че за мене.

— Коли я знайшла Івана і по­чула від лікаря, що у мого чоло­віка нема однієї ноги нижче ко­ліна, іншої - вище, двічі на день телефонувала лікарю і запиту­вала, як він. Запитала, чи мене впустять до нього? Сказали, що на 10 хвилин. Але для мене — дружини, яка не бачила чолові­ка так довго, навіть ті обіцяні 10 хвилин стали ковтком свіжого повітря. За півдня я вирішила усі питання з виїздом. А коли при­йшла відпрошуватися з мовних курсів, моя вчителька-німкеня сказала так: «Ти маєш пам’ятати одне: людина — це не ноги. Лю­дина — це те, що тут». І показа­ла на голову і серце". Однак не можу зрозуміти одного ліка­ря, якому я телефоном ставила багато запитань, і який цинічно заявив: «Я вас прєкрасно поні­маю. Остаться в такоє врємя с мужем-інвалідом на руках…». У перший момент не розуміла — а про кого він взагалі каже? Не могла до себе застосувати цю фразу. Хто з інвалідом на ру­ках? Я досі не сприймаю цього. Є людина, яка залишилася тією самою людиною. А те, що у ньо­го немає ніг — не основне. Він є. Він живий. А все решту ми подо­лаємо!

— Боялися, як сприйме свою ситуацію Іван?

— Боялася. Не знала, чи змо­жу з ним говорити про все, як і раніше. Переживала, що ця си­туація завдасть йому психоло­гічної травми. Боялася, коли я переступлю поріг лікарні, він відвернеться до стіни і не за­хоче зі мною говорити. Бояла­ся, щоб він не став новою лю­диною, яку я можу не впізнати. І це мене лякало більше, ніж усе інше.

— Катю, ви у шлюбі з Іва­ном 17 років. Зараз ваші по­чуття ще більше зміцніли?

— Коли йдемо до когось на ве­сілля, завжди бажаю молодятам, щоб з кожним роком вони про­ростали одне в одного. Коли два молоді дерева переплітають­ся кронами і листям одне з од­ним, не зрозуміло, де чий лис­точок і де чия гілочка. Щоб стали одним цілим. Знаєте, до війни у мене не було закордонного пас­порта. Ми з Іваном мріяли, коли діти підростуть, будемо подоро­жувати Європою разом з дітьми. А коли я потрапила у Гамбург, мені було нецікаво пізнавати щось нове без нього. Коли ми з дітьми гуляли містом, мене ні­чого не приваблювало і не тіши­ло. Постійно думала про те, аби Всевишній дав мені таку мож­ливість, щоб ми з чоловіком ра­зом могли гуляти цим красивим містом. Бо я цей світ сприймаю половинкою себе і половинкою його, свого чоловіка.

— Напередодні Дня закоха­них у Івана чергова операція. Скільки їх було загалом?

— Уже збилася з рахунку. Ма­буть, півтора десятка уже було.

— Четвертий місяць догля­даєте чоловіка, переїжджа­єте з одного госпіталю в ін­ший…

— Моя Катя — мій ангел-хра­нитель, — замість Каті відповідає Іван. — Без неї я би не пережив того жахіття. Це вона вселяє у мене віру у світле завтра і надію. І вірю, що після реабілітації зможу зайнятися спортом незламних.

— Я повинна постійно бути поруч, — каже Катя. — Хоча іно­ді моєї фізичної присутності не потрібно. Але по-іншому я вже не зможу. Там, де Іван, там маю бути і я…