«Знаючи те, що було в минулому, можемо формувати своє майбутнє»

Пригадую, рік тому на Трускавецькому кінофестивалі «Корона Карпат» участь у конкурсній програмі брав фільм «Депортація 44−46» режисерки Олесі Моргунець-Ісаєнко. Пів фільму глядацька зала у повному розумінні цього слова ридала. Тож коли отримала запрошення на допрем'єрний показ історичної драми «Щедрик», який створила ця молода, але талановита режисерка, розуміла: нам покажуть добротне українське кіно.

Картину у Львові, яка 5 січня виходить у всеукраїнський прокат, представляла Олеся Моргунець-Ісаєнко, продюсер стрічки Тарас Босак, а також виконавці головних ролей — Світлана Штанько та Андрій Ісаєнко.

Коли демонстрували «Щедрика», у кінотеатрі вимкнули світло. Адміністратор заспокоїла, мовляв, за хвилин 10−15 увімкнеться генератор, і перегляд буде продовжено. Буквально за кілька секунд директор Дому Франка Богдан Тихолоз тихенько почав колядувати «Нова радість стала…». Зал підхопив. У темряві одна коляда змінювалася іншою…

Сюжетна лінія стрічки розгортається у Станіславі — так до 1962 року називався Івано-Франківськ. Події фільму відбуваються у цьому галицькому місті під час Другої світової війни, де на зміну совєцькій каральній системі ненадовго приходить нацистський режим Третього рейху — у час від 1938-го до 1944 року. Для відтворення історичної дійсності на екрані творці картини консультувалися з істориками та краєзнавцями. За словами режисерки, фільм — збірний образ реальних історій кінця 30-х, початку 40-х років ХХ сторіччя. У пастці Другої світової війни опинилися три родини, які живуть під одним дахом. Українська, єврейська та польська сім'ї однаково відчули на собі утиски як Третього Рейху, так і совєцьких «асвабадітєллєй».

У безвиході поневолення українська родина приймає до себе дітей, батьки яких стали жертвами окупантів, та самовіддано оберігає їх, наче власну донечку Ярославу. Дівчинка понад усе мріє примирити увесь світ завдяки українському «Щедрику», який намагаються стерти з її пам’яті.

Завершення Другої світової війни не принесло довгоочікуваного звільнення, а лише замінило добровільне ув’язнення на примусове: маленьких дівчаток силоміць вивезли зі створеного Софією прихистку до дитячого будинку. Попри жорстоке перевиховання, утиски та залізні завіси, дівчата крізь роки пронесли слова та музику «Щедрика» — пісні, яка поєднала їхні долі через десятиліття.

Як розповів на зустрічі з глядачами продюсер фільму Тарас Босак, картина створена для сімейного перегляду, а не для перемоги на кінофестивалях. Та, попри все, «Щедрик» вже став переможцем близько 10 міжнародних кінофестивалів: «У нас була прем'єра в Австралії, у Європі та Канаді і в Америці. Найнесподіванішою була перемога на фестивалі жіночого кіно у Нігерії. Ми отримали приз за найкращий фільм», — сказав продюсер.

Попри те, що картину знімали впродовж 2019−2020 років, а показують лише на початку 2023-го, жодного кадру чи сцени не було дознято, чи, навпаки, вирізано. Бо фільм актуальний і на початку війни росії проти України, і у час повномасштабного вторгнення рашистів у нашу країну. Бо серце за страждання, вбивство дітей та беззахисного населення, болить у кожного українця.

«Головне, що є в цьому фільмі, — це історичний контекст розуміння того, що відбувається зараз. Знаючи історію і те, що було в минулому, ми можемо формувати своє майбутнє», — переконана Олеся Моргунець-Ісаєнко.

Вона розповіла, що коли прочитала сценарій Ксенії Заставської, їй сподобалось саме те, що тут є «Щедрик». «Тому що це різдвяна історія в контексті України та її історії. Мені здається, немає людей, хто б не реагував на це слово і цю пісню», — зауважила режисер.

Після перегляду «Щедрика» Олеся Моргунець-Ісаєнко розповіла, що при зйомці виникали певні проблеми. «Кіно — про Різдво, коли на вулиці багато снігу. Але у цьому нам не пощастило, бо надворі — безсніжна зима. Снігу просто не було. Як в класичному кіно, ми чекали-чекали на сніг, а він все не йшов. Потім у знімальний процес втрутився карантин. Ми чекали, поки вийдемо із карантину і влітку знімали зимові сцени», — каже режисерка. Тож, за її словами, зиму зі снігом і хурделицею знімали влітку, сніг робили штучний. На запитання, як працювалося з дітьми, адже вони — головні герої картини, режисерка привідкрила завісу.

Найважче було, коли діти між собою сварилися. «Коли треба було обійматися і виявляти теплі почуття, вони між собою не розмовляли. Треба було їх мирити…». А перед цим довго підбирали маленьких акторів. Кастинг тривав близько двох місяців. На роль Ярослави — доньки української родини взяли дівчинку Поліну. «Коли відбувався кастинг, ми навіть не здогадувалися, що Поліна — донька відомої української акторки Дар'ї Трегубової. Але й «Щедрик» «втрутився» у долю Поліни. Коли після 24 лютого Даша Трегубова зрозуміла, що треба рятувати дитину і вирішила виїхати тимчасово з Києва в одну з європейських країн, Поліна заперечила — сказала, що поїде тільки до Польщі, бо після зйомок «Щедрика» зрозуміла, що їй дуже подобається польська мова, і вона буде жити у цій країні. Сценічну маму Поліні - вчительку музики і співів Софію Іванюк підбирали «під Поліну». Після довгих пошуків затвердили Яну Корольову, для якої «Щедрик» став дебютом: вона зіграла свою першу головну роль у повнометражному кіно.

Ще однією проблемою стали зйомки в аеропорту, коли зустрічаються вже дорослі дівчата. Зрозуміло, що жоден аеропорт би не дозволив зняти на своїй території бодай один-два кадри. Тож, вирішила скористатися «підказкою» з фільму «Один удома» — там сцени в аеропорту знімали у торговельному центрі. «От і ми „свій аеропорт“ зняли в одному з величезних торговельних центрів», — зізналася пані Олеся.

Фільм знімали у декораціях. Для цього у Києві розгорнули три великі павільйони. За основу брали давні фотокартки, на яких зафіксовано вигляд тодішнього Станіслава. Відтворити вулиці та будинки у декораціях допомагав художник Владислав Одуденко. «У нас було дуже велике бажання знімати в Івано-Франківську, але, на жаль, через те, що дуже багато встановлених вивісок, кондиціонерів, вікон, дуже складно було знайти вулицю… Ми прийняли рішення знімати в декораціях», — каже Моргунець-Ісаєнко.
Бюджет стрічки — 2 мільйони доларів. Половину з цієї суми профінансувало Міністерство культури України. За сприяння Посольства України, фільм планують тричі показати в Ізраїлі. Зібрані від прокату гроші, за словами Олесі Моргунець-Ісаєнко, буде віддано на потреби ЗСУ.