«На всіх концертах, навіть якщо не планували співати «Старенький трамвай», публіка вимагала його «на біс»

Вокальній формації «Піккардійська Терція» виповнилося 30 років. А це на музичному Олімпі - довголіття. Мало який гурт може похвалитися 30-ма роками не лише існування, а й успішних виступів на сцені. І практично майже в одному й тому ж складі! Ще рік тому хлопці мріяли, як відзначатимуть цю дату. Але їхні плани поламала війна. Тому усі святкування — після Перемоги. Про «секрет» популярності, «візитні картки» «піккардійців», дружбу і суперечки у чоловічому колективі журналістці «ВЗ» розповів художній керівник акапельної формації Володимир Якимець.

— Володимире, у чому, на вашу думку, секрет вашої по­пулярності і довголіття на тере­нах України та далеко за її межами?

— Мабуть, тут збіглася сукуп­ність різних факторів. Насамперед це те, що ми досі любимо і віримо у те, що робимо. І робимо це щиро й віддано. А не так, як іноді скла­дається у шоу-бізнесі, де є певні правила, коли треба дослухатися до думки продюсера, яка не за­вжди збігається з думкою артиста чи цілого колективу. Ми ж у колек­тиві - однодумці. Живемо піснею, яку виконуємо. І не уявляємо, що у такому віці можемо почати робити щось інше, а не співати.

— Хочете сказати, що більше нічого не вмієте робити?

— (Сміється. — Г. Я.). Маю на увазі: якщо почати щось роби­ти з іншим колективом, то це вже не буде так, як з «Піккардійською Терцією». Коли я сказав, що ми виконуємо свою роботу чесно і віддано, не кривив душею, бо у нас нема фонограми. Співає­мо завжди наживо. Якщо людям подобається те, що ми робимо, то у нас з цією людиною — спіль­ні вподобання. А коли у залі бачи­мо людей різного віку — від дітей до старшого покоління — переко­нуємося у тому, що все правильно робимо. Тому і далі хочемо бути цікавими для слухача. І дотриму­ватися творчого кредо: щоб яко­мога довше бути на сцені, а не просто так — заробити грошей чи заробити собі ім'я на рік.

— А з чого усе почалося?

— Ми разом вчилися у Львів­ському музичному училищі - Ярослав Нудик, Володимир Яки­мець, Богдан Богач і Андрій Капраль. У нас були спільні му­зичні вподобання і спільне бажан­ня — зробити щось таке неймовір­не. Ми ніколи у житті не думали, що усе це виллється у професій­ну творчість. Це були 1989−1990 роки, відчувалося піднесення, було багато творчого матеріалу. Досі з великою вдячністю згадую підтримку викладацького скла­ду, який схвалював наші починан­ня. Коли ми тільки почали заро­джуватися і у 1993 році поїхали на фестиваль «Червона рута», то за­ради нашої участі у цьому фести­валі навіть переносили два дер­жавні іспити. А це багато про що говорить.

— І це при тому, що ви не вчи­лися на вокалі?

— На вокалі вчився лише Ярос­лав Нудик, я — теоретик, але мав факультатив з хорового дири­гування. Але це не так важли­во. Якщо б навіть Капраль був би скрипалем, а Богдан Богач, до прикладу, баяністом, ми б все одно співали. Бо ж не питання у тому, що треба було зібратися у класі, знайти рояль чи ще якийсь інструмент і лише тоді робити ре­петицію. Якщо ти співаєш, то ре­петицію можна зробити у будь-якому місці - чи то у коридорі, чи у приміщенні, чи навіть на вулиці.

— А коли ви почали співати?

— Те, що я буду музикантом, батьки, мабуть, знали, бо ж недар­ма мене віддали у 5-річному віці на музику. Я йшов у музичне учи­лище після 8-го класу, але ж міг і не вступити туди. Тоді б питання по музиці не стояло. Мабуть, був би гуманітарієм. У кожного з нас («піккардійців») є за плечима му­зична школа.

— Візитівкою «Піккардійської Терції» є «Старенький трам­вай». Чи маєте статистику, скільки разів за 30 років пісня прозвучала на ваших концер­тах?

— На всіх концертах, навіть якщо «Піккардійська Терція» цьо­го не дуже хотіла і не планувала, то «Старенький трамвай» співа­ла щоразу. Був період, коли ми мі­сяць намагалися його не співати. Але нам це не вдалося. «На біс» все одно викликали на «Трамвай». Мабуть, кожен виконавець має якусь одну пісню, яку вже, може, і «замахався» співати, але ж ніку­ди від цього не дінешся, бо люди просять.

— Різні чоловіки з різними характерами, зі своїми уподо­баннями і навіть вередування­ми… Як лагодите у колективі? Чи маєте встановлені «золоті» правила, які не можна порушу­вати?

— Ніколи не допускаємо сто­ронніх осіб у наш репетиційний процес. Це наша творча кухня, і не потрібно нікому знати, як на ній «все кипить». Питання у тому — який є результат. А коли ти вихо­диш на сцену, маєш бути артис­том. Навіть тоді, коли трагедія у житті, про це не повинен здогаду­ватися глядач. Може бути поганий настрій чи боліти горло, але про це також ніхто не повинен зна­ти. Можуть бути поламані руки, чи температура піднятися до позна­чки 39… Я зараз перераховую ті речі, з якими нам довелося вихо­дити на сцену. Слухач прийшов на концерт, заплатив гроші за твою творчість — і ти маєш на максиму­мі його відпрацювати.

— А між собою сваритеся?

— Сваримося.

— З матами?

— Тепер — ні. У молодості це була данина моді. Тепер я це усві­домлюю. Розуміємо, що це — не­гарно. Тому я кажу: не варто ди­витися на закулісну частину нашої роботи. У нас бувають періоди, коли ми можемо тижнями не роз­мовляти, але, попри все, на сце­ні ми — одна родина. Тому усі су­перечки намагаємося вирішувати на репетиціях. Але за 30 років уже прекрасно знаємо кращі і гір­ші риси кожного з нас. І за стіль­ки років знаємо, як треба зроби­ти так, щоб з іскри не розгорілося полум’я. Тому намагаємося обхо­дити гострі кути…

— А між собою за стільки ро­ків стали кумами, сватами? Ра­зом відзначаєте свята?

— Наша діяльність пов’язана з тривалими роз'їздами, тому ве­ликі свята намагаємося проводи­ти кожен у своїй родині. Але тільки у тому випадку, якщо ми є у Льво­ві. Зрештою, хочеться також і від­почити один від одного. Бо ж ре­петиції у нас щодня (принаймні так було донедавна — до ковідного і воєнного часу). А дні народження можемо відзначати в дорозі.

— А як стосовно алкоголю?

— У день концерту — Боже бо­рони. Після — можна небагато, але лише у тому випадку, якщо завтра нема виступу.

— Чи мають «піккардійці» свої ритуали перед виступом і чи вірять у забобони?

— Перед концертом, зрозумі­ло, кожен промовить молитву — яку знає. Перед виходом потисне­мо один одному руки — і на сцену. Але якщо хтось не встиг чи забув це зробити, це не означає, що не вийдемо до слухача. У забобони не віримо.

— Співаєте пісні 12 мовами і намагаєтеся у тій країні, де ви­ступаєте, заспівати її мовою. А як з «рускімі пєснямі»?

— У нашій дискографії є «Неа­політанська пісня», яку ми співа­ли російською. Це був приблизно 1994 рік. На той час нам браку­вало репертуару, тому ми звер­талися навіть до класики. І «Неа­політанську пісню» я віднайшов у бібліотеці у збірнику хорової му­зики. Згодом наша польська ме­неджерка Барбара Райнєвіч пе­реклала цю пісню польською, і ми певний час співали її польською. А так — російські пісні категорич­но не виконуємо. Колись навіть після концерту у Маріуполі до нас підходили люди і запитували: «Ви що, принципово не співаєте ро­сійською?». «Не співаємо. Прин­ципово», — казали ми.

— Ще однією піснею серед інших є тужлива «Гей, плине кача», що стала Гімном Майда­ну…

— З 2014-го приблизно до 2017-го, де б ми не виступали, органі­затори просили нас включити у програму «Гей, плине кача». Люди у залі завжди плакали, коли вона звучала. Чи плакали ми? Ні. Ми свої переживання тримаємо все­редині. Для себе я колись дві піс­ні назвав українським реквіємом. Перша — «Коли ми вмирали, нам дзвони не грали…» і друга — «Гей, плине кача». Але після 2017-го і аж до 24 лютого 2022-го ми жодно­го разу більше не співали «Кача». Бо вона, на мою думку, почала втрачати ту сутність, яку несла з 2014-го. Мабуть, через те, що її крутили всюди — і там, де було до­речно, і там, де вона категорично не пасувала. Через це з часом піс­ня, на наш погляд, перестала пе­редавати ті емоції, через які вона стала реквіємом Майдану.

— «Я в чужині дивлюся на небо». Мені здавалося, що піс­ня написана у час повномасш­табного вторгнення росії в Україну. Насправді ви її запи­сали ще 1999-го. Однак вона прозвучала по-новому…

— Насправді, вона записана ще раніше. Деколи є такі речі, які, ма­буть, чекають свого часу. Те саме було з «Гей, плине кача». Ми її ви­конували на концертах з 2001-го. Але вона тоді не мала тієї емоцій­ності. Так само і «Ой у лузі червона калина». Якби Хливнюк наприкін­ці свого спічу на емоціях не заспі­вав її, ще б 110 років пролежала. «Я в чужині дивлюся на небо»: му­зику написав Славко Нудик, сло­ва — народні. Ця пісня дуже гар­но сприймалася на тих концертах, де ми співали для української діа­спори за кордоном. А цього року ми подумали: хіба ця пісня не про теперішні події? У нас фактич­но вимушеною діаспорою стали мільйони українців. І їм так само важко, вони так само тужать за рідною землею. Ця пісня не про те, що їм потім не повернутися на рідну землю. Це емоції тієї люди­ни, яка на чужині…

— Скільки нових пісень від 24 лютого з’явилося у вашому репертуарі?

— На жаль, зараз такий тяжкий час, що не можна повноцінно від­датися творчості. Ті емоції і пере­живання, що є зараз, не завжди сприяють творчості. Ми поверта­ємося до пісень Січових Стріль­ців. Хочеться оптимізму, але тако­го оборонного, впевненого у собі. Пісня «Іде українське військо», де я собі дозволив трохи змінити на­зву (в оригіналі - «Йде січове вій­сько»). Із «Гей, соколи» трохи інша ситуація. Бо цю пісню ми співали давно, і жоден концерт без «Соко­лів» не обходився. Єдине, що ми колись співали її польською. Але було прохання Міністерства обо­рони України, щоб поєднати укра­їнську і польську мови. Завдяки Олександру Шевченкові маємо переклад українською. А тепер можу розповісти про прем'єру пісні, яку ми зробили спільно з Олександром Макаровим (псев­донім Sashka). Він нам запропону­вав пісню, яка називається Baby. За 30 років на сцені я набув такої інтуїції, що добре знаю, піде пісня чи ні. Якщо вона цікава для мене, як для музиканта, то, сподіваюся, що вона «вистрілить». Так ми пре­зентували пісню і кліп Baby якраз в унісон із нашим 30-річчям.

— Так! 24 вересня — ваш юві­лей. Як ви його відзначили?

— Ніяк! Можливо, наприкін­ці цього — на початку наступного року нагадаємо собі і нашим слу­хачам про цей ювілей концерта­ми. Зараз на першому місці у кож­ного українця — Перемога України. А вже потім — будуть і концерти, і записи, і наступна сторінка у твор­чості нашої групи.

— Володимире, не раз чула — вас називають Дональдом. Чому?

— Це давня юнацька історія. І народилася вона за кілька ро­ків до того, коли відбулася пер­ша репетиція «Піккардійської Тер­ції». Ще з минулого століття мене багато хто називає Дональдом, і я не завжди на вулиці можу оберта­тися на ім'я Володя. Коли ми тіль­ки вступили в училище і ніхто ще нікого не знав, у нас був перший урок фізкультури. Нам дали м’яч, сказали розбитися на дві команди і грати у футбол. Я побіг за м’ячем. Хтось кричить: «Дональд, пас! До­нальд, пас!». Я ще тоді здивував­ся: а чого Дональд! Але ж м’яч був у мене, то я його і пасонув. Відтоді я і став Дональдом.