«Після матраців на підлозі тут просто рай»

Частина людей, які втекли від війни, взимку мешкатимуть у модульних містечках. Я відвідала таке містечко — «Маріяполіс» — на Сихові (назване на честь маріупольців, чимало яких поселилися там під час окупації міста Марії). «Маріяполіс» — це 94 будинки з каркасу та сендвіч-панелей. У кімнатах площею 14 кв. м — два двоярусні ліжка, дві шафи, столик. У кожному житловому модулі є електрокалорифер. Ці будинки подарував Львову уряд Польщі, а львівська мерія за бюджетні кошти провела туди комунікації. Лише на Сихові заселили 370 людей з Маріуполя, Луганська, Краматорська, Херсона, Харківщини та інших регіонів, де триває війна. А недавно у цьому модульному містечку запрацював дитячий садочок для дітей з родин переселенців.

Відвідини «Маріяполіса» на Сихові починаю саме з ди­тячого садочка, що працює в окремому просторому буди­ночку. Тут є зона з іграшками, мі­нікухнею, парти.

Мене зустрічають десять ді­тей. На стіні «модульного са­дочка» — сучасний телевізор, де транслюють українські відеоклі­пи — від «Стефанії» до «Доброго вечора, ми з України», «Ой у лузі червона калина…». Вихователі садочка кажуть, що так дітки, які пережили стрес після довгої та важкої дороги, реабілітуються. Танцюють, веселяться і покра­щують знання української мови. «Вони тут як маленька сім'я, клуб за інтересами», — каже ви­хователька групи Вікторія.

«Мені дуже подобається піс­ня „Стефанія“, — похвалила­ся 4-річна Оленка, яка приїхала до Львова із Сіверськодонець­ка. — У Львові (в садочку. — Авт.) маю багато друзів, тут затишно. Мрію про мир в Україні. І щоб ми з мамою повернулися додому. Наш будинок знищив путін…».

Як розповів «ВЗ» директор Центру соціальної підтрим­ки управління соціального захисту Львівської міськра­ди Володимир Головатий, нині черга на поселення у мо­дульні містечка Львова — близь­ко тисячі осіб. Перевагу нада­ють сім'ям з дітьми, інвалідам та пенсіонерам.

Прямую у той сектор модуль­ного містечка, де поселилися пенсіонери.

Знайомлюся із Олегом Да­видовим та його дружиною Ва­лентиною. Люди поважного віку приїхали до Львова з містечка Дергачі, що поблизу Харкова. Олег проходить курс хіміотера­пії. Перш ніж потрапити у влас­ну «квартиру» модульного міс­течка на Сихові, подружжя жило у шкільних спортзалах.

«Після матраців на підлозі тут просто рай, — ділиться вражен­нями Олег. — Я добу спав, як сюди потрапив. У Львові упродовж двох місяців ми жили у трьох школах. І всюди спортзали, ма­траци… А тут своя кімната! Не­дарма кажуть, що усе пізнається у порівнянні. Якщо порівнювати з власним будинком, то тут тіс­но. Якщо з ночівлями у спортза­лі, то нормально. Зрештою, нас усе тут влаштовує. Відчуваємо чуйне ставлення до нас львів'ян. Спасибі їм за це. Львів'яни хоро­ші, люблять балакати».

Пан Олег розповів, що у берез­ні в Дергачах ракети знищили он­коцентр, тож люди, які проходили курс хіміотерапії, змушені були шукати прихистку деінде. «По Ін­тернету вибрав львівський онко­центр, тоді вирішили з дружиною їхати, — каже. — Перші сеанси хімії та аналізи були безкоштовні, зго­дом ми за дещо платили. Рівнем медицини у Львові задоволені. Нас швидко поставили на облік в онкоцентрі, хоча зі собою взяли не всі документи».

«Коли нас потягом евакуюва­ли до Львова — боялися. Але те­пер змінили думку про галичан, — додала сусідка пенсіонерів із Дергачів пані Алла. — Львів'яни — люди з великої літери: чуйні, па­тріотичні, ввічливі, завжди відгу­куються на прохання допомоги».

До розмови приєднала­ся пенсіонерка Таїсія Петрів­на. Жінка родом із Слов’янська на Донеччині. Поселилася тут із родиною на початку літа. Умо­вами проживання задоволена. Пані Таїсія каже, у Слов’янську її помешкання зруйноване вщент. «На зарплату пенсіонера не ви­живеш, ще й жити немає де, — бідкається пенсіонерка. — Дове­деться залишатися у Львові, бо у рідному Слов’янську навряд чи вдасться відновити житло».